fbpx
життєві історії
Цю? – я підніс до очей просте мідне колечко, всередині якого були напівстерті цифри і шматок напису. «17.3.45. Da… h…u». – Це, синку. Мідне воно. Не золоте, але дорожче за золото. – Чому, мамо? – Весільна обручка моєї сестри. Віддала вона мені її, перш ніж піти. А я зберегла. А зараз ось продаю. Нехай інші його зберігають, а я вже стара. Згубити можу. Тут я уважніше окинув поглядом ковдру бабусі. Не прості речі вона продавала, а життя своє. І в куточку, поряд із ногою старенької, фотографія. – Чекають на мене. Неподалік Мюнхена, чекають, синку

Повільно йшов я від бабусі, знаючи, що більше її не побачу.

На вулиці Весняній часто зустрічалася мені бабуся та її собака. Вони сиділи в невеликому закутку між аптекою та книгарнею.

Старенька, маленька, худа, в пошарпаному пальті, вона сиділа там у будь-яку погоду. У дощ, спекотний літній день та морозний вечір. Сиділа тихо, не кричачи і не підводячи голови, а поряд з нею, на асфальті, була розстелена невеличка ватяна ковдра, з речами, що на ній лежали.

На колінах бабусі завжди сиділа собака, стара дворняжка, яка думала про щось своє і слабо жмурилася, коли господиня вирішувала почухати її за вушком. Бабуся нікого не зазивала, лише посміхалася і дивилася підсліпуватим поглядом на перехожих, які вирішили зупинитися біля її нехитрих товарів.

Я часто проходив повз неї, не затримуючись, а цього дня ніби щось тьохнуло в душі.

– Доброго дня, мамо, – усміхнувся я, сідаючи навпочіпки і беручи з ковдри пошарпану книжечку, на якій було написано одне слово. “Казки”.

– Здрастуйте, синку, — тихо відповіла бабуся, кутаючись у старе пальто. – Гарна книга, бери. Діткам своїм початаєш, а вони онукам, ті своїм онукам. Я завжди читала своїм. Темними та холодними вечорами.

– Гарні казки?

– Як і все добре в нашому житті, синку. Цій книзі більше років, ніж мені. Її сторінок торкалися тисячі пальців, а слова читали тисячі губ. Та й казки ці, добрі вони, синку. У них добро завжди перемагає зло, дівчата знаходять любов, а лицарі долоють злих королів. Візьми, га?

– Скільки коштує? – спитав я.

– Скільки не шкода, синку. Давно я тут сиджу. Якщо людина хороша, то нехай бере, за скільки є. Не годиться мені, старій, щось просити. А нам із Жучкою і того досить, – сказала старенька, ласкаво чухаючи собаку по голові. Двірняжка підняла на мене погляд і коротко тявкнула, наче підтверджуючи слова господині.

– А це що? — я відклав книгу вбік і взяв у руки різьблену скриньку, на якій були зображені різні звірятка та квіти.

– Синок мій колись робив, – тяжко зітхнула бабуся, з любов’ю дивлячись на скриньку. – Любив він цю справу. Вирізав часто щось. Сяде і стругає дерево, тільки тирса летить та гарячою пахне смолою. Зберігала я в ній свої прикраси спочатку, а потім їх дітям віддала. Все віддала, віриш?

– Вірю, мамо.

– Кільця віддала, сережки, браслети. Все, що було. Їм потрібніше, ніж мені. Нам із Жучкою хліба тільки та супу рідкого. Багато чого в цій скриньці лежало. Мої прикраси, гроші, папери всякі. Багато вона побачила, а лак з неї так і не зійшов, хоч і відкривалася часто. Візьми, синку, га?

– Скільки?

– Скільки не шкода. Що мені, старій, просити? Давно я тут сиджу і ніколи нічого не просила. Хто хоче, купить, хто хоче так візьме. Або ось, каблучку візьми.

– Цю? – я підніс до очей просте мідне колечко, всередині якого були напівстерті цифри і шматок напису. «17.3.45. Da… h…u».

– Цю, синку. Мідна вона. Не золота, але дорожча за золото.

– Чому, мамо?

– Весільна обручка моєї сестри. Віддала вона мені її, перш ніж піти. А я зберегла. А зараз ось продаю. Нехай інші його зберігають, а я вже стара. Згубити можу.

Тут я уважніше окинув поглядом ковдру бабусі. Не прості речі вона продавала, а життя своє. Пам’ять. Тому не кричала, не кликала людей дивитися товар її. Лише сиділа тихо, та гладила стару дворняжку.

Здавило щось мою душу. Наче холодна долоня в неї вчепилася. Я не міг говорити, міг тільки дивитись на те, що лежало на ватяній ковдрі.

Старий годинник на ланцюжку, різьблена скринька сина бабусі, мідне колечко, що зберігало пам’ять, пошарпана книга казок, дитячі черевички, які ще жодного разу ніхто не одягав.

І в куточку, поряд із ногою старенької, фотографія. Проста фотографія, трохи пом’ята і з надірваним куточком, на якій була зображена гарна дівчина з чорним, як смоля, волоссям, повними губами та добрими очима.

– Це я, синку. Колись я була гарною, а потім роки своє взяли, – усміхнулася старенька, продовжуючи погладжувати собаку. – Стара фотографія. Я її не продаю, але, якщо хочеш, я тобі віддам. Хороший ти. Бачу.

– Що ж трапилося, мамо? – тяжко проковтнувши, спитав я. Зітхнула старенька, промокнула сірою хусткою стомлені очі, трохи схлипнула. – Чому ти все це продаєш?

– Одна я залишилася, синку.

– А де діти, син, сестра?

– Чекають на мене. Неподалік Мюнхена, чекають, синку. Там вони залишилися, одна я вижила, та Жучка моя. Давно це було.

– Дахау? — тихо промовив я, намагаючись не заподіяти старенькій тривоги. Замружилася та у відповідь і губи закусила.

– Так, синку. Пішли вони, одна я лишилася. А речі? Стара я, синку, а камінь протирати треба, квіточки поливати, бур’яни видирати.

– Камінь?

– Так. Холодний камінь, де їх імена викарбувані. Чорний камінь. Все, що залишилося, не рахуючи цих речей, – сумно усміхнулася бабуся, обводячи зморшкуватою рукою свій товар.

— Купи, синку, га?

– Куплю, мамо, – кивнув я, дбайливо вкладаючи речі в рюкзак і витягаючи з гаманця всю готівку.

– Все куплю.

– Ти тільки не викидай їх, синку, — тривожний її голос. Тремтить, як скло. Погрожує лопнути і засипати сріблястими уламками те, що дороге старенькій.

– Це життя, мамо. Його не викидають.

– Дякую, синку. Спасибі.

– Тобі дякую, мамо. Тобі дякую.

Повільно йшов я від бабусі, знаючи, що більше її не побачу. Озирнувся лише раз. Вона дивилася на небо, де тікали сірі хмари. Такі ж сірі, як і її очі, сповнені сумом і спогадами. Було щось ще у її погляді. Я знав, що саме. То була надія. Надія на те, що все, розказане мені, ніколи не буде забуте.

Гектор Шульц

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com