Моя мама вважає, раз хату вона переписала тільки на мене, то я повинна її забрати до себе з села.
Але вона ще не така стара і немічна.
Моїй мамі 67 років. Живе вона в селі одна.
Вже минулого року, коли почалось повномасштабне вторгнення, мама вирішила нічого не садити, бо не розуміла чого чекати.
Хоча ми з чоловіком навпаки казали, що не знати які ціни будуть, щоб хоч картопля своя була.
Всі сусіди навпаки більше садили і сіяли, але це не про мою маму.
Ще поки тато жив, вона щось робила, а потім все стало зводитися нанівець.
Мама думала, що ми після 24 лютого до неї в село переїдемо, але і я і чоловік маємо роботу, яку не могли лишити. Діти трохи в бабусі були в селі, але за чотири місяці повернулися.
І як тільки діти повернулися, мама кожного дня дзвонила і казала, що їй важко одній в селі, скучно і натякала, щоб ми її забрали до себе.
Я відразу ж сказала, що нема куди. Хлопці мають по кімнаті, і ми з чоловіком. Не буду ж я синів в одну кімнату ліпити, щоб бабу поселити.
Я планувала колись її забрати, але коли хоча б один син одружиться. Тоді буде вільна кімната.
Але мама не здається.
Цю зиму вона ледь пережила. Все їй було щось не так. То дров нема нарубаних, хоча ми платили сусіду, і він їй заготовлював, то машина з хлібом до неї не заїхала. То ліки в мами закінчилися.
Ми приїжджала кожні вихідні, ну може через одні. Завжди все необхідне привозили.
Якось перезимувала.
Зараз дзвонить і жаліється на жару.
Я не знаю як маю пояснити мамі, що в нас квартира, а не гуртожиток.
Вона впевнена, що я маю її забрати і все. Я її остання надія, хоча в мене є ще рідна сестра, але вона живе в Севастополі, і стала на сторону “зла”.
Ні я ні мама з нею не спілкуємось. Власне через її позицію мама і хату на мене переписала, щоб хоч якось “насолити” Олі.
Ось такі справи…
Щось підказує мені серце, що цієї зими вона нас таки “дотисне”, тільки де вона має жити, я не уявляю.
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
