Турбота про онуків виснажила мене морально. Після їхнього від’їзду я ще й виявила, що з моєї сумки зникли гроші.
Мене звати Анна, і я з нетерпінням чекала можливості провести час зі своїми онуками, Іваном та Максимом, після довгої перерви. Ми живемо в невеликому містечку на Черкащині, де всі один одного знають, а я завжди вважала себе доброю бабусею. Але цього разу замість радості я відчула лише розчарування. Хлопці, яким уже по п’ятнадцять і шістнадцять, поводилися так, ніби я для них чужа. Їхня поведінка, байдужість і ще одна неприємна знахідка після їхнього від’їзду змусили мене задуматися: що сталося з тими милими дітьми, яких я колись так любила няньчити?
Коли Іван і Максим були маленькими, вони були справжніми янголятками. Пам’ятаю, як вони ганяли по подвір’ю, сміялися, будували халабуди з подушок у моїй вітальні. Різниця у віці між ними – лише рік, тож вони завжди були нерозлучними. Ми разом пекли млинці, ходили на річку, і я раділа, коли бачила, як вони насолоджуються моїм товариством. Але час минає, і з тих милих хлопчиків вони перетворилися на підлітків. І, здається, я для них стала просто «старою бабусею», з якою нецікаво.
Останні кілька років вони приїжджали до мене рідко. Мій син, Тарас, із невісткою Оксаною переїхали до Києва, і хлопці звикли до столичного життя. Їхні канікули зазвичай проходили з друзями або в гаджетах, а я бачила їх хіба що на великі свята. Але цього літа Тарас зателефонував і сказав: «Мамо, ми з Оксаною хочемо поїхати на тиждень до Карпат, самі, без дітей. Чи могли б Іван і Максим пожити в тебе? Ми не хочемо залишати їх самих у місті на так довго».
Я зраділа. Подумала, що це шанс нарешті провести час із онуками, відновити той зв’язок, який у нас колись був. Уявляла, як ми гулятимемо в лісі, може, підемо на риболовлю до ставка чи спечемо разом пиріг, як колись. Я навіть склала цілий план: похід у місцевий краєзнавчий музей, прогулянка до старого млина, який так подобався їм у дитинстві, і навіть вечір біля багаття з розповідями. Але реальність виявилася зовсім іншою.
Коли хлопці приїхали, я одразу відчула, що щось не так. Вони зайшли до хати, кинувши коротке «Привіт, ба», і одразу розійшлися по кімнатах. Іван увімкнув музику в навушниках, а Максим зачинив двері й почав гортати щось у телефоні. Я намагалася завести розмову, запитувала, як справи в школі, що нового в їхніх друзів. Але відповіді були або односкладними – «норм», «та нічого», – або взагалі мовчанням із роздратованим поглядом. Мої спроби поговорити закінчувалися тим, що я почувалася так, ніби заважаю.
Я не здавалася. Думала, може, їх зацікавить якась активність. Запропонувала поїхати до сусіднього села на ярмарок – там завжди весело, музика, танці, домашні смаколики. Але Іван лише скривився: «Бабусю, це ж нудота якась». Максим додав: «Краще я вдома посиджу, там хоч вайфай є». Я спробувала ще раз – запропонувала сходити на ставок, покупатися, але вони лише закотили очі. «Ба, та там комарі й грязюка», – буркнув Іван. Я відчула, як у грудях стискається від образи, але стрималася. Вони ж підлітки, подумала я, може, просто соромляться.
Єдине, що їх по-справжньому цікавило, – це їжа. Хлопці їли так, ніби не бачили їжі місяць. Я щодня готувала: борщ, вареники з картоплею, котлети, пекла пампушки. Вони з’їдали все, але жодного разу не сказали «дякую» чи «смачно». Просто брали тарілки, їли й ішли назад до своїх телефонів. Я навіть пожартувала одного разу: «Хлопці, ви б хоч посуд помили, а то я вже як кухарка на п’ять зірок працюю». Вони лише посміхнулися й пішли до себе. Мені було прикро, але я намагалася не брати це близько до серця. Може, Тарас правий, і це просто перехідний вік?
Але найбільше мене засмутило не їхня байдужість. Одного вечора я помітила, що Іван із Максимом шепочуться в коридорі, поглядаючи на мою сумку, яка стояла на комоді. Я не надала цьому значення, подумала, може, шукають щось своє. Але після їхнього від’їзду я виявила, що з моєї сумки зникли три тисячі гривень. Це були гроші, які я відкладала на оплату комунальних послуг і на подарунок для сусідки на ювілей. Я точно пам’ятаю, що вони лежали в гаманці, у внутрішній кишені. Я перевірила ще раз – порожньо.
Спочатку мені здалося, що я могла їх загубити. Перерила всю хату, перевірила шухляди, кишені, навіть під диваном дивилася – нічого. Тоді я згадала той момент у коридорі, їхні шепоти. Серце стиснулося від думки, що мої онуки могли взяти ці гроші. Я не хотіла в це вірити, але сумніви не давали спокою. Якби вони попросили, я б із радістю дала їм кишенькові гроші чи купила щось, що вони хочуть. Але так, потайки? Це було як ляпас.
Я не стала розповідати про це Тарасові чи Оксані. Не хотіла псувати їхню відпустку чи створювати напругу в сім’ї. Та й доказів у мене не було – лише підозри. Але той випадок залишив у мені гіркий осад. Я почала згадувати, як виховувала Тараса. Ми з чоловіком завжди вчили його бути чесним, поважати старших. Невже ми десь недогледіли? Чи це сучасне виховання таке, що діти вважають нормальним брати чуже?
Після від’їзду хлопців я ще кілька днів не могла прийти до тями. Морально я була виснажена. Мені було важко від їхньої холодності, від того, що я не змогла знайти до них підхід. А історія з грішми взагалі збила мене з пантелику. Я намагалася згадати, якими вони були раніше, і не могла зрозуміти, коли все змінилося. Може, це через гаджети, які замінили їм живе спілкування? Чи через те, що в місті вони звикли до іншого ритму життя, де бабусині розваги здаються нудними?
Я поділилася цією історією з подругою, Марією Іванівною, своєю свекрухою за винятком того, що ми з нею не рідні, але завжди були близькими. Вона вислухала мене й сказала: «Анно, не бери до серця. Підлітки завжди такі. Вони ще виростуть, зрозуміють». Але я не впевнена. Мені здається, що щось у їхній поведінці не просто про вік. Я згадую, як ми з братом у їхні роки допомагали бабусі по господарству, поважали її, слухали її розповіді. Чому зараз усе інакше?
Тепер я сиджу у своїй тихій хаті, де ще тиждень тому гуділи голоси онуків, і думаю: що я могла зробити інакше? Може, я була занадто м’якою? Чи, навпаки, занадто наполягала на своїх ідеях? А може, варто було поговорити з ними відверто, запитати, що їх турбує? Я не знаю, чи правильно вчинила, промовчавши про гроші. Може, варто було сказати Тарасові, щоб він поговорив із хлопцями? Але я боялася, що це тільки погіршить наші стосунки.
Ця історія змусила мене задуматися не лише про моїх онуків, а й про те, як змінюються часи. Мені здається, що сучасні діти живуть у якомусь іншому світі, де ми, старше покоління, часто почуваємося чужими. Я хочу вірити, що Іван і Максим виростуть хорошими людьми, що це лише тимчасовий етап. Але зараз я відчуваю себе розгубленою і трохи самотньою.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було поговорити з онуками про гроші? Чи краще промовчати, щоб не псувати стосунки в сім’ї? І як знайти спільну мову з підлітками, які, здається, не хочуть тебе чути?
