fbpx
життєві історії
Тут, де я зараз, я щаслива. Звідси видно Говерлу і Чорногорський хребет. Я допомагаю людям. А 50 чоловіків, яких я мала за життя, повністю щасливою мене так і не зробили. Права була бабуся…

Я виросла на Полтавщині. Не знаю, чи гарною була за стандартними уявленнями, та, певне-таки, симпатичною, так казали люди. Хлопчаків-залицяльників в мене було вдосталь змалечку. Сусіди, однокласники…

Та якось, коли пололи ми город з бабусею Гашкою, а на паркані сидів-чекав мене мій товариш Сашко, щоб бігти бавитися – нам десь років по дванадцять тоді було, – каже мені бабця:

– Багато їх в тебе буде, доню, ой багато… Але щастя твоє не в них, а в самоті, в служінню людям. Бачу я в тобі ще моєї баби Парараски вогник… Передався він тобі крізь покоління. Але в тебе ще довга дорога до свого справжнього призначення.

Ой, довгою ж вона була, бабусю…

Вивчилася я на вчительку початкових класів в училищі, почала працювати.

Вийшла заміж за Володю, народила двох діток-погодок.

Можливо, і мали б ми шанс на щасливе життя, та цьому завадила свекруха.

І чому деякі матері чоловіків вважають, що поруч з їх синами якісь нікчеми, а не люблячі жінки? Принаймні, моя думала саме так.

Звісно, то не у всіх така ситуація. Але мені не пощастило – мати Володіна вважала, що я ні на що не здатна…

Все було не так. Готую не так, перу, прибираю, дітей вдягаю і так далі. Вона приходила майже щодня і не допомагала мені з маленькими дітьми, а вказувала, що і як я маю робити…

Я жила в пеклі.

Віддала молодшого сина в яслі в три місяці, а донька вже давно в дитсадок ходила – часи тоді такі були, декрет три місяці тривав, – і вийшла в школу на роботу.

Ночами не спала: дітки маленькі, зошити перевіряти треба, до уроків готуватися…

Мої рідні – в іншому містечку, не в нашому райцентрі. Полегшення чекати нізвідки. Володя у всьому слухається маму, мені не допомагає, бо то не чоловіча справа…

Було і ще щось, що я тільки через багато років усвідомила… Ми з чоловіком, коли діти малесенькі були, спали в різних кімнатах, бо йому ж належало гарно висипатися.

Так от, як приходила свекруха до нас ”нагодувати сина, як треба” і, бувало, лишалася на ніч, спати лягала вона в тій кімнаті, де спав Володимир, і де стояло одне лише ліжко…

Я в 23 роки, вічно невиспана і втомлена, не задумувалася про те, що там відбувається за зачиненими дверима…

У нас змінився директор школи, назначили молодого гарного вчителя біології.

Він і став моїм першим коханцем на кілька років. Моїм порятунком.

Потім їх було багато, ой багато…

В якийсь момент я навіть почала записувати.

Дітки підростали, я оживала, розквітала. Знову, як у юності, була оточена чоловічою увагою, купалася в ній.

І в нашому райцентрі, і в області, і куди б не їхала – на курси якісь по роботі чи раз на рік на відпочинок з дітьми до моря – всюди я дозволяла собі пригоди.

Але щось мені допомагало. Чи бабуся вже на той час з небес, чи щось інше або Хтось –  всі мої зради мені вдавалося ховати від всіх небажаних очей і зберігати в таємниці.

А Володимир жив собі, як звик: всі свята – до матері й батька або вона до нас (свекр хворів і ходив погано), відпустка – знову до батьків, або сам чи з мамою у санаторій.

Щойно дочці і сину виповнилося 19 і 20, я подала на розлучення. Чоловік того не хотів, але що йому залишалося.

Почалося моє інше життя. Я повернулася в своє містечко, де мені залишився будиночок у спадщину.

Влаштувалася у місцеву школу.

Розпадався союз, наставали великі зміни, скоро я вийшла на пенсію не по віку, а за вислугою. Підробляла репетиторством. Забула сказати, що заочно я все ж закінчила ще й інститут, тож мала вищу педагогічну освіту.

Дочка й син вже мали свої родини, відносини в нас були добрі й теплі.

Минуло ще кілька років, я зустрічалася з різними чоловіками і, нарешті, зустріла того, кого покохала по-справжньому.

Зараз я знаю, що Федір і був тією єдиною, Богом мені судженою людиною. Він став 50-м. За 7 років, що ми прожили разом, я пізнала й випила всю чашу щастя, яка судилася мені в цьому житті на цій Землі з чоловіком.

Я безмежно вдячна долі і небесам за цей дар. Наші стосунки приносили нам лише спокій, тиху радість і затишок. Я дізналася, що то таке, коли на двох – одна душа, одне серце…

Так, мине були юними, але може саме тому цінували кожну хвилину, даровану нам Богом.

Через 7 років Федора після тяжкої стрімкої хвороби не стало. І разом з ним – частини мене. Я знала, що більше жодного чоловіка біля мене не буде.

Лише через рік я більш-менш відновилася, відпустила його… Але що робити далі, як жити, в чому знайти сенс – не знала. Звісно, рятувало спілкування з дітьми, онуками. Та жили вони в інших містах, бачилися ми не дуже часто, переважно, влітку чи під час канікул.

Одного вечора я перебирала старі фотографії, відкладала ті, що варто було вже спалити, бо люди на них – давно в інших світах, їх не знаю навіть я, а тим паче мої діти і внуки.

І ось – фото бабусі… Саме вона була мені найближчою людиною з усіх рідних. Я поцілувала фото: «Допоможи мені зрозуміти, як жити далі!..» – попрохала подумки…

Наступного дня до мене зайшла подруга на чаювання і поскаржилася в розмові, що останнім часом недобре почувається.

Я подивилася на неї уважно і чомусь сказала: «Перевір нирки…»

Я виявилася правою, якраз з ними в Ніни і виникли проблеми, вона почала лікуватися.

Так я зрозуміла, що почала бачити, де в людині оселилася хвороба. Я не лікую, цього не вмію. Але майже одразу бачу-відчуваю, що в людини хворе, в чому первопричина поганого самопочуття. І підказую, що робити далі, з чого починати боротьбу з недугою.

Якось мені наснився сон. Я бачила зелені гірські хребти і схили, вкриті лісами і полонинами…

Я ніколи не була в Карпатах. Але тепер я тут живу. Вони мене покликали.

Я за згодою з дітьми (вони в мене забезпечені) продала свій будиночок і купила гарненьку хатинку в селі поблизу від райцентру на Івано-Франківщині.

Діти з онуками приїжджають на всі канікули.

Тут, де я зараз, я щаслива. Звідси видно Говерлу і Чорногорський хребет. Я допомагаю людям. Права була бабуся… І я нарешті дійшла до свого справжнього призначення.

Автор Олена К.

You cannot copy content of this page