— Тут враховано все, включно з орендою кімнат, що становить 12000 гривень, — холодно зауважила свекруха під час передачі онуків. Ми привезли їй делікатеси в подарунок, а отримали вимогу негайно розрахуватися за родинне тепло.
Ми з Андрієм завжди вважали, що нам неймовірно пощастило з родиною. Коли у нас народилися двійнята, Світлана Петрівна, мама мого чоловіка, здавалася втіленням ідеальної бабусі. Вона приносила домашні пироги, дарувала дітям в’язані шкарпетки та завжди з усмішкою слухала розповіді про їхні перші успіхи у школі. Ми звикли до її турботи і ніколи не відчували підвоху в її бажанні допомогти. Тому, коли наближалися зимові канікули, і Світлана Петрівна запропонувала забрати Максима та Оленку до себе в заміський будинок на тиждень, ми сприйняли це як справжнє благословення.
— Надійко, ви з Андрієм так багато працюєте, — говорила вона, м’яко погладжуючи мою руку під час недільного обіду. — Молодим теж треба час для себе. Віддайте мені малих на тиждень. Подихають свіжим повітрям, побігають по снігу, я їм справжню зимову казку влаштую.
Андрій переглянувся зі мною, і в його очах я побачила щиру вдячність. Ми дійсно планували трохи перепочити, можливо, з’їздити на вихідні в невелику подорож, але фінанси були обмежені через нещодавній ремонт. Пропозиція свекрухи виглядала ідеально.
— Ви впевнені, мамо? — перепитав чоловік. — Це ж велика відповідальність, вони зараз такі непосидючі.
— Облиште, — відмахнулася вона. — Хіба я не рідна бабуся? Мені це тільки в радість.
Ми зібрали дітям величезні валізи, поклали теплий одяг, нові санчата та купу іграшок. Андрій відвіз їх у понеділок вранці, а я нарешті відчула довгоочікувану тишу в квартирі. Весь тиждень Світлана Петрівна надсилала нам фотографії: ось вони ліплять сніговика, ось вечеряють за великим столом, ось катаються на ковзанах. Серце раділо, що діти проводять час з користю та в любові. Ми з Андрієм навіть дозволили собі сходити в кіно та кілька разів повечеряти в затишному кафе, насолоджуючись спокоєм.
Коли настав час забирати дітей, ми підготували для свекрухи гарний набір її улюбленого чаю та екзотичні фрукти на знак подяки. Приїхавши до неї, ми побачили задоволених, але втомлених дітей. Вони одразу почали наперебій розповідати про свої пригоди. Світлана Петрівна виглядала дещо офіційною, що було на неї не схоже. Вона не поспішала запрошувати нас на чай, як зазвичай.
— Ну що, дітки, збирайтеся, — сказав Андрій, обіймаючи маму. — Дякуємо, мамо, ви нас дуже виручили.
— Почекай хвилинку, синку, — Світлана Петрівна витягла з кишені фартуха акуратно складений аркуш паперу. — Я тут підготувала невеликий звіт, щоб ви були в курсі, скільки всього було зроблено.
Ми подумали, що це якийсь розклад харчування або список того, що діти вивчили за тиждень. Але коли Андрій розгорнув папір, його обличчя почало повільно змінювати колір. Я зазирнула через його плече і заніміла. Це був не список занять. Це був детальний кошторис.
У списку було вказано все, до найдрібніших деталей. Оренда кімнат за шість діб, вартість продуктів харчування з розрахунку на триразовий раціон, витрати на опалення будинку, оскільки через присутність дітей довелося включати котел на повну потужність. Окремим пунктом йшли розваги: квитки на ковзанку, пальне для поїздок у сусіднє містечко до парку, і навіть амортизація кухонного приладдя.
— Мамо, що це таке? — голос Андрія затремтів від нерозуміння.
— Це витрати, які я понесла за цей тиждень, — спокійно відповіла вона, дивлячись прямо нам у очі. — Я на пенсії, мої ресурси обмежені. Ви ж не думали, що я маю утримувати ваших дітей власним коштом?
— Але ми ж привозили сумки з продуктами в понеділок! — вигукнула я, не стримуючи емоцій.
— Тих запасів вистачило на два дні, — холодно зауважила свекруха. — Діти ростуть, їм потрібні вітаміни, свіже м’ясо та фрукти. Я купувала все найкраще, фермерське. Там усе записано.
Сума внизу сторінки була просто приголомшливою. За ці гроші ми могли б легко придбати тур у Карпати на всю родину або навіть почати відкладати на поїздку до закордонних гір. Це не було просто покриття витрат на хліб чи молоко. Це був повноцінний комерційний рахунок за послуги аніматора та готелю.
— Світлано Петрівно, ми ж сім’я, — тихо промовила я. — Ви самі запропонували їх забрати. Хіба допомога онукам тепер вимірюється в чеках?
— Допомога — це коли я приходжу до вас на годину посидіти, поки ви в магазин бігаєте, — відрізала вона. — А тиждень повного пансіону — це робота і витрати. Я витратила свій час, сили та гроші. Було б справедливо з вашого боку закрити це питання сьогодні.
Андрій мовчки дістав гаманець. У нього не було такої суми готівкою, тому він відкрив додаток у телефоні. Його руки помітно тремтіли, коли він вводив цифри. Я бачила, як у ньому борються розчарування та гнів, але він не хотів влаштовувати сцену при дітях, які вже стояли в коридорі з ранцями.
— Я переказав гроші, — коротко кинув він.
— Дякую, — Світлана Петрівна навіть не зніяковіла. — Наступного разу, якщо захочете їх залишити, давайте обговоримо бюджет заздалегідь. Так усім буде простіше.
Ми виходили з будинку в повній тиші. Діти, нічого не підозрюючи, весело обговорювали, як бабуся обіцяла наступного разу повести їх у зоопарк. Я дивилася на дорогу і не могла повірити, що людина, якій ми довіряли найдорожче, поставилася до нас як до клієнтів у дешевому хостелі.
Вдома Андрій довго сидів на кухні, дивлячись в одну точку. Вечеря, яку ми планували зробити святковою після повернення малечі, була зіпсована. Атмосфера в квартирі стала важкою. Ми обоє відчували, що щось безповоротно зламалося в наших стосунках з його мамою.
— Знаєш, Надя, — нарешті озвався він. — Найбільше болить не через гроші. Ми заробимо, це не проблема. Болить через те, що для неї онуки стали просто статтею доходу.
— Я тепер не знаю, як дивитися їй в очі, — зізналася я. — Кожна її посмішка тепер здаватиметься мені платною послугою.
Ми вирішили на деякий час обмежити спілкування. Світлана Петрівна телефонувала через кілька днів, як ні в чому не бувало, питала про здоров’я дітей та пропонувала зайти на пиріжки. Але Андрій сухо відповів, що ми зайняті.
Ця ситуація змусила мене задуматися про те, де проходить межа між родинною допомогою та фінансовими відносинами. З одного боку, батьки дійсно не зобов’язані витрачати свої останні кошти на онуків. З іншого — виставляти рахунок за опалення та амортизацію каструль власним дітям здається чимось за межею моралі.
Чи можна після такого випадку продовжувати довіряти людині? Як пояснити дітям, чому ми більше не їздимо до бабусі так часто? Це питання залишається для нас відкритим. Ми ніби і виконали її вимогу, але втратили щось набагато цінніше, ніж сума в тому злощасному списку.
Наші друзі, коли дізналися про цю історію, розділилися на два табори. Хтось каже, що свекруха права, бо кожен ресурс має свою ціну. Інші ж просто в розпачі від такої цинічності. А як би вчинили ви в такій ситуації? Чи вважаєте ви нормальним вимагати гроші за догляд за онуками у такий спосіб? Поділіться своїми думками в коментарях, нам дуже важливо знати вашу думку про цю непросту дилему. Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією, адже це допомагає нам розуміти, які теми вас хвилюють найбільше. Напишіть у коментарях, чи була у вашому житті подібна історія, це справді важливо для нас.
