— Твій батько сам захотів купити нам цей диван, я його за руку не тягнув — кинув Данило, зручно вмощуючись на подарунку моїх батьків. У той момент я зрозуміла, що затишок у нашій квартирі тримається на чужих грошах і моєму терпінні, яке щойно вичерпалося.
Ми з Данилом разом уже вісім років, і за цей час у нашому спільному побуті мало що змінилося в плані його внеску. Коли ми тільки починали зустрічатися, мені здавалося, що все попереду, що ми всього досягнемо разом. Настя, казав він мені тоді, ми збудуємо свій замок. Але роки минали, а замок продовжували будувати мої батьки, поки Данило просто зручно в ньому вмостився.
Кожна річ у нашій квартирі має свою історію, але жодна з цих історій не пов’язана з фінансовими зусиллями мого чоловіка. Коли ми переїхали в цю оселю, вона була порожньою. Моя мама тоді сказала, що не може дивитися, як ми спимо на підлозі, і привезла нам величезне ліжко з ортопедичним матрацом. Данило тоді лише допоміг його занести і зібрати, хоча навіть інструменти він позичав у мого батька.
Минуло кілька місяців, і виникла потреба в холодильнику. Я пам’ятаю ту розмову на кухні, коли ми пили чай.
— Данило, нам треба відкладати гроші на техніку, бо продукти псуються на балконі.
— Настю, ти ж знаєш, що зараз на роботі затримки. Давай почекаємо до наступного місяця.
Але наступного місяця нічого не змінилося. Натомість мій тато пригнав машину, завантажену новою побутовою технікою. Там був і холодильник, і пральна машина, і навіть мікрохвильова піч. Данило знову посміхався, тиснув татові руку і дякував. Мені було ніяково, але я тішила себе думкою, що він просто ще не знайшов себе, що він обов’язково проявить ініціативу пізніше.
Роки йшли, а ситуація ставала дедалі абсурднішою. Ми захотіли оновити вітальню. Я сподівалася, що хоча б на цей раз Данило візьме на себе витрати. Він працював, отримував стабільну зарплату, але куди дівалися ті кошти, залишалося загадкою. Вони просто розчинялися в дрібних витратах, його особистих потребах та якихось незрозумілих підписках на ігри.
— Слухай, я бачила чудовий диван у магазині неподалік — почала я розмову ввечері.
— Він, мабуть, дуже дорогий — відповів він, не відриваючись від телефону.
— Не дорожчий за твій новий комп’ютер, який ти купив минулого місяця.
— То було для роботи, Настю. Ти ж хочеш, щоб я розвивався?
У результаті диван знову купили мої батьки. Тато просто подзвонив і сказав, що вони з мамою вирішили зробити нам подарунок на річницю знайомства. Коли вантажники заносили меблі, Данило навіть не встав, щоб звільнити місце. Він просто підняв ноги, щоб під ним протерли підлогу.
Останньою краплею став випадок з автомобілем. Мої батьки не люди з великими статками, вони просто все життя важко працювали і звикли допомагати єдиній дитині. Вони вирішили віддати мені свою стару машину, бо самі придбали нову. Машина була в чудовому стані, і я була безмежно вдячна.
Коли ми вперше сіли в салон, Данило одразу почав командувати.
— Треба поміняти чохли на сидіннях, ці мені не подобаються. І магнітолу краще поставити сучаснішу.
Я подивилася на нього і відчула, як усередині щось обривається.
— Данило, а ти не хочеш хоча б раз щось купити сам? — запитала я спокійно, хоча серце калатало.
— А навіщо, якщо в нас і так усе є? — щиро здивувався він.
— У нас нічого немає. Усе, що ти бачиш навколо, купили мої батьки. Ти за вісім років не купив навіть стільця.
— Ти знову починаєш рахувати гроші? Це так некрасиво. Ми ж сім’я.
— Сім’я — це коли обоє вкладаються в спільне майбутнє. А ти просто користуєшся тим, що дають інші. Тобі не соромно перед моїм батьком?
— Твій батько допомагає, бо хоче. Я його про це не прошу.
Після цієї розмови в хаті запала важка тиша. Я почала аналізувати наше життя і зрозуміла, що за вісім років я стала просто менеджером, який організовує його комфорт за рахунок моїх близьких. Навіть продукти часто привозила мама, бо знала, що в нас порожній холодильник за два дні до зарплати Данила.
Одного разу до нас прийшла в гості моя подруга Світлана. Вона довго розглядала нашу нову шафу, яку тато замовив спеціально під розміри спальні.
— Який гарний колір — зауважила вона. — Напевно, довго вибирали?
— Це батьки — коротко відповіла я.
Данило, почувши це з іншої кімнати, вигукнув.
— Ну, я теж брав участь! Я показував, де її краще поставити.
Світлана лише багатозначно подивилася на мене. Пізніше, коли ми залишилися наодинці на кухні, вона запитала прямо.
— Настю, а тобі не набридло тягнути все на собі і на батьках? Ти ж молода жінка, ти заслуговуєш на чоловіка, який буде твоїм захистом, а не ще однією дитиною на утриманні.
Я довго думала над її словами. Справді, чому я це терплю? Можливо, це звичка, а можливо, страх залишитися однією. Але чи не краще бути однією, ніж відчувати постійну відповідальність за дорослого чоловіка, який не може купити навіть лампочку в дім?
Минулого тижня стався ще один показовий випадок. У нас зламався змішувач на кухні. Вода текла постійно, і я попросила Данила викликати майстра або купити новий кран і замінити його.
— Я зараз зайнятий, там важливий турнір — відповів він.
Три дні я підставляла миску. На четвертий день приїхав мій тато, побачив це, мовчки поїхав у магазин, купив дорогий якісний кран і сам його встановив. Данило в цей час вийшов на кухню, щоб налити собі чаю.
— О, тестю, дякую. Ви як завжди вчасно. Тепер хоч шуміти не буде.
Тато нічого не сказав. Він просто зібрав інструменти, подивився на мене довгим сумним поглядом і пішов. У тому погляді було стільки болю за мене, що мені захотілося провалитися крізь землю.
Увечері я знову спробувала поговорити.
— Данило, так більше не може тривати. Ти дорослий чоловік. Ти працюєш. Де твої амбіції? Чому ти дозволяєш моєму літньому батькові робити твою роботу?
— Яка різниця, хто це зробив? Головне, що результат є. Ти занадто матеріалістична, Настю. Треба думати про духовне, про наші стосунки.
— Духовне не нагодує нас і не полагодить дах, який скоро почне протікати. Я хочу відчувати, що за тобою я як за стіною. А поки що я відчуваю, що ця стіна тримається лише на підпорках, які ставлять мої батьки.
Данило образився. Він пішов у кімнату, ліг на той самий диван, куплений моїми батьками, і не розмовляв зі мною до ранку. А я сиділа на кухні і дивилася на новий кран. Красивий, блискучий, чужий.
Я розумію, що батьки не вічні. Що колись нам доведеться вирішувати всі проблеми самостійно. І що тоді? Якщо зараз він не може знайти грошей на елементарні речі, то що буде через десять років? Я боюся, що просто згасну поруч із людиною, яка звикла жити на всьому готовому.
Моя мама часто каже, що чоловіка робить жінка. Але скільки сили треба мати, щоб виховати дорослу людину, яка не має елементарного почуття відповідальності? Я намагалася підтримувати його, надихати, просити. Але результат завжди один — нуль.
Сьогодні я вперше серйозно замислилася над тим, щоб запропонувати йому пожити окремо. Можливо, тоді він зрозуміє, скільки коштує життя, скільки коштує комфорт і як важко він дається іншим. Хоча в глибині душі я боюся, що він просто піде до своєї мами, і там історія повториться.
Я дивлюся на свої руки і бачу втому. Не фізичну, а моральну. Це важко — постійно виправдовувати того, хто навіть не намагається бути кращим. Це важко — пояснювати батькам, чому їхній зять знову не зміг допомогти. Це важко — жити в будинку, де кожна дрібниця нагадує про твою слабкість перед обставинами.
Чи є сенс рятувати такі стосунки? Чи можна змінити людину, яка за вісім років так і не зрозуміла, що таке бути господарем у власному домі? Я люблю його, або принаймні люблю той образ, який створила собі на початку. Але зараз я бачу лише тінь, яка користується світлом моїх близьких.
Мабуть, прийшов час ставити крапку або хоча б знак питання, який змусить його замислитися. Я не хочу через двадцять років прокинутися і зрозуміти, що моє життя пройшло в очікуванні того, чого ніколи не станеться. Я хочу будувати свій світ разом із партнером, а не бути для нього безкоштовним додатком до майна моїх батьків.
У кожній жінці живе надія, що її коханий зміниться. Але чи не є ця надія нашою найбільшою помилкою? Ми витрачаємо найкращі роки на тих, хто не цінує нашого часу та зусиль наших рідних. І найсумніше те, що вони щиро вважають це нормою.
Данило знову кличе мене дивитися якийсь фільм. Він лежить у чистому ліжку, у теплій квартирі, де все працює і все є. Він щасливий. А я стою біля вікна і думаю, чи варто зачиняти ці двері назавжди.
Як ви вважаєте, чи варто давати чоловікові ще один шанс після стількох років пасивності, чи це просто марна трата часу? Можливо, хтось із вас був у схожій ситуації і знає, чи реально змінити таку людину?
Поставте, будь ласка, свою вподобайку під цією історією та напишіть свою думку в коментарях, для мене це справді дуже важливо зараз. Ваші поради допоможуть мені прийняти правильне рішення.
