— Мій син став копією батька, він так само майстерно навчився дивитися крізь тебе, — сказала Анна, кидаючи мокре пальто на стілець.
Я намагалася заперечити, але слова застрягли в горлі, бо вечеря на столі вже давно перетворилася на лід. Тепер я знала, що за кожною його посмішкою стоїть старий будинок, про який я не мала права знати.
Того вечора сніг за вікном валив так сильно, що світло ліхтарів ледь пробивалося крізь білу завісу. Я стояла біля вікна, тримаючи в руках телефон, який мовчав уже третю годину. Степан обіцяв бути вдома о шостій. На столі холонула вечеря, яку я готувала з особливим натхненням, сподіваючись на тихий вечір удвох. Але замість звуку повороту ключа в замку, я почула лише гул вітру в димарі, який нагадував мені старий плач.
Я знову і знову перевіряла мережу. Порожньо. Жодного повідомлення. Лише тихий звук годинника на кухні відмірював хвилини мого очікування. Кожен цей звук бив по нервах, наче молоток по ковадлу. Я згадувала, як ми познайомилися. Тоді те теж був лютий, але холод зовсім не відчувався. Ми гуляли парком, і Степан обіцяв, що ніколи не змусить мене чекати. А зараз я стояла в порожній квартирі, де запах запеченого м’яса з травами став занадто важким, майже задушливим.
Дзвінок у двері розрізав тишу так раптово, що я здригнулася. На порозі стояла Анна, моя свекруха. Вона струшувала сніг зі свого довгого пальта, і її погляд був незвичайно серйозним. Вона не всміхалася, як зазвичай, коли приходила на чай. Її обличчя здавалося висіченим з каменю, а в руках вона міцно стискала стару сумку з потертими краями.
— Степана немає? — запитала вона замість вітання, проходячи до вітальні без запрошення.
— Немає. Обіцяв бути вчасно, але телефон поза зоною, — відповіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Може, затори? Самі бачите, яка погода.
— Сідай, Олено. Нам треба поговорити. Не про погоду і не про рецепти пирогів. І не шукай виправдань там, де їх немає.
Анна сіла в крісло, рівно тримаючи спину. Вона завжди була жінкою зі сталевим характером, але зараз у її очах я побачила щось схоже на втому, яку вона роками ховала під маскою ідеальної господині. Вона озирнулася навколо, розглядаючи мої старання — нові штори, вимиту до блиску підлогу, свічки на столі.
— Ти думаєш, що знаєш чоловіка, з яким живеш під одним дахом п’ять років? — почала вона, розглядаючи свої руки, на яких виступали вени від важкої праці та віку.
— Я довіряю йому, Анно Іванівно. У нас бувають суперечки, але Степан завжди був чесним. Принаймні, я так відчуваю.
Вона гірко всміхнулася, і цей вираз обличчя мені зовсім не сподобався. Це була посмішка людини, яка знає таємницю, що здатна зруйнувати цілий світ.
— Чесність — це дуже зручна ширма, Олено. Мій чоловік, батько Степана, теж був зразком чесності. Поки я не знайшла в його старій шафі коробку, яку він ховав за підкладкою тридцять років. Там не було золота чи грошей. Там були листи до жінки, якої ніколи не існувало в нашому спільному житті, але яка заповнювала всі його думки.
— До чого тут це? — я відчула, як холодок пробіг по спині, зачіпаючи кожен хребець.
— До того, що яблуко від яблуні далеко не котиться. Степан зараз не на роботі. І не в заторі. Він поїхав за місто, до того старого будинку, який ми нібито продали минулого року. Пам’ятаєш ту дачу біля лісу, де ви проводили перше літо?
— Але навіщо? Він казав, що там тепер живуть інші люди. Ми ж підписували папери!
— Він збрехав тобі так само, як колись брехав мені його батько. Олено, подивися на мене. Ти ще молода. Ти бачиш світ у кольорових фарбах, а життя — це часом дуже сіра і холодна штука. Той будинок не проданий. Він оформлений на підставну особу, на мого брата, за проханням Степана.
Я не знала, що сказати. Моє серце калатало десь у горлі, заважаючи дихати. Весь цей затишок, який я створювала, раптом здався мені декорацією в дешевому театрі.
— Я прийшла не для того, щоб тебе заспокоювати чи давати марні надії. Я прийшла, щоб ти не зробила моєї помилки. Я терпіла, мовчала, робила вигляд, що все добре, аби зберегти картинку ідеальної сім’ї для сусідів та родичів. А тепер я дивлюся на тебе і бачу себе тридять років тому. Таку ж розгублену, віддану і наївну.
— Ви хочете сказати, що він там не один? — слово вирвалося само собою, хоча я боялася його вимовляти, наче воно могло фізично мене поранити.
— Гірше. Він зраджує себе. У тому будинку він не з жінкою. Принаймні, не сьогодні. Він там сам. Він їздить туди, щоб просто побути в тиші від тебе, від обов’язків, від цього фальшивого затишку, який ти так старанно будуєш. Він не хоче цього всього, Олено. Він просто не знає, як тобі про це сказати, щоб не образити. Йому тісно в цих стінах, у твоїх турботах, у твоїх планах на майбутнє.
Анна підійшла до вікна і довго дивилася на нічне місто, де сніг продовжував засипати дороги.
— Мій син — копія свого батька. Вони люблять комфорт, вони люблять, коли їх чекають з гарячою вечерею, але вони ненавидять відповідальність за почуття інших. Він повернеться через годину, вигадає історію про поламану машину чи важливу зустріч, яка затягнулася, а ти повіриш. Бо так простіше. Бо інакше доведеться все ламати, а ти до цього не готова.
— Звідки ви це знаєте? Чому саме сьогодні ви вирішили це розповісти?
— Бо я сама його туди відправила. Я дала йому ключі, які залишила собі після того, як він попросив влаштувати цю виставу з продажем. Я хотіла перевірити, чи вистачить у нього сміливості сказати тобі правду, коли він повернеться. Як бачиш — не вистачило. Він дзвонив мені півгодини тому з того стаціонарного телефону, що там залишився. Питав, чи не заходила я до вас. Боявся, що я проговорилася.
Я відчула, як повітря в кімнаті стало важким, наче воно перетворилося на воду, і я тону. Кожне її слово було як голка, що заходить глибоко під шкіру.
— Ви ж його мати… Як ви можете так говорити про власного сина?
— Саме тому, що я його мати. Я люблю його, але я не хочу, щоб він став таким само порожнім всередині, як його батько. І я не хочу, щоб ти витратила своє життя на очікування біля вікна. Ти думаєш, що рятуєш шлюб, а насправді ти лише підгодовуєш його егоїзм.
Анна почала збиратися. Вона повільно застебнула ґудзики пальта, поправила хустку.
— Коли він прийде, подивися йому в очі. Не в телефон, не на його руки, а саме в очі. Там ти побачиш не кохання, а полегшення від того, що він знову викрутився. Не чекай, поки ця стіна між вами стане бетонною. Зараз це ще просто тонка перегородка, яку можна розбити.
Вона пішла так само раптово, як і з’явилася. Двері зачинилися з тихим звуком, який відлунням прокотився моєю головою. Я залишилася в порожній квартирі. На столі стояли дві тарілки, два набори приборів. Свічки вже догоріли, залишивши лише плями воску на скатертині.
Я сіла на диван і вимкнула світло. Темрява здавалася надійнішою за яскраві лампи. У цій тиші я почала згадувати дрібниці, на які раніше не звертала уваги. Як він закривався у ванній з телефоном. Як часто почав затримуватися на роботі по суботах. Як уникав розмов про дітей, переводячи тему на ремонт чи відпустку.
Коли через годину почувся звук ключа в замку, я не ворухнулася. Серце вже не калатало, воно наче замерзло під шаром льоду.
Степан зайшов, струшуючи сніг з волосся. Він виглядав втомленим, але в його рухах була якась дивна легкість, якої не було зранку.
— Олено? Ти чому в темряві? — він клацнув вимикачем. — Вибач, люба. Машина заглохла посеред траси, зв’язку не було, ледь доїхав. Думав, уже доведеться там ночувати.
Я дивилася на нього і бачила не свого коханого чоловіка, а актора, який щойно вимовив добре вивчену роль. У кишені його пальта, яке він недбало кинув на стілець, я помітила край старого ключа з характерним брелоком у формі будиночка — того самого, що був на нашій старій дачі.
— Ти вечеряв? — запитала я голосом, який здався мені чужим.
— Ні, що ти. Так зголоднів. А що у нас сьогодні?
Він підійшов, щоб поцілувати мене в щоку, але я відсторонилася. У його погляді на мить промайнуло здивування, а потім те саме полегшення, про яке казала Анна. Він подумав, що я просто ображена через запізнення.
— Вечеря на столі. Розігрій собі сам. Я втомилася, — я розвернулася і пішла в спальню.
Я лягла на ліжко прямо в одязі. Через стіну я чула брязкіт виделки об тарілку. Він їв. Спокійно їв мою вечерю, поки в моїй голові руйнувався всесвіт. Я думала про ту коробку в шафі його батька, про листи до неіснуючої жінки. Можливо, Степан теж писав такі листи, але тільки в своїй уяві, сидячи в порожньому будинку біля лісу.
Я згадала слова Анни про те, що він зраджує не з кимось, а з самим собою. Це було куди болючіше. Якби там була інша жінка, я могла б боротися, могла б гніватися. А як боротися з порожнечею всередині людини, яку ти вважала своєю половиною?
За вікном вітер продовжував битися у скло. Сніг налипав на рами, створюючи химерні візерунки. Я розуміла, що завтрашній ранок не принесе ясності. Буде звичайна кава, звичайні розмови про плани на день, звичайна брехня про те, як пройшов вечір.
Я заплющила очі. Перед ними постала Анна — самотня жінка в великому пальті, яка все життя несла цей вантаж знання. Вона хотіла мене врятувати чи просто не хотіла бути єдиною, хто знає правду? Чи була її щирість дарунком, чи останньою краплею в чаші мого терпіння?
Коли Степан зайшов до кімнати, він навіть не спитав, чому я не роздяглася. Він просто ліг поруч і за хвилину вже рівномірно дихав. А я лежала і дивилася на тіні від ліхтаря на стелі.
Чи варто триматися за стіни, які вже давно не захищають від холоду, а лише створюють ілюзію дому? Чи справді ми знаємо тих, з ким ділимо побут, чи ми просто дозволяємо їм бути тими, ким нам зручно їх бачити? І що краще — жити в красивій вигадці до кінця своїх днів, як робила Анна, чи вийти на цей сніг у пошуках власної, нехай і дуже гіркої, правди?
А як би ви вчинили на моєму місці: закрили б очі на цей ключ у кишені заради спокою, чи змусили б його відкрити двері в той будинок, де вам немає місця?
