— Твоя каструля з борщем займає всю плиту, а мені треба приготувати вечерю для своєї сім’ї, – прозвучало від Софії, і я зрозуміла, що мир у нашому домі висить на волосинці. Дві родини, два покоління — і тільки одна кухня, яка змусила нас запровадити окреме харчування та навіть встановити два обідніх столи.
Моєму чоловікові, Петрові, скоро буде шістдесят п’ять, а мені, Ользі, шістдесят два. Ми все життя працювали. Петро – інженер на заводі, я – вчителька молодших класів. Збудували великий, просторий будинок у передмісті – наша фортеця, наша гордість. Думали, що на старості житимемо тихо, як у гніздечку, насолоджуватимемося садом, онуками, та одне одним.
Життя, як завжди, внесло свої корективи.
У нас двоє дітей: донька Софія і син Андрій. Софія вийшла заміж за Романа, хлопця з гарної родини, і жила з ним у невеличкій квартирі у місті. Андрій одружився з Марією, і вони також мешкали окремо. Донедавна.
Першою до нас переїхала Софія з Романом. Вони продали свою квартиру, щоб купити щось більше, адже Софія чекала на другу дитину. Поки шукали, вирішили пожити у нас.
— Мамо, ми лише на кілька місяців, – запевняла Софія, розпаковуючи валізи.
— Звісно, доню, це ж твій дім, – сказала я тоді, не відчуваючи жодного підступу.
Вони зайняли кімнату на другому поверсі. Спочатку все було добре, навіть весело. Вечори за спільним чаєм, розмови. Але з часом їхні речі почали заповнювати простір, а їхні звички — наші правила. Роман полюбляв дивитися телевізор до пізньої ночі, а Петро звик лягати рано. Кухня, де я завжди почувалася господинею, стала ареною компромісів.
— Мамо, чому знову твоя каструля займає найкращу конфорку, – якось запитала Софія, невдоволено.
— Але ж я готую обід, Софіє, – відповіла я, намагаючись зберегти спокій.
А потім приїхав Андрій з Марією. Їхня ситуація була складнішою. Андрій втратив роботу, а Марія якраз вирішила взяти паузу в кар’єрі. Вони вирішили, що найкращий вихід – повернутися до батьківського дому, поки Андрій не знайде нове місце і не стабілізує фінанси.
— Мамо, тату, вибачте, що ми так несподівано, – говорив Андрій, ніяковіючи. – Але ми не знаємо, до кого ще звернутися.
Я подивилася на Петра. У його очах була суміш втоми і батьківської любові.
— Заходьте, діти, – сказав він, махнувши рукою. – Місця вистачить.
І от ми опинилися вшістьох у нашому тихому гнізді. Петро і я, двоє наших дітей, невістка, зять. А ще двоє онуків. Будинок, який здавався величезним, раптом став затісним.
Найбільше напруження виникло навколо їжі. Насправді.
— Мої продукти не вміщаються, – поскаржилася Марія.
— І мої теж! Мені треба свіжі овочі для дитини, – парирувала Софія.
Наш старий холодильник, який вірно служив нам двадцять років, був переповнений. Кожен ховав свої покупки, як скарб. Банки з консервацією, пачки з сиром, навіть півлітрові пляшки молока – усе підписувалося маркером. Були й курйози.
Якось я не могла знайти свій шматок м’яса, який планувала приготувати на борщ.
— Ти не бачила мого м’яса, Маріє, – запитала я.
— Ні, я готувала свій гуляш, – відповіла вона сухо.
Виявилося, що Андрій переплутав і взяв мій пакет замість свого.
— Андрію, ну як ти міг, – зітхнув Петро. – Ми ж домовилися все підписувати.
— Вибач, тату, я був неуважний, – буркнув він.
Якось увечері, коли Петро сидів, втомлений, на дивані, він сказав:
— Олю, так не може тривати. Ми всі сваримося через дрібниці, через йогурти і вершкове масло.
— Я знаю, Петре, – відповіла я. – Ми всі на нервах.
— Треба щось змінювати. Треба розмежувати простір.
І Петро прийняв рішення. Спочатку він поїхав і купив новий, великий, сучасний холодильник. Він поставив його на кухні поруч зі старим.
— Все, – оголосив він на сімейній раді. – Ось цей, новий, для Софії і Романа. А старий – для нас, Андрія і Марії. І ніяких перемішувань.
Діти, хоч і здивувалися, але погодилися. Це трохи зняло напругу. Але ненадовго.
Слідом виникла проблема з плитою. Всі намагалися готувати одночасно.
— Мені треба п’ять хвилин, щоб підсмажити котлети, – говорив Роман.
— А мені треба поставити пекти торт, – говорила Марія.
А я просто хотіла зварити той самий борщ, про який мріяла з ранку.
Знову Петро. Він пригадав, що у коморі, яку ми використовували для зберігання непотрібного, є вихід для комунікацій.
— Ми переробимо комору, – сказав він. – Зробимо там маленьку, другу кухню. Для однієї з родин.
Це була справжня перебудова. Петро з Андрієм працювали над цим кілька тижнів. Вони встановили невелику плиту, ще один стіл, кілька шафок. Вирішили, що цією “малою” кухнею користуватимуться Андрій та Марія. Вони ж на довше. А Софія з Романом залишаться на основній кухні, поки не переїдуть.
З’явилося два холодильники, дві плити, два обідніх столи. Тепер ми рідко сходилися всією родиною за одним столом. Діти готували своє, жили своїм ритмом. Я часом почувалася, як у гуртожитку, а не вдома. Мої діти були поруч, але ніби окремо.
— Я хочу, щоб ми всі зібралися на недільний обід, – якось попросила я.
— Мамо, нам незручно. У нас свій режим, – сказала Софія.
— І нам, ми тільки поїли, – додала Марія.
Ми з Петром залишилися вдвох за нашим великим, гарним, але напівпорожнім столом. Ми дивилися один на одного і мовчали. Усе, що ми будували, вся ідея спільного дому, тихого сімейного вечора, розсипалася на маленькі, окремі життя. Ми досягли миру і уникнули сварок. Ми розмежували простір. Але чи не розмежували ми щось більше – наше родинне тепло?
Я бачу, як Петро сумує. Він, той, хто вніс у дім мир шляхом поділу, тепер дивиться на ці два холодильники і дві кухні з якоюсь гіркотою. Він хотів, щоб діти були поруч. А виявилося, що вони стали сусідами. Сусідами у власному домі.
Наступного тижня Софія з Романом мають переїхати. Квартира, яку вони шукали, знайдена.
— Дякуємо вам, мамо і тату, за прихисток, – сказала Софія, обіймаючи мене.
— Ви дуже нам допомогли, – додав Роман.
Я щиро рада за них, але водночас мені тривожно. Коли вони поїдуть, Андрій і Марія залишаться самі в нашому домі. І хоча у них є своя маленька кухня, і вони більше не ділять холодильник, ми все одно живемо окремо.
Я дивлюся на наш двір. Це наш дім. Це моя родина. Ми не сваримося, не підвищуємо голосу. Ми досягли спокою. Але якою ціною? Чи можна було зберегти велику родину, не втративши при цьому власного затишку? Чи не звикли ми занадто до цього “автономного” життя, і чи зможемо колись знову сісти за один великий стіл без примусу?
А як ви вважаєте, чи правильно ми вчинили, встановивши другий холодильник і зробивши другу кухню, щоб уникнути конфліктів? Чи варто було наполягати на єдиному родинному просторі, навіть якщо це призвело б до частих суперечок?
Для мене і Петра це дуже важливе питання. Поставте, будь ласка, свою вподобайку – це знак, що ви прочитали нашу історію, і напишіть свій коментар. Ваша думка може нам допомогти.
