— Твоя мати ледь ходить, а ти шлеш їй листівки з панорамними видами замість того, щоб подати склянку води, — кинув мені в обличчя Василь при першій же зустрічі. Його голос був холоднішим за грудневий вітер, а погляд знeвaжав кожен мій дорогий ґудзик на пальті. Я приїхала сюди виправдовуватися, але зрозуміла, що цей чоловік знає про мою родину більше, ніж я сама за останні десять років. Ця ніч обіцяла стати початком рoзплaти за мою довгу відсутність.
Я ніколи не думала, що обставини змусять мене знову збирати речі у старі валізи й купувати квиток до містечка, яке так затято намагалася забути. Моє життя в столиці здавалося налагодженим: офіс із панорамними вікнами, постійний поспіх, холодні кавові перерви та розмови про кар’єрні досягнення. Але один дзвінок від матері зруйнував цей крихкий замок. Вона сказала, що їй важко поратися по господарству, що стіни старого будинку потребують чоловічої руки, якої давно немає, і що вона просто хоче бачити мене поруч. Я не могла відмовити, хоча всередині все стискалося від думки про зустріч із минулим.
Дорога додому тривала кілька годин, які здалися вічністю. За вікном автобуса мелькали жовті поля, переліски та знайомі з дитинства зупинки з облупленою фарбою. Я приїхала на автостанцію, де пахло пилом і розігрітим асфальтом. Нічого не змінилося. Ті самі залізні лавки, ті самі годинники, що відставали на п’ять хвилин. Я підхопила свої сумки й рушила в бік нашої вулиці.
Мати чекала мене біля хвіртки. Вона постаріла, зморшки навколо очей стали глибшими, а руки — сухішими. Ми обійнялися мовчки. У повітрі стояв аромат матіоли та свіжоскошеної трави. Це був запах мого дитинства, від якого хотілося плакати, але я трималася.
— Заходь, Катерино, вечеря вже на столі, — тихо мовила мати, забираючи одну з моїх сумок.
Будинок зустрів мене знайомим рипінням підлоги. Кожна річ тут мала свою історію. Старий креденс із тріщиною на склі, вишиті рушники, які колись готувала ще бабуся, масивний дерев’яний стіл. Я відчула себе чужою у власному домі. Мої сучасні речі виглядали тут недоречно.
Перші кілька днів я намагалася звикнути до нового ритму. Замість ранкових нарад — похід до колодязя, замість звітів — прополювання грядок. Робота фізично виснажувала, але думки не давали спокою. Я знала, що рано чи пізно зустріну його. Василь жив на сусідній вулиці. Колись ми були нерозлучні, планували спільне майбутнє, але моє бажання підкорити велике місто виявилося сильнішим за почуття. Я поїхала, навіть не пояснивши до пуття причини.
Це сталося в четвер. Я йшла до місцевої крамниці за хлібом. Сонце нещадно припікало, і я зупинилася під тінню старої липи. Раптом почувся звук двигуна, і поруч зупинився синій мотоцикл. Водій зняв шолом, і я завмерла. Це був він. Василь став міцнішим, у погляді з’явилася суворість, а на чолі залягла глибока складка.
— Катерино? Це справді ти? — голос його звучав низько й трохи хрипко.
— Привіт, Василю. Як бачиш, повернулася, — відповіла я, намагаючись вгамувати тремтіння в пальцях.
Він зліз із мотоцикла й підійшов ближче. Між нами було лише кілька кроків, але здавалося, що нас розділяють десятиліття образи та недомовленості.
— Надовго? Чи знову на пару днів, поки нудьга не заїсть? — запитав він, примруживши очі.
— Поки не знаю. Матері потрібна допомога. А ти як? — я відвела погляд на його руки, заплямовані мастилом.
— Живу. Працюю в майстерні, тримаю господарство. Все як у людей, — він знизав плечима.
— Ти змінився, — тихо додала я.
— Час нікого не шкодує, Катю. Особливо тих, хто залишається чекати на руїнах.
Ці слова були як колючки. Я зрозуміла, що розмова буде непростою. Василь не збирався вдавати, що нічого не сталося.
— Може, зайдеш якось? Мати буде рада тебе бачити, — сказала я, щоб хоч як-небудь закінчити цю напружену зустріч.
— Подивимося. Роботи багато, — кинув він, одягаючи шолом.
Мотоцикл зірвався з місця, залишивши після себе хмару диму. Я довго стояла на дорозі, дивлячись йому вслід. Серце калатало так, ніби я знову була тією сімнадцятирічною дівчиною, яка вперше закохалася.
Вечір видався похмурим. Хмари затягнули небо, почався дрібний дощ. Я сиділа на веранді, загорнувшись у плед, і слухала, як краплі стукають по шиферу. Мати вийшла до мене з горнятком теплого молока.
— Бачила його сьогодні? — запитала вона, сідаючи поруч на лаву.
— Бачила. Він дуже сердитий на мене, мамо.
— А ти чого чекала? Він тоді пів року сам не свій ходив. Потім наче заспокоївся, але так нікого в хату й не ввів. Все сам та сам.
— Я не хотіла робити йому боляче. Просто хотілося іншого життя, — прошепотіла я.
— Життя всюди однакове, доню. Тільки люди різні. Ти шукала щастя в бетоні, а воно, може, під цими яблунями росло.
Слова матері зачепили за живе. Наступного ранку я вирішила діяти. Мені потрібно було поговорити з Василем відверто. Я пішла до його майстерні на околиці села. Там пахло залізом, старою гумою та стружкою. Василь порався біля якогось механізму.
— Можна? — запитала я, зупинившись у дверях.
Він підвів голову, витер руки ганчіркою і мовчки вказав на дерев’яний табурет.
— Чого прийшла?
— Хочу вибачитися. Знаю, минуло багато часу, але я постійно про це думала.
— Вибачення — це добре, Катю. Тільки вони не повертають роки. Ти поїхала, коли я найбільше тебе потребував. Мій батько тоді якраз зліг, я не знав, за що хапатися. А ти просто зникла.
— Я боялася, що ти затягнеш мене в цю буденність, і я ніколи не побачу світу.
— І що ти побачила? Офісні стіни? Чужих людей, яким до тебе немає діла?
— Можливо. Але це був мій вибір.
— Твій вибір зруйнував те, що ми будували разом. Я тоді хотів тобі пропозицію зробити. Каблучку навіть купив, — він гірко посміхнувся і відвернувся до верстата.
Ці слова стали для мене відкриттям. Я не знала про каблучку. Я думала, що для нього це була просто юнацька симпатія, яка швидко мине.
— Я не знала про це, Василю. Клянуся.
— Тепер знаєш. Але що це змінює? Ти тепер міська пані, а я — звичайний механік. У нас різні світи.
— Хіба це має значення, якщо люди відчувають одне й те саме? — я підійшла ближче, відчуваючи тепло, що виходило від нього.
— А ми відчуваємо одне й те саме? Ти впевнена? — він різко повернувся до мене, і наші погляди зустрілися.
У його очах було стільки болю і водночас надії, що в мене перехопило подих. Він простягнув руку, наче хотів торкнутися мого обличчя, але в останню мить зупинився.
— Іди додому, Катю. Дощ посилюється.
Я вийшла з майстерні з відчуттям повної розгубленості. Наступні дні перетворилися на суцільне чекання. Я виходила на дорогу, сподіваючись побачити синій мотоцикл, але Василя не було. Натомість до нас почала навідуватися сусідка, тітка Ганна, відома на все село пліткарка.
— Ой, Катерино, повернулася нарешті! А ми вже думали, забула дорогу до рідного порога. Бачила Василя? Він тепер завидний наречений, хоч і з характером. Кажуть, до нього дівчата з району заглядають, а він ні в яку.
— Мені немає діла до його наречених, тітко Ганно, — відрізала я, намагаючись не показувати роздратування.
— Та ладно тобі. Всі ж бачили, як ви раніше за руки трималися. Тільки дивись, двічі в одну річку не входять. Він людина горда, не пробачить так просто.
Слова сусідки тільки підлили масла у вогонь. Я зрозуміла, що не можу просто сидіти й чекати. Треба було щось робити.
Одного вечора, коли мати вже лягла відпочивати, я вирішила прогулятися до озера. Це було наше місце. Там ми колись палили багаття, дивилися на зорі й мріяли. Шлях пролягав через старий сад. Дерева вже почали скидати листя, воно шелестіло під ногами, створюючи особливу, сумну мелодію.
Біля озера було тихо. Тільки очерет ледь чутно гойдався від вітру. Я сіла на повалену вербу і задивилася на воду. Раптом почулися кроки. Я не злякалася, чомусь знала, що це він.
Василь сів поруч, не кажучи ні слова. Ми довго мовчали, дивлячись на темну гладінь води.
— Пам’ятаєш, як ми тут рибу ловили? — нарешті запитав він.
— Пам’ятаю. Ти тоді впав у воду, намагаючись витягнути стару корягу.
— А ти сміялася так, що на іншому березі було чути.
Ми обоє мимоволі всміхнулися. Це була перша тепла мить між нами за всі ці роки.
— Чому ти насправді повернулася? — запитав він, дивлячись мені в очі.
— Мати старіє. Їй важко. І я відчула, що мені теж треба зупинитися. Там, у місті, я бігла кудись постійно, а куди — сама не розуміла.
— Ти зможеш тут жити? Без своїх ресторанів, театрів і галасу?
— Не знаю. Але я хочу спробувати. Принаймні зараз мені тут спокійніше.
— Спокій — це добре. Але чи вистачить його тобі надовго? — він зітхнув.
— Василю, я інша тепер. Я багато чого зрозуміла.
— Всі ми кажемо, що стали іншими. А потім обставини тиснуть, і ми стаємо тими самими егоїстами.
— Ти мені не віриш?
— Я хочу вірити, Катю. Але мені страшно знову залишитися на березі, дивлячись на твій автобус, що їде в інше життя.
Він підвівся і подав мені руку. Його долоня була шорсткою і гарячою. Я відчула, як через цей дотик передається вся його непевність і туга.
Протягом наступного тижня ми бачилися майже щодня. Він допомагав лагодити дах на нашому будинку, я готувала обіди й виносила йому воду. Ми розмовляли про все на світі, крім головного — що буде далі.
Одного разу, коли ми закінчили працювати, Василь зупинився біля хвіртки.
— Завтра в сусідньому селі ярмарок. Поїдеш зі мною?
— Звісно, — погодилася я.
Ярмарок був галасливим і кольоровим. Скрізь пропонували вироби з глини, вишиванки, мед та солодку вату. Ми гуляли між рядами, сміялися, куштували яблука. На мить мені здалося, що ми повернулися в минуле. Але реальність швидко нагадала про себе.
Ми зустріли мого колишнього однокласника Степана. Він завжди був задиристим і не дуже тактовним.
— О, подивіться, хто приїхав! Столична штучка і наш майстер на всі руки. Що, Катерино, не знайшла там собі багатого директора, вирішила до свого механіка повернутися? — він оскалився в неприємній посмішці.
Василь напружився. Його пальці стиснулися навколо керма мотоцикла, який він вів поруч.
— Йди своєю дорогою, Степане, — глухо мовив він.
— Та я йду. Просто цікаво, на скільки її цього разу вистачить. Місяць? Два? Василю, ти ж знаєш, вони всі такі. Пограються в сільську романтику і назад до теплих ванн.
Я бачила, як обличчя Василя потемніло. Він нічого не відповів, просто прискорив ходу. Всю дорогу назад ми мовчали. Атмосфера свята була зруйнована.
Коли ми під’їхали до мого дому, він не заглушив двигун.
— Він правий, так? — запитав Василь, не дивлячись на мене.
— Хто правий? Степан? Ти його слухаєш?
— Він озвучив те, про що думає все село. І те, про що думаю я кожної ночі. Тобі тут скоро стане тісно, Катю. Цей будинок, ці грядки, ця майстерня — це твій полон, а не твій дім.
— Ти сам вирішуєш за мене! Ти навіть не даєш мені шансу довести зворотне! — я відчула, як на очі накочуються сльози.
— Я просто не хочу знову збирати себе по шматочках.
Він поїхав, а я залишилася стояти в сутінках. Тієї ночі я не спала. Я думала про своє життя в столиці. Згадала свою квартиру, порожню і холодну, де ніхто ніколи не чекав. Згадала нескінченні звіти й фальшиві посмішки колег. Хіба це те, чого я справді хотіла?
Минуло ще кілька днів. Мені зателефонували з роботи. Мій керівник, Ігор Петрович, був наполегливим.
— Катерино, термін вашої відпустки закінчується. У нас новий проєкт, великий контракт. Я чекаю вас у понеділок. Сподіваюся, ви відпочили й готові до серйозної роботи.
— Ігоре Петровичу, мені потрібно ще трохи часу. Обставини змінилися.
— Ви ж професіонал. Які обставини? Село? Городи? Не смішіть мене. Повертайтеся, поки ваше місце не зайняв хтось інший.
Я поклала слухавку. Перед очима стояв вибір: звичний комфорт і кар’єра або невідомість і чоловік, який мені не вірить.
Я пішла до Василя. Він був у саду, обрізав старі гілки. Побачивши мене, він відклав секатор.
— Мені дзвонили з міста. Кличуть назад, — сказала я прямо.
Він завмер. Його обличчя не виражало нічого, але я бачила, як здригнулися його плечі.
— І що ти вирішила?
— Я не знаю. Я хочу залишитися, але я не хочу жити в атмосфері постійної підозри. Якщо ти не готовий мені довіряти, то немає сенсу мучити одне одного.
— Довіра не купується в магазині, Катю. Вона вибудовується роками. А ти хочеш, щоб я за тиждень забув усе, що було.
— Я не хочу, щоб ти забув. Я хочу, щоб ми почали спочатку.
— Початку не буває. Є тільки продовження. І воно може бути дуже болючим.
Ми стояли під старою яблунею, і між нами висіла тиша, густа, як туман. Я чекала від нього хоча б одного слова, яке б дало мені привід залишитися. Але він мовчав.
У неділю вранці я почала збирати речі. Мати сиділа на кухні й тихо зітхала.
— Таки їдеш? — запитала вона.
— Не можу інакше, мамо. Він мене не тримає.
— А ти чекаєш, щоб він на коліна впав? Він такий самий впертий, як і ти. Ви обоє боїтеся програти в цій грі характерів.
Я винесла валізи на ґанок. Автобус мав бути через годину. Я сіла на сходинку і задивилася на дорогу. Сонце повільно піднімалося над горизонтом, освітлюючи верхівки дерев. Село прокидалося. Десь далеко заспівав півень, почувся гуркіт трактора.
Раптом почувся знайомий звук мотоцикла. Він наближався швидко. Серце забилося швидше. Василь зупинився біля хвіртки, перестрибнув через неї й підбіг до мене.
— Не їдь, — коротко кинув він, важко дихаючи.
— Чому? Ти ж сам казав, що мені тут не місце.
— Я дурень, Катю. Я всю ніч думав. Якщо ти поїдеш зараз, я більше ніколи не зможу дивитися на цей шлях. Кожна машина, кожен звук буде мені нагадувати про мою слабкість.
— Ти готовий спробувати? Справді?
— Я не обіцяю, що буде легко. Я не обіцяю, що перестану згадувати минуле. Але я хочу, щоб ти була поруч.
Я дивилася на нього і розуміла, що це саме той момент, коли вирішується все. Чи вистачить у нас сил подолати старі образи? Чи не стане побут і сільська одноманітність вироком для наших почуттів?
Я залишила валізи на ґанку й підійшла до нього. Він обняв мене, і я відчула запах мастила, вітру та сонця. Це був запах мого нового, а насправді добре забутого старого життя.
Минуло кілька місяців. Я влаштувалася працювати в місцеву школу, викладаю іноземну мову. Мати задоволена, вона наче розквітла. Василь щовечора приходить до нас, ми разом вечеряємо на веранді. Але іноді я бачу в його очах тінь сумніву. Особливо тоді, коли повз наш будинок проїжджають дорогі авто з міськими номерами.
Ми навчилися жити сьогоднішнім днем, але минуле все одно ходить за нами тінню. Іноді ми сперечаємося через дрібниці, і я бачу, як він стискає губи, стримуючи різке слово. Я теж не завжди терпляча. Життя в селі виявилося набагато складнішим, ніж у моїх романтичних уявленнях. Відсутність звичних зручностей, постійна праця і пильні погляди сусідів іноді тиснуть так сильно, що хочеться все кинути.
Одного разу я запитала його.
— Ти щасливий зараз, Василю?
Він довго мовчав, дивлячись на захід сонця.
— Я відчуваю, що я на своєму місці. А щастя — це занадто велике слово для таких, як ми. Ми просто живемо.
Його відповідь мене не заспокоїла. Вона залишила гіркий присмак. Я зрозуміла, що наше повернення до витоків — це не фінал казкової історії, а лише початок тривалої і важкої праці над собою. Ми намагаємося склеїти розбиту вазу, але тріщини все одно видно.
Сьогодні я знову бачила той автобус на станції. Я стояла осторонь і дивилася, як люди сідають у нього, поспішаючи до великих міст, до нових можливостей і мрій. Я залишилася на пероні. У моїй кишені був список продуктів, які треба купити на ринку, а вдома чекала мати й холодна вечеря.
Я повернулася в дім, де пахне деревом і часом. Василь обіцяв зайти пізніше, щоб допомогти з ремонтом огорожі. Все наче добре. Але десь глибоко в душі живе тихе запитання, на яке я не маю відповіді.
Чи справді ми повертаємося до кохання, чи просто намагаємося втекти від самотності в обійми того, хто знав нас ще до того, як ми стали цинічними та втомленими? Що тримає людей разом після стількох років розлуки та образ — справжнє почуття чи просто страх перед порожнечею майбутнього?
