— Твоя поїздка до Німеччини відкладається, бо мамі зле, і я вже пообіцяв їй ремонт веранди — сказав Борис, не піднімаючи очей від тарілки. Я мовчки поклала на стіл наші заброньовані квитки, розуміючи, що він щойно обміняв моє майбутнє на примхи Алли Степанівни. Його мати за стіною враз перестала стoгнaти, почувши, як він викреслює наше спільне життя заради її спокою.
Замість квитків до Мюнхена я отримала розмову про посадку картоплі та ремонт старого паркану в передмісті. Борис дивився в бік, перебираючи пальцями край скатертини, яку його мати, Алла Степанівна, подарувала нам ще на весілля. Це була та сама мить, коли я зрозуміла, що наші плани на європейське майбутнє розсипалися, як сухий пісок.
Ми планували цей переїзд два роки. (це було задовго до 24 лютого). Вивчали мову, відкладали кожну зайву копійку, моніторили ринок праці в Німеччині. Я вже бачила нас у затишній квартирі в передмісті Мюнхена, де вранці пахне свіжою випічкою, а не вихлопними газами старої автівки сусіда. Але в наші плани втрутилася Алла Степанівна.
— Олено, ти ж розумієш, що я не можу залишити її саму в такому стані, — тихо промовив Борис, не піднімаючи очей.
— В якому стані? Вчора вона три години розповідала нам, як правильно обрізати троянди, і виглядала бадьорішою за нас обох, — відповіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Вона каже, що відчуває слабкість. Їй важко підніматися на другий поверх. Хто їй допоможе, якщо не я?
— Для цього є соціальні служби, є помічники, яких ми могли б оплачувати з тих грошей, що зароблятимемо там. Ти ж знаєш, які там перспективи.
— Гроші це не все, Олено. Їй потрібна рідна душа поруч.
Ця розмова тривала вже третю годину в нашій тісній кухні. Запах підгорілої каші змішувався з вогкістю, що просочувалася крізь старі віконні рами. Алла Степанівна вміла маніпулювати майстерно. Вона ніколи не забороняла нам їхати прямо. Вона просто починала зітхати, триматися за лівий бік і згадувати, як важко їй було виховувати Бориса одного після того, як його батька не стало.
Наступного дня ми поїхали до неї. Будинок зустрів нас тишею та запахом сушених трав. Алла Степанівна сиділа в кріслі, загорнута в теплу хустку, хоча на вулиці було досить тепло.
— Ой, діточки, приїхали, — прошепотіла вона, простягаючи до Бориса суху, тонку руку. — А я от думала, чи доживу до вечора.
— Мамо, не кажи такого, — Борис одразу опустився на коліна біля її ніг.
Я стояла в дверях, відчуваючи, як усередині все закипає. Я бачила цю виставу вже десятки разів.
— Борисе, я тут подумала, — почала Алла Степанівна, кинувши на мене швидкий, вивчаючий погляд. — Навіщо вам та Німеччина? Там чужі люди, чужа мова. А тут у нас ділянка, будинок великий. Можна зробити ремонт, ви переїдете до мене. Я звільню вам увесь другий поверх.
— Але мамо, у Олени там уже є пропозиція по роботі, — невпевнено вставив чоловік.
— Робота знайдеться і тут. Борисе, ти ж золоті руки маєш. А в місті зараз тільки й шукають таких майстрів. А Оленочка… Ну, вона може в школі працювати, як і мріяла колись.
— Я ніколи не мріяла працювати в школі в цьому районі, — різко перервала я її. — Ми хочемо іншого життя. Ми хочемо розвитку.
Алла Степанівна тяжко зітхнула і заплющила очі.
— Ох, голова… Борисе, принеси води, будь ласка.
Коли чоловік вийшов на кухню, вона відкрила очі й подивилася на мене зовсім іншим поглядом — холодним і тверезим.
— Ти думаєш, я відпущу свого єдиного сина за кордон, щоб він там на тебе одну працював? — прошипіла вона. — Поки я жива, він буде поруч.
— Ви руйнуєте його майбутнє, — так само тихо відповіла я.
— Я рятую його від помилки. А ти, якщо так хочеш, їдь сама. Подивимося, надовго тебе вистачить.
Повернувся Борис із склянкою води, і маска страдниці миттєво повернулася на обличчя Алли Степанівни.
Весь наступний тиждень Борис був сам не свій. Він уникав розмов про візи, перестав збирати речі. Натомість почав приносити додому оголошення про продаж будматеріалів.
— Ти серйозно збираєшся це зробити? — запитала я ввечері, коли він розклав на столі креслення нової веранди для материнського будинку.
— Олено, зрозумій, вона не витримає нашого від’їзду. Це буде на моїй совісті.
— А наше життя не на твоїй совісті? Ми мріяли про це п’ять років. Ти сам казав, що хочеш вирватися з цього кола затишного болота.
— Ситуація змінилася. Мама потребує догляду.
— Вона потребує контролю над тобою, а не догляду. Ти дорослий чоловік, Борисе. Тобі тридцять два роки, а ти досі боїшся розчарувати маму більше, ніж втратити власну сім’ю.
— Не кажи так. Я люблю тебе, але я не можу її кинути.
— Тоді їдьмо разом. Візьмемо її з собою через рік, коли облаштуємося.
— Вона не поїде. Вона каже, що в неї тут коріння, тут могили предків.
— То нехай вона залишається, а ми почнемо своє життя!
— Я не можу, Олено. Все, тема закрита. Я вже сказав господареві квартири, що ми залишаємося ще на пів року, а потім переїжджаємо за місто до мами.
Ці слова прозвучали як ляпас. Він навіть не порадився зі мною. Він просто прийняв рішення, яке перекреслило всі мої сподівання.
Наступні місяці перетворилися на сіру вервицю днів, наповнених образою та мовчанням. Ми переїхали. Другий поверх будинку Алли Степанівни зустрів мене пилом і запахом нафталіну. Борис зранку до ночі працював на будівництві в сусідньому містечку, а я залишилася сам на сам з його матір’ю.
Кожен мій крок контролювався.
— Олено, навіщо ти стільки води витрачаєш, коли миєш посуд? — лунало з коридору.
— Олено, Борис не любить таку гостру їжу, не треба додавати стільки спецій.
— Олено, ти знову купила нову сукню? Краще б ці гроші на нові вікна відклали.
Я відчувала, як розчиняюся в цій чужій волі. Борис, повертаючись з роботи, тільки втомлено відмахувався від моїх скарг.
— Потерпи, вона стара людина, у неї такий характер. Вона ж бажає нам добра.
— Це не добро, Борисе. Це в’язниця.
Якось я випадково почула їхню розмову в саду. Я вішала білизну за густими кущами бузку і вони мене не бачили.
— Синочку, ти ж бачиш, яка вона нервова стала, — говорила Алла Степанівна. — Може, їй справді краще поїхати кудись на відпочинок самій? А ти тут зі мною залишишся, спокійно ремонт докличемо. Навіщо тобі така дружина, яка тільки й думає, як би втекти подалі?
— Мамо, припини. Вона просто втомилася.
— Втомилася вона… Я в її роки і на фермі працювала, і тебе виховувала, і город тримала. А вона тільки про кав’ярні мріє. Не пара вона тобі, Борисе. Тобі б таку дівчину, як донька моєї подруги, Люся. Ти ж пам’ятаєш її? Вона і готувати вміє, і до старших з повагою ставиться.
Я чекала, що Борис заперечить. Що він скаже, що любить мене і ні на кого не проміняє. Але він мовчав. Довга, тягуча тиша розрізала повітря.
— Ну, Люся справді хороша дівчина, — нарешті тихо промовив він. — Але я з Оленою.
— Поки що з нею, — багатозначно додала мати.
У ту ніч я не спала. Я дивилася на стелю, по якій повзали тіні від гілок старого яблука, і розуміла, що програла цю війну. Не тому, що Алла Степанівна була сильнішою, а тому, що чоловік, якого я вважала своїм партнером, виявився просто додатком до своєї матері.
Вранці я почала збирати речі. Не всі одразу, щоб не викликати підозр. Складала документи, найнеобхідніше.
— Ти кудись збираєшся? — запитав Борис, побачивши мою відкриту валізу.
— Я їду до батьків на кілька днів. Мені треба змінити обстановку.
— Знову ці твої примхи, — зітхнув він. — Мама якраз хотіла, щоб ми в суботу паркан фарбували.
— Паркан почекає, Борисе. А я — ні.
Я поїхала. Але не до батьків. Я поїхала на вокзал, купила квиток і повернулася до міста, де ми раніше винаймали житло. Знайшла найдешевший хостел і почала дзвонити за тими контактами, які в мене залишилися від німецьких роботодавців.
Через три дні Борис почав обривати телефон.
— Олено, де ти? Мама каже, що твоїх речей стало менше. Ти що, пішла від мене?
— Я не пішла, Борисе. Я просто вибрала себе.
— Ти егоїстка! Ти кинула мене в такий важкий час! Мамі знову недобре, вона переживає.
— Передай мамі, що її план спрацював. Вона отримала тебе повністю. А я хочу жити своїм життям, а не бути декорацією у вашій сімейній драмі.
— Повернися, ми все обговоримо. Я обіцяю, що ми поговоримо з мамою про окремий вхід до будинку.
— Окремий вхід не допоможе, якщо у нас спільна воля на двох, і вона не моя.
Я поклала слухавку. Серце калатало, але вперше за довгий час я відчула полегшення. У моїй кишені лежав паспорт з візою, термін якої закінчувався через місяць. У мене було мало грошей, жодної підтримки і повна невідомість попереду.
Але коли я заплющувала очі, я бачила не старий паркан і незадоволене обличчя Алли Степанівни, а широкі вулиці незнайомого міста, де ніхто не буде вказувати мені, скільки води витрачати і як любити свого чоловіка.
Минуло пів року. Я працюю в невеликій кондитерській у передмісті Мюнхена. Спершу було важко. Мова, яку я вчила по підручниках, звучала зовсім інакше в реальному житті. Руки боліли від постійної роботи, а вечорами самотність накривала так, що хотілося кричати. Але щоразу, коли я згадувала ту кухню з нафталіновим запахом, мої сили поверталися.
Борис іноді пише мені. Пише, що вони з мамою закінчили ремонт. Що Алла Степанівна тепер почувається краще, бо поруч є Люся, яка часто заходить у гості. Він не просить мене повернутися. Він просто розповідає про своє життя, яке тепер виглядає саме так, як хотіла його мати.
Іноді я думаю, чи могла я вчинити інакше? Чи могла я боротися за нього довше? Але потім згадую його мовчання в саду під кущами бузку.
Коли ми вибираємо між комфортом близьких і власною свободою, ми завжди щось втрачаємо. Я втратила чоловіка, але знайшла себе. А він знайшов спокій ціною власного майбутнього.
Чи варта була ця перемога такої ціни для кожного з нас?
Чи можна вважати справжньою любов’ю те, що вимагає від тебе повної відмови від власних мрій на догоду чужим маніпуляціям, і чи не є втеча іноді єдиним способом залишитися людиною?
