– Твоя сім’я потребує допомоги. Ти мусиш нам допомогти!
Ранок суботи. Чоловік поїхав до мами, допомагати. Адже вона сама не може холодильник розморозити. Повернувся він підозріло швидко, ще й не сам.
– Господарочка! Приймай гостей! – я крізь сон почула голос Лідії Петрівни.
“Ну які її принесли?» – приречено подумала я і вилізла з-під теплого пледа.
Мама чоловіка була не єдиною гостею, у неї з-за спини визирали цікаві мордочки племінників. Чоловік похмуро мовчав, винувато глянувши на мене.
– Не товпимося, проходимо, проходимо! – скомандувала свекруха онукам. – Богдане, сходи, допоможи вантажникам, так швидше буде – у них оплата погодинна, будуть телитися до вечора.
Племінники розбіглися по квартирі, чоловік пішов. Свекруха ласкаво приобійняла мене за плечі і сказала:
– Ходімо, дитинко, поговоримо.
Мій сонний розум швидко прокинувся: племінники, поява свекрухи, якісь вантажники. Логічно зв’язати все це у мене не вийшло, тому я слухняно побрела за Лідією Петрівною.
На кухні вона поставила чайник і дістала чашки.
– Тобі чай або каву? – поцікавилася вона.
– Кава, – оторопіло відповіла я.
Підозріла поведінка мами Богдана мене спантеличила – зазвичай вона зі мною взагалі не розмовляє, а якщо з її рота і вилітають слова, призначені для моїх вух, то вони, як мінімум, неласкаві.
– Що вам треба? – в лоб запитала я у Лідії Петрівни.
Відповісти вона не встигла – пролунав дзвін розбитого скла. Я схопилася і побігла в кімнату. Племінники, що розбили півметрову вазу, закидали осколки під ліжко.
– Припинити! Кроком руш в вітальню, дивитися мультики. З дивана не вставати, поки не покличуть. Ясно? – рикнула Лідія Петрівна.
-Так, бабусю, – хлопчаки покинули місце злочину і пішли у вітальню.
Свекруха принесла віник з совком і почала прибирати осколки. В цей час відкрилася вхідні двері.
– Ліжко куди нести? – запитав незнайомий мені голос.
– Он туди – направо, в маленьку кімнату, – відповів чоловік чоловікові.
Я вискочила подивитися, що там за ліжко. Ліжко не була ліжком в прямому сенсі цього слова. Це були запчастини від дитячого двох’ярусного ліжка, на якому спали діти Іри, сестри чоловіка. Ті самі діти, що п’ять хвилин тому розбили мамин подарунок.
– Мені хтось пояснить: що відбувається? – запитала я, нарешті усвідомивши масштаб армагедону, що насувається.
– Золотце, ти тільки не лайся. Племінники поки у нас трохи поживуть, Ірину в лікарню поклали, місяць – два вона там буде лежати. Мама з онуками не справляється, вони поки у нас поживуть, – заторохтів чоловік.
– В якій лікарні Ірина лежить? В Пхукеті? У нас що, лікарень немає, тепер все в Таїланд їздять лікуватися? – з сарказмом запитала я.
– А ти звідки знаєш? – влізла свекруха.
Я знайшла телефон і відкрила профіль Іри в соцмережі. Фотографія тижневої давності – на борту літака, і останній тиждень кожен день по 50 фотографій пальм, пляжу і Іриної п’ятої точки в бікіні.
– У лікарні, так? – запитала я. – Клас, я б сама в такій раз. а той два на рік з задоволенням лежала б.
– Вона покинула дітей, – тихо сказала Лідія Петрівна. – Знайшла дядька при грошах, речі зібрала і покинула, залишивши записку. Ось, прочитай, – свекруха простягла мені листок з карлючками.
– А брехати навіщо? – поцікавилася я.
– Сподіваємося, що одумається і повернеться. Не хотіли сміття з хати виносити. Та й ти б не погодилася дітей Іриних прихистити, – важко зітхнув Богдан.
– А хто сказав, що я взагалі погоджуся? – почувши мої слова, чоловік з матір’ю перезирнулися. – Вони – некеровані. Вони мені всю квартиру рознесуть. Відшкодовувати хто буде?
– Ти тільки про гроші і думаєш. Твоя сім’я потребує допомоги! Ти мусиш нам допомогти! – з пафосом вигукнула Лідія Микитівна.
– Справді? А відколи це я стала членом Вашої родини? Ви самі завжди говорили – я ніхто, звати мене – ніяк. Що ніколи Ваше благородне сімейства не зійде до такої, як я. Що в житті змінилося? Допомога потрібна? Попросили б, може і не відмовила б. А особисто Вам, Лідіє Петрівно, і Вашій рептилії донечці, я нічогісінько не повинна. Забирайте дитячий садок, командуйте вантажникам – нехай все виносять назад. а в мене вихідний, – висловилася я.
– Рідна, ти не можеш… – почав чоловік, але я його перервала.
– Та хіба? І хто мені заборонить? Це – квартира моїх батьків. І мені вирішувати – що я можу, а що я не можу. Може, тобі нагадати, що твої мати і сестра кілька років змішують мене з нечистотами? Що вони ходять сюди, як до себе додому? Що Ірина вчила своїх дітей вказувати мені напрямок і весело сміялася, коли вони це робили? Ні! Вони тут жити не будуть. Зрештою, у них крім бабусі є ще й батько. Все, розмова закінчена. У Вас 10 хвилин, щоб забрати дітей, їх причандали і піти. Час пішов!
Чоловік, який пішов проводжати мати і племінників, так і не повернувся. Він прислала повідомлення, що розчарувався в мені. Ну й грець з ним і з його… сімейкою. Повинна я, бачте. Кому повинна – тому прощаю.
Завтра ж піду на побачення з Романом, з моїм залицяльником з роботи. Життя тільки починається!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
