— Твоя справа може почекати, а братові потрібна допомога зараз, — Галина Петрівна не приймала заперечень, вимагаючи, щоб ми відмовилися від усіх накопичень. Моя найбільша тривога полягала в тому, що Валентин, як завжди, піддасться материнському тиску, але цього разу ціна його послужливості виявилася надто високою
Мар’яна дивилася на сторінки у блокноті, заповнені схемами, графіками та назвами потенційних модулів. Це була мрія Валентина, мрія довжиною у десять років. Він усе життя працював програмістом, але його справжня чарівність лежала у викладанні, у створенні власної, інноваційної ІТ-академії. Він назвав її Стрім і вона знала, що для нього це не просто бізнес, це покликання. Це була та надія, яка тримала його на плаву, коли роботи було забагато, а сну замало.
Вони жили досить скромно. Двокімнатна квартира, яку Валентин купив ще до одруження, була їхньою фортецею. Вони не літали двічі на рік до теплих країв, як брат Валентина Артем зі своєю дружиною. Вони не вечеряли щотижня в ресторанах. Кожна заощаджена гривня йшла у скарбничку Стріму. Мар’яна підтримувала чоловіка, бо знала, що ця мрія варта будь-яких тимчасових обмежень.
Навіть коли друзі та родичі дивувалися їхній ощадливості, вона лише усміхалася, думаючи про той день, коли вони переріжуть стрічку його власної академії. Залишилося трохи, зовсім трішки, щоб накопичити фінальну суму на оренду приміщення та першу партію сучасних комп’ютерів.
Артем, молодший брат Валентина, був іншою людиною. Він жив сьогоднішнім днем. Талановитий, харизматичний, але абсолютно нездатний до довгострокового планування. Його ідеї були яскравими, але швидко згасали. За останні п’ять років він змінив чотири роботи, відкрив дві невдалі фірми, які проіснували лише кілька місяців, і залишив за собою низку незакритих фінансових питань. Проте життя його було насиченим: нові машини, дорогий одяг, спонтанні подорожі. Він завжди казав:
— Навіщо заощаджувати, якщо життя одне?
Валентин лише зітхав. Він завжди допомагав братові, ще з юності. Коли Артему потрібен був дорогий костюм для випускного — Валентин заплатив. Коли Артем потрапив у незручну історію, пов’язану з чужим майном, — Валентин покрив збитки зі своїх перших великих заробітків. Для матері, Галини Петрівни, було само собою зрозуміло, що старший син опікується молодшим.
— Валентине, ти старший, мудріший, — постійно повторювала вона, — Ти мій захисник.
Мар’яна відчувала, що це старшинство стало для Валентина тягарем, важким ланцюгом, який не давав йому по-справжньому відірватися від землі та полетіти до своєї мрії.
Настав сірий осінній вечір, коли криза рухнула. Вони сиділи вдома, доопрацьовуючи бізнес-план Стріму. У двері без стуку зайшла Галина Петрівна. Її обличчя було напруженим, а очі червоними.
— Валентине, мені треба терміново з тобою поговорити, — її голос тремтів.
Мар’яна відчула, як її серце стискається від передчуття. Вона знала: якщо мати виглядає так, це стосується Артема.
— Мамо, що сталося? — Валентин одразу ж поклав ручку, його звичайний спокій зник.
— Артем. Він у великій біді. Пам’ятаєш, він брав позику на той свій останній проєкт, з тими апаратами?
— Звісно, пам’ятаю. Він казав, що справа надійна, — відповів Валентин, хоча в його голосі було відчуття давнього сумніву.
— Вони вимагають повернення всієї суми негайно. Там дуже великі гроші. Я не знаю, що робити.
Галина Петрівна почала гірко плакати, закриваючи обличчя руками. Мар’яна підійшла до неї, намагаючись заспокоїти.
— Скільки саме? — запитав Валентин, і Мар’яна побачила, як він внутрішньо вже рахує їхні заощадження.
— Майже всю суму, яку ви відкладали на свій Стрім. Якщо він не віддасть це сьогодні-завтра, його чекають дуже неприємні наслідки, дуже, — вона не могла підібрати слів, щоб пояснити ступінь Артемової проблеми.
Кімнату огорнула тиша, важка, наче свинець. Тиша, яка зруйнувала десять років ощадливості та надії.
— Мамо, але ж це всі наші гроші. Це на Стрім. Ми завтра мали підписати договір оренди, — промовив Валентин майже пошепки.
Галина Петрівна підняла голову, її погляд був наполегливим і категоричним.
— Який Стрім? Ти про якісь курси думаєш, коли твій брат на межі? Валентине, це твоя кров, твоя сім’я. Я прошу тебе, як мати: допоможи йому. Академія може почекати рік, два, скільки завгодно. А йому потрібна допомога зараз. Я бачу, як ти дивишся на Мар’яну, але вона зрозуміє. Ти ж чоловік, ти відповідальний.
Мар’яна відчула, як її щоки заливає гаряча хвиля обурення, але вона промовчала. Вона дала собі слово, що не буде сперечатися з матір’ю чоловіка. Вона поговорить із Валентином пізніше.
— Добре, мамо. Я подивлюся, що можна зробити, — Валентин опустив голову, не в змозі витримати її погляд.
Галина Петрівна, швидко заспокоївшись, ніжно обійняла його.
— Я знала. Я завжди знала, що ти мій найкращий син.
Коли вона пішла, Валентин довго сидів на дивані, затиснувши скроні руками.
— Ти все чула, Мар’яно. Що ми будемо робити?
Мар’яна сіла поруч, беручи його руку у свою.
— Ми будемо робити те, що планували. Ми підпишемо договір оренди.
— Але Артем… — почав він.
— Артем доросла людина. Доросла людина, яка вже вкотре опинилася в скруті через власну безвідповідальність. Він живе, як хоче, не думаючи про наслідки, бо знає, що ти завжди підстрахуєш. Валентине, ти десять років відмовляв собі у всьому заради цієї ідеї. Ти заслужив цю мрію.
— Але якщо він не поверне гроші, це обернеться великими проблемами для нього. Я не можу жити спокійно, знаючи, що він страждає.
— А чи можеш ти жити спокійно, знаючи, що ти сам відмовився від свого сенсу життя? Від того, що робить тебе щасливим? Галина Петрівна маніпулює тобою. Це не обов’язок, це просто її бажання захистити молодшого, при цьому використовуючи твою порядність.
— Вона моя мати.
— І я твоя дружина. А Стрім — це наша спільна майбутня справа. Якщо ми зараз віддамо ці гроші, чи ти впевнений, що через рік не буде нового Артемового провалу? Де гарантія, що він не повернеться за допомогою знову? Ти все життя будеш його рятувальним колом, але сам потонеш.
— Я обіцяв подивитися, — його голос був тихим і зломленим.
Наступного дня Валентин відмовився від зустрічі з орендодавцем, чим дуже засмутив Мар’яну. Він сказав, що має поговорити з матір’ю і братом.
Ввечері вони втрьох зібралися у Галини Петрівни. Артем сидів похмурий, але не виявляв особливого каяття.
— Валентине, ти єдина моя надія, — промовила мати.
— Артеме, як ти міг допустити таку ситуацію? Чому ти не розрахував ризики? — Валентин вперше за довгий час говорив з братом не як захисник, а як засмучений старший брат.
Артем знизав плечима.
— Не вийшло. Життя. Ти ж знаєш, я людина творча, а не фінансист. Гроші були потрібні терміново, і я взяв у того, хто давав. Ти мусиш мені допомогти. Інакше мені доведеться покинути місто.
— Що означає покинути місто? — Галина Петрівна схопилася.
— Це означає, що мені не стало б тут життя, мамо, — пояснив Артем.
Валентин відчув, як усередині нього наростає холодна злість. Злість не на Артема, а на себе і на цю ситуацію, яка змушувала його знову обирати між своїм щастям і чиїмось комфортом.
— Ти просиш мене відмовитися від десяти років моєї праці. Я вкладав у Стрім не лише гроші, а й усі свої сили, усі ночі без сну. Ти просиш мене стати на ту ж саму стартову точку, з якої я починав у двадцять років.
— Твоя справа може почекати! — знову втрутилася мати. — Ти завжди знайдеш роботу, ти ж такий розумний. А Артемові зараз погано. Хіба мрія важливіша за брата?
— Важливіша, мамо. Це моя мрія. Це те, що дає мені сили жити. А йому скільки разів я вже допомагав? Коли це закінчиться?
— Коли він стане на ноги. Він молодий, йому треба спробувати, помилитися, — вона звернулася до Артема:
— Синку, пообіцяй братові, що це востаннє. Ти ж будеш старатися?
Артем кивнув, його обіцянка пролунала фальшиво.
— Я буду. Звісно, буду.
Валентин підвівся. У його голові вирувала боротьба. З одного боку — голос Мар’яни, його власна виснажена воля, його креслення та плани. З іншого — сльози матері, благаючий погляд брата, багаторічний обов’язок.
— Я можу дати вам половину, — сказав він, стиснувши кулаки. — Тільки половину. Це врятує Артема від найгіршого, але ми все одно не зможемо відкрити Стрім найближчим часом. Але це все, що я можу. Якщо я віддам усе, я не зможу дивитися собі у вічі.
Галина Петрівна заперечливо похитала головою.
— Але цього не вистачить! Потрібна вся сума, Валентине!
— Значить, Артемові доведеться знайти решту. У нього є ще один день. Я більше не маю. Або так, або нічого.
Він вийшов, залишивши їх обговорювати його ультиматум.
Мар’яна чекала на нього вдома.
— Ну як? — запитала вона, не приховуючи тривоги.
— Я віддав половину. Точніше, пообіцяв переказати завтра. Це був мій компроміс. Я не можу кинути його, але й не можу відмовитися від усього, що ми створювали.
Мар’яна мовчала, намагаючись стримати розчарування. Це означало, що Стрім відкладається надовго. Вони втратили той момент, коли мрія була вже майже в руках. Але вона розуміла, що це єдиний варіант, який міг дати Валентину відчуття спокою.
— А іншу половину? — запитала вона.
— Мати буде тиснути далі. Вона вимагала все. Але я сказав ні.
Наступного дня Галина Петрівна зателефонувала Валентину. Її голос був холодним, немов крига.
— Ти все одно не дав усієї суми. Ти відвернувся від брата. Ти поставив свої залізяки вище за сім’ю. Я не очікувала від тебе такої жорсткості. Ти завжди був іншим. Мар’яна налаштувала тебе проти нас.
— Ніхто мене не налаштовував, мамо, — відповів Валентин стомлено. — Я просто вибрав. Я дав Артему шанс, щоб він сам вирішив свої проблеми, а не використовував мене як безкінечний ресурс. Якщо він не знайде решту, це буде його відповідальність. Я заплатив високу ціну.
— Дуже високу. Ти проміняв свою сім’ю на гроші, — підсумувала Галина Петрівна і поклала слухавку.
Мар’яна обійняла чоловіка, який виглядав старшим на кілька років. Вони були в точці неповернення. Половина заощаджень полетіла в нікуди, а стосунки з матір’ю та братом зіпсовані. Зате їхня мрія не була знищена повністю, а лише відкладена. І Валентин вперше за багато років сказав тверде ні вимогам, які руйнували його життя.
Вони сиділи в тиші, дивлячись на блокнот із кресленнями. Чи вдалося Артему знайти решту суми? Чи мати пробачить Валентину цей вибір? Чи зможуть вони колись знову накопичити потрібну суму на Стрім? Мар’яна розуміла, що відповіді на ці питання можуть надійти лише з часом. Головне, що Валентин зберіг свою гідність та частину їхнього спільного майбутнього.
Але чи правильним був цей вибір? Чи завжди старший зобов’язаний жертвувати своїм життям заради молодшого?
Як ви вважаєте, чи має Валентин право на власну мрію, попри проблеми брата? Поділіться своєю думкою у коментарях, це дуже важливо! І якщо вам сподобалася ця історія, поставте свою вподобайку, щоб ми бачили, що ця тема вас зачепила.
