“Твоя справжня любов — це твій банківський рахунок, Артеме. А моє життя тільки починається”, — це були останні слова Віталіни перед тим, як вона пішла. Я пам’ятав цю образу, і коли сьогодні, через п’ять років, побачив її у кутку найдорожчого ресторану, у моїй голові одразу ж дозрів елегантний і небезпечний план
Мій старий “Мерседес” ледь чутно прошелестів по свіжому асфальту, підкочуючи до блискучого фасаду. Я навіть не пам’ятаю, як називався цей заклад. “Арт-Бістро”, чи щось таке пафосне. Але я точно знав: це був один із найдорожчих і найобговорюваніших ресторанів столичної агломерації.
Сьогодні ввечері я не просто обідав – я мав намір продемонструвати свій успіх. Я вдягнув ідеально пошитий, хоча й трохи тісний піджак, розправив плечі і, кинувши ключі валет-паркувальнику, увійшов досередини.
Широкий, залитий теплим світлом зал одразу ж обійняв мене ароматами дорогого парфуму та свіжої випічки. Лунала тиха, вишукана джазова музика. Я повільно озирнувся, мимохідь оцінюючи присутніх. І тут, у куточку, майже приховану за великою декоративною пальмою, я побачив Її. Віталіна.
Моя колишня дружина, з якою ми розійшлися так, що досі інколи зводить зуби від згадки. Ми не бачилися, здається, років п’ять, і весь цей час я жив із гірким присмаком несправедливості. Зараз вона сиділа сама, одягнена у просту, але охайну темно-синю сукню, а перед нею на столі стояла лише невелика чашка з, як мені здалося, трав’яним чаєм.
Миттєво в моїй голові спалахнула ідея – яскрава, як спалах фотокамери, і, як мені здавалося, абсолютно геніальна. Я подумав: “Ось тобі й нагода, Артеме. Покажи цій жінці, наскільки високо ти злетів, і як низько вона помилилася, коли тоді вирішила піти.”
Моя віддача мала бути елегантною, публічною і такою, що цілить по її відчуттю власної гідності. Впевненою ходою, підкреслюючи кожен свій крок, я попрямував до барної стійки. За нею стояв охайний, з сивою скронею чоловік років п’ятдесяти – адміністратор залу, як я здогадався.
— Доброго вечора, — привітався я з приязною, але трохи зверхньою усмішкою. — Я хотів би зробити невелике замовлення. Це буде незвично, але, я впевнений, цікаво.
— Звісно, пане. Ми до ваших послуг, — відповів адміністратор, дивлячись на мене зі спокійною повагою. Його погляд не виказував ані найменшого подиву.
Я нахилився ближче, щоб говорити більш конфіденційно, але достатньо голосно, щоб це звучало авторитетно.
— Отже, слухайте уважно. Усім гостям, які зараз перебувають у залі, — я обвів рукою навколо, — я оплачую найдорожчий десерт з вашого меню та келих “червоненького”. Без жодних винятків.
Адміністратор кивнув, взяв планшет і почав щось набирати.
— Чудовий жест, пане. Всі десерти? Це понад двадцять позицій. А “червоненьке”, яке саме? У нас є вінтажне, по півтори тисячі гривень.
— Яке найдорожче – те й давайте, — відмахнувся я. — Але є один важливий нюанс. Подивіться в той куток, за пальмою. Бачите жінку в темно-синій сукні?
Він ледь помітно кивнув, прослідкувавши мій погляд.
— Так, я бачу пані Віталіну.
— Отже. Всім, окрім цієї жінки. Вона не отримує нічого. Жодної крихти, жодної краплі за мій рахунок. Це моє бажання.
Адміністратор підняв брову, але лише на мить, потім його обличчя знову стало абсолютно нейтральним.
— Я зрозумів. Усім, окрім пані Віталіни. Якою карткою ви бажаєте сплатити?
Я подав йому свою золоту картку, внутрішньо відчуваючи тріумф. Напевно, тут сиділо близько тридцяти п’яти людей. Рахунок мав бути вражаючим. Це справді був рівень, який я хотів продемонструвати.
Замовлення пішло в роботу. Офіціанти з бездоганною витримкою почали розносити напої та тарілки, створюючи невелике пожвавлення в залі. Клієнти, звісно, були приємно здивовані. Хтось навіть почав піднімати тости в мій бік. Це приємно лоскотало моє самолюбство.
Моя увага була повністю прикута до Віталіни. Вона сиділа, мов статуетка, дивлячись на загальне свято. “Ну, що, Віталіно? Бачиш, яке життя ти проміняла?” — думав я, насолоджуючись очікуванням її обурення або, ще краще, прихованої заздрості.
І ось, коли келихи були наповнені, а десерти роздані, Віталіна, не змінюючи виразу обличчя, обернулася в мій бік. Я чекав гніву, байдужості, або хоча б здивування. Замість цього, вона тепло посміхнулася, аж очі засяяли, і ледь помітно, але цілком щиро, кивнула мені, ніби дякуючи. Її жест був настільки несподіваним, що мій внутрішній тріумфатор одразу ж знітився.
“Що це було?” — я був збитий з пантелику. Це не вкладалося в мій сценарій. Вона мала відчути себе погано!
Я забрав свою картку, яка повернулася до мене з чеком, і знову звернувся до адміністратора, коли той проходив повз. Рахунок, до речі, виявився навіть більшим, ніж я очікував, але це вже не мало значення.
— Пане, що, на вашу думку, щойно сталося? Чому вона мені посміхнулася? Вона ж єдина, хто сидить із порожнім столом!
Адміністратор знизав плечима, на його обличчі промайнула ледь помітна посмішка, і він відповів:
— Можливо, просто добра людина. Але ж ви, мабуть, хотіли досягти іншого ефекту?
— Так! Я хотів, щоб вона зрозуміла, що її місце не тут! Що вона втратила! Тому…
Я вирішив піти ва-банк. Якщо десерти та “червоненьке” не подіяли, значить, потрібна важка артилерія.
— Добре. Повторіть все ще раз. Хай святкують! І ще раз – окрім неї!
Адміністратор на якусь мить затримав погляд на мені, ніби намагаючись щось з’ясувати. Він повільно промовив:
— Ви впевнені?
— Абсолютно впевнений! — наголосив я, знову подаючи картку. Це була вже чиста злість і принциповість. Я не міг дозволити, щоб вона виграла цю “гру”. Нехай це коштує мені хоч усі гроші, що я мав сьогодні з собою!
Знову метушня, але цього разу більш поважна і тиха. Це були дорослі, шановні люди, і їхнє здивування було більш стриманим, але не менш помітним. Офіціанти обережно розносили кришталеві келихи з янтарним напоєм, і я бачив, як люди за столиками перемовляються, киваючи в мій бік. Я знову зловив погляд Віталіни.
Вона знову посміхнулася. Цього разу її посмішка була ширшою, і вона навіть підняла свій чайний келих у легкому, іронічному тості на мою адресу. Вона знову подякувала. Це було не просто “дякую”, це було “дякую, що допомагаєш мені”. Це виглядало так.
Моє терпіння лопнуло. Я не міг більше цього витримати. Зі мною поводилися, як із блазнем, який сам себе висміює, а я ж хотів виглядати королем!
Я рушив прямо до адміністратора, який щойно повернув мені картку та остаточний чек – він був просто нереальним.
— Послухайте! — мій голос був трохи гучнішим, ніж я планував. — Припиніть ці ігри. Що з нею не так? Я виключаю її з цієї щедрої пропозиції, а вона мені дякує! Чому?! За що вона мені дякує, коли я роблю все, щоб вона почувалася нікчемною? Поясніть мені!
Адміністратор поклав планшет на стійку, поправив краватку і подивився на мене з виразом глибокої, але доброзичливої втоми.
— Пане Артеме, — почав він тихо, — дозвольте мені розвіяти ваші сумніви. Річ у тім, що пані Віталіна ніколи і не збиралася замовляти тут “червоненьке” чи десерти. Вона прийшла сьогодні лише на чаювання зі своїм бухгалтером. І ви маєте рацію, її місце тут. Більше того, вона — це “тут”.
Я відчув, як пульсує скроня.
— Що ви маєте на увазі? — Я, здається, ледь ворушив губами.
— Ну, я думав, ви знаєте, — адміністратор знизав плечима, — але, судячи з усього, ні. Річ у тім, що саме пані Віталіна, та сама жінка, яка сидить зараз у кутку, є головним інвестором і мажоритарним акціонером цього “Арт-Бістро”.
Слова, сказані ним, зависли в повітрі. “Мажоритарний акціонер”. Найдорожчий ресторан, що його я обрав для своєї віддачі, належав їй. Або, принаймні, більша його частина.
— Все, що ви замовили для відвідувачів, які ніколи б не купили його самі, — продовжив адміністратор з тією ж незворушною ввічливістю, — був проданий. І чим більший наш сьогоднішній виторг, тим більший її особистий прибуток. Ви сьогодні зробили їй найбільшу виручку за весь місяць, пане Артеме. Тому вона вам і дякує. Щиро.
Я стояв, тримаючи в руці чек, який тепер здавався мені не доказом мого успіху, а розпискою про повну фінансову та моральну поразку. Моя так звана віддача обернулася для Віталіни несподіваним і дуже приємним бонусом. Я хотів одне, а натомість профінансував її успіх.
— А я? — ледь чутно спитав я. — Що тепер я?
— Ви? — він усміхнувся, відійшов і взяв свою робочу папку. — Ви — наш найкращий клієнт цього вечора. І я сподіваюся, що ви знову завітаєте до нас. Пані Віталіна буде дуже рада, коли завтра побачить звіт.
Я не відповів. Просто кивнув, розвернувся і майже побіг до виходу. Паркувальник швидко підігнав мені машину, і я виїхав із блискучої зони ресторану, відчуваючи себе розбитим і спустошеним.
Я випустив із рук той шматок паперу з великою сумою. Власне, справа була не в грошах. Справа була в тому уроці, який я отримав за свій же рахунок. Бажання віддати, показати свою перевагу, лише підживило добробут людини, яку я хотів образити. Це був найдорожчий урок в моєму житті, але, можливо, найкорисніший.
Я їхав по нічному місту і думав про Віталіну. Вона, схоже, давно забула про мене і про наш важкий розрив, а я все ще чіплявся за минуле, дозволяючи йому керувати моїми вчинками. Вона рухалася вперед, до успіху і великих справ, а я лише хотів їй “насолити”.
Ця ніч справді змінила моє бачення. Я зрозумів: коли ти робиш щось “на зло”, ти завжди шкодиш лише собі. Історія, в якій ти сам стаєш жертвою власного плану.
А ви, дорогі читачі, чи траплялося вам колись робити щось із найкращих, як здавалося, намірів, але отримувати натомість абсолютно протилежний результат?
