– Твоєму синові вистачило й першого, не треба його балувати, – кинула свекруха, навіть не намагаючись поставити перед Микитою тарілку для пирога.
Я остаточно для себе вирішила, що більше не залишуся на ночівлю в домі свекрухи, хоч дорогу до їхнього селища знаю вже майже на пам’ять. Після останніх вихідних у мене наче щось переключилося: досі я все списувала на різницю поколінь, на сільські звички, на характер, а тепер зрозуміла – так до мого сина ставитися не можна.
– Мамо, а можна хоч один млинець? – тихо прошепотів мій Микита, дивлячись на тарілку, де височіла гірка млинців із сиром перед дітьми зовиці.
Марія Степанівна навіть не глянула в його бік:
– Микиті млинців не накладайте. Хто цілий день біля комп’ютера, той ласощів не потребує. От як навчиться вчасно вставати і допомагати, тоді й поговоримо.
Я не витримала:
– Маріє Степанівно, він же вам сарай допомагав розбирати, пам’ятаєте? І воду носив, і з Василем Івановичем ті дошки тягав.
Вона спокійно відсунула від себе миску:
– Йому вистачило супу. Хлопець повинен знати: спочатку робота, потім розваги. А діти Олі з ранку зі мною клопоталися. От вони й заслужили.
Микита опустив очі в стіл, а перед ним так і залишилася порожня тарілка. У той момент мені захотілося просто схопити сина за руку й вийти, не пояснюючи нічого. Але давайте по порядку.
Мене звати Леся. Народилася і виросла у Черкасах, з дитинства звикла до маршруток, торгових центрів, шкіл поруч із домом. Мій чоловік Кирило – теж черкасець, ми познайомилися на курсах англійської, а потім вчилися разом в інституті. Одружилися скромно, без ресторанних бенкетів, зате щиро, з найближчими.
Кілька років ми орендували однокімнатку, тоді нарешті взяли невелику, але свою квартиру у спальному районі. Поступово обставили, кожну поличку вистраждали, бо ремонти робили самі, після роботи. Я дуже ціную наш дім, бо це простір, де спокійно, без натяків і претензій.
Батьки мої досі живуть на іншому кінці міста в старенькій п’ятиповерхівці разом із моєю сестрою Лілею, яка ще вчиться. А батьки Кирила – у селищі, хвилин сорок машиною від Черкас. Свекор, Василь Іванович, там завжди був душею компанії: з ним і пожартувати можна, і порадитись. А от свекруха Марія Степанівна – жінка сувора, любить порядок, дисципліну і щоб все було так, як вона сказала.
Сестра Кирила, Оля, живе через дві вулиці від батьків у тому ж селищі. У них із чоловіком двоє дітей – Данило і Каріна. Обоє старші за нашого Микиту: одному чотирнадцять, другій шістнадцять. Своїх дітей свекруха просто носить на руках, постійно хвалить, які вони в неї помічники.
Ми раніше їздили до села нечасто і ненадовго: приїхали, посиділи за чаєм, Кирило щось допоміг батькові по двору, я поговорила з Олею – і додому. Чоловік, чесно кажучи, ніколи не прагнув проводити там багато часу. Я думала: ну працює багато, втомлюється, йому просто хочеться відпочити в місті. А тепер починаю розуміти, що в нього, мабуть, є свої давні образи.
Ті вихідні почалися, на перший погляд, абсолютно звичайно. У п’ятницю ввечері мені зателефонувала свекруха:
– Леся, приїжджайте з Микитою до нас до понеділка. Василь якраз теплицю збирається розбирати, там чоловіча сила потрібна. А тобі свіже повітря, ягоди. І дитині теж корисно від екрану відірватися.
Кирила якраз поставили на позмінну роботу, і той тиждень він працював у нічні зміни. Субота-неділя в нього випадали, але він сказав, що хотів би просто відпочити вдома:
– Ви їдьте з Микитою, погуляєте. Якщо що – у неділю підтягнусь.
Я подумала, що нічого страшного, поїздка з сином – це ж не експедиція в гори. Сіли в нашу стареньку, але надійну машину й уже через сорок хвилин заїжджали во двір до свекрів.
Спочатку все було добре. Нас зустріли, як завжди: пиріжки на столі, компот, Василь Іванович жартує:
– О, міські приїхали, зараз будемо вас садити на справжню домашню їжу.
Микита усміхався, хоча я бачила, що йому трохи ніяково: він соромиться, коли хтось акцентує, що він не такий “сільський і практичний”, як двоюрідні брат із сестрою.
У суботу зранку свекруха підняла всіх досить рано.
– Лесю, ти зі мною на кухні, треба консервацію доробити. А хлопці – на двір, там роботи – море.
Микита, чесно кажучи, не фанат селянської праці. Але я йому ще дорогою сказала:
– Синку, треба трохи допомогти дідусю і бабусі. Це ж не щодня. Потім матимеш час і побігати, і в телефон подивитися.
Він кивнув:
– Добре, мам.
Я пішла до Марії Степанівни в кухню: ми крутили салати, закривали огірки, розкладали по банках тушковані овочі. Роботи було вдосталь. Свекор із Микитою та сусідом Василем Івановичем розбирали стару теплицю, виносили з неї металеві частини, складали дошки. Мені з вікна було видно, як Микита тягав ті дошки, обтрушував пил із рук, питав, куди скласти.
Годині о дванадцятій прибігли діти Олі – Данило і Каріна. У спортивках, усміхнені, з телефоном у руках.
– Бабусю, ми прийшли! – весело гукнула Каріна. – Ти казала, що без нас не впораєшся.
Свекруха відразу розцвіла:
– От мої помічники! Зараз щось разом придумаємо. В мене яблука є.
І справді, вони хвилин двадцять ходили кудись і принесли яблука. Потім Данило з Каріною зайшли в дім, включили телевізор і сіли з чіпсами, які принесли з собою. Микита тим часом ще був біля дідового сараю.
Я кілька разів виглядала у вікно й бачила, як він витирає чоло рукавом і щось питає у свекра. Той йому показував, що куди ставити. Для міського хлопчика це була непроста робота.
Десь о другій свекруха сказала:
– Все, йду готувати обід. Лесю, ще додамо до столу салатик – і досить.
Я допомагала накривати: борщ, картопляне пюре, курячі відбивні, салат. На десерт Марія Степанівна зробила свої фірмові млинці з сиром і яблучний пиріг. Запах стояв неймовірний.
Коли всі сіли за стіл, я вже була приємно втомлена. Микита сів поруч зі мною, трохи розгублений, але задоволений – свекор похвалив його:
– Непогано, як для міського. Справився.
Ми пообідали, Микита попросив додати ще кілька ложок пюре і шматочок м’яса – йому дали без питань. А от коли свекруха дістала з духовки пиріг і поставила на стіл тарілку з млинцями, все й почалося.
Марія Степанівна поставила десерт перед Олиними дітьми, відрізала їм щедрі куски пирога, наклала млинців. Потім додала трохи Василю Івановичу, мені. Перед Микитою тарілка залишилася порожньою.
– Бабусю, – тихо сказав він, – а мені можна хоч шматочок яблучного?
Свекруха зупинилася з ножем у руці, подивилася спершу на нього, потім на мене:
– А ти, Микито, сьогодні що робив? Я ж не бачила тебе в саду, в курнику теж не було. Зранку ще якось крутився, а потім кудись зник.
Я відчула, як у мене всередині все напружилося.
– Він з Василем Івановичем був біля теплиці. Весь час допомагав.
Свекор, видно, не хотів лізти в конфлікт, але промовчати не зміг:
– Так, Маріє, він справді помагав. Я без нього не встиг би.
Вона відмахнулася:
– Та це не те. От мої Даня з Каріною – зранку й до обіду зі мною все робили: і яблука перебрали, і картоплю з льоху подали, і в хаті допомогли. Оце я розумію старання. А твій син, Лесю, більше біля того комп’ютера, ніж у дворі.
Я вже відкрила рот, щоб пояснити, що Микита взагалі-то працював не менше, просто в іншому місці, але вона продовжила:
– Хто в дитинстві не привчається до праці, той потім по життю нічого не захоче. Тому, Микито, сьогодні десерт – для тих, хто по-справжньому допомагав. Тобі й того вистачило.
Микита мовчки опустив погляд на стіл. Я бачила, як він ковтає слину, дивлячись на пиріг. У мене всередині все закипіло.
– Якщо чесно, – тихо сказала я, – то зараз це виглядає так, ніби ви просто виділяєте одних онуків і принижуєте іншого. Він же не сидів, склавши руки.
Оля, яка до цього переважно слухала, раптом втрутилася:
– Лесю, не перебільшуй. Мама просто хоче навчити Микиту, що не можна весь час в гаджетах сидіти. Мої теж не ідеальні, але сьогодні в городі тягалися.
Данило пирхнув:
– Та ми там трохи побули, вже ж…
Я помітила, як свекруха кинула на нього погляд, і він замовк. Потім вона повернулася до мене:
– Я в чужі сім’ї не лізу, але в моєму домі свої правила. Не подобається – вас ніхто не тримає.
Ці слова, мабуть, остаточно поставили все на свої місця. Я кілька секунд мовчала, щоб не наговорити зайвого. Потім спокійно сказала:
– Микито, підемо в кімнату, зберемо речі.
Він подивився на мене здивовано:
– Ми вже їдемо?
– Так, – відповіла я, – тобі ж завтра до школи готуватися, та й тата самі надовго не залишимо.
За столом запала тиша. Свекор тихо зітхнув, але нічого не сказав. Оля почала щось белькотіти про те, що я надто емоційна. Свекруха холодно відсунула тарілку з пирогом убік.
Я пішла в кімнату, ми з Микитою швидко склали речі. Син намагався триматися, але я бачила, що йому дуже прикро.
– Мамо, – спитав він уже біля машини, – це через мене ти образилась?
– Ні, – сказала я, заводячи мотор, – це через дорослих, які забувають, що діти теж усе відчувають.
Дорогою додому ми мовчали. Я думала про те, як багато разів ковтала дрібні зауваження свекрухи: що в нас у квартирі “по-міськи не так затишно”, що я “розпестила” Микиту, бо він не їсть борщ кожного дня, що “справжні чоловіки” мають уміти все ремонтувати. Я мирилася, бо казала собі: ну вона ж звикла інакше, це її стиль. Але те, як вона публічно показала моєму синові, що він для неї гірший за інших онуків, стало останньою краплею.
Коли ми повернулися до Черкас, я зварила Микиті какао, поставила перед ним тарілку млинців з сиром, які встигла взяти в дорогу в магазині. Він їв і намагався жартувати:
– От бачиш, мам, у нас вдома теж є десерт. Та ще й без “кваліфікаційної роботи” в городі.
У неділю ввечері я розповіла Кирилові все як було. Він довго мовчав, слухаючи, потім сказав:
– Лесю, мені дуже шкода, що ви так потрапили. Я ж попереджав, що мама іноді перегинає. Але до дитячих тарілок… Це вже занадто.
– Я не хочу, щоб Микита ще раз відчував таке приниження, – відповіла я. – Якщо чесно, я й сама більше не хочу ночувати в тому домі. Приїхати на годинку-дві ще, може, колись зможу. Але жити там вихідні – ні.
Кирило тер накриття столу, дивився кудись убік:
– Я розумію. Я сам з дитинства слухав, що “хто мало працює, той нічого не вартий”. Тому і тягав мішки, коли всі інші пішли гуляти. Мабуть, я просто звик. Але до нашого сина я цього не хочу.
Ми говорили довго. Я не просила його сваритися з матір’ю чи ставати на чийсь бік. Я лише сказала:
– Якщо хочете з Микитою їздити до батьків – добре. Але я наполягаю, щоб він не залишався там один. Якщо хтось буде несправедливо ставитися до нього, хочу, щоб ти був поруч.
Відтоді минуло вже кілька тижнів. Свекруха кілька разів телефонувала Кирилові, говорила, що я “образлива” і “накрутила дитину”. Мені вона не дзвонила. Одного разу лише передала через чоловіка:
– Скажи Лесі, що в мене свої погляди на виховання, я нікого не збираюся перевиховувати. А млинців тут вистачить не на одного онука.
Я посміхнулася без радості й відповіла:
– Передай, що я теж нікого не виховую. Я просто захищаю свого сина.
Я не маю плану “як правильно”. Я не знаю, чи треба було тоді встати й піти раніше, чи, навпаки, спокійно доїсти обід, а вже потім розставити межі. Знаю тільки одне: у той момент, коли я побачила порожню тарілку перед Микитою і повні тарілки перед іншими дітьми, щось у мені остаточно змінилося.
От тепер я й думаю: може, я занадто загострила ситуацію і треба було просто зробити вигляд, що нічого не сталося? Чи все ж кожна мама зобов’язана в такі моменти ставати на бік своєї дитини, навіть якщо це означає віддалення від родичів? Як би ви вчинили на моєму місці?
