— Ти або приймаєш мою нову жінку, або в твій дім я більше ні ногою — кинув мені Анатолій, зачиняючи двері перед носом своїх плачучих донечок. Того дня я зрозуміла, що втратила сина, але знайшла в собі сили стати на бік тієї, кого він так легко зрадив.
Минуло вже понад шість років з того моменту, як мій єдиний син Анатолій вирішив кардинально змінити своє життя. Це сталося так раптово, що я досі не можу оговтатися. Він залишив Дарину саме тоді, коли їхнім маленьким донечкам виповнилося лише по сім місяців. Поки Дарина без сну та відпочинку віддавала всю себе немовлятам, Анатолій будував плани на іншу долю. Його нова обраниця виставила суворі умови: або він перекреслює минуле, або вона зникає.
Анатолій вибрав новий шлях. Дарина залишилася в порожній квартирі з дітьми, не маючи жодної опори. Моє серце краялося від болю за неї. Я не могла зрозуміти, як мій власний син зміг так вчинити. Залишити матір своїх дітей у найважчий період — це вчинок, який я відмовилася виправдовувати.
Я відверто заявила синові, що не збираюся вітати його нову пасію у своєму домі. Я вірю, що неможливо побудувати власний добробут, зруйнувавши чужий світ. Анатолій не дослухався до моїх застережень і згодом офіційно поєднав життя з тією жінкою. На їхню урочистість я не з’явилася. Мені було надто важко дивитися людям в очі через поведінку власної дитини.
Зараз Анатолій з новою родиною винаймає житло, вони виховують спільне маля. Я знаю, що це теж мій онук, але всередині стоїть якась невидима перепона. Моя душа належить тим дітям, які залишилися з Дариною. Я намагаюся бути для них і бабусею, і опорою, роблячи все можливе для їхнього зростання.
Наші стосунки з сином майже припинилися. Цього року я запросила його на Великдень, але він знову поставив ультиматум: прийде тільки з новою дружиною. Я відмовила, бо бачити її у своєму затишному домі не маю бажання.
Натомість Дарина з радістю відгукнулася на моє прохання завітати. Ми зберегли неймовірно теплий зв’язок. Святковий вечір ми провели спокійно. Дівчатка гралися, а ми з Дариною разом готували вечерю, розмовляючи про все на світі.
Мені дуже прикро за неї. Вона зовсім забула, що таке власний спокій і особистий час. Кожна хвилина її буття належить лише дітям. На чоловіків вона навіть не дивиться, наче досі несе в собі ту стару рану. Ми часто про це говоримо.
— Дарино, ти молода жінка, тобі треба думати про своє майбутнє — тихо сказала я, витираючи тарілку.
— Мамо, ви ж знаєте, що моє майбутнє — це ці дві маленькі квітки — відповіла вона з сумною посмішкою.
— Але ж серце не може бути завжди зачиненим на замок — заперечила я.
— Можливо, колись воно і відтане, але зараз там лише турбота про дітей — зітхнула Дарина.
— Я завжди буду поруч, що б ти не вирішила — пообіцяла я, обіймаючи її за плечі.
— Дякую вам за те, що не залишили мене тоді, у найтемнішу ніч — промовила вона, дивлячись мені у вічі.
— Ти стала мені ріднішою за багатьох — щиро відповіла я.
— Ви справжня опора, і діти вас обожнюють — додала Дарина.
— Вони — моє натхнення і сенс — підсумувала я.
Отак ми і тримаємося разом. Ми часто ходимо одна до одної, я допомагаю з онуками, а вона називає мене своєю справжньою близькою людиною. Сумно, що родина розпалася, але приємно, що ми знайшли підтримку там, де й не сподівалися.
— Бабусю, дивіться, яку малюнок ми зробили — вигукнула старша онучка, підбігаючи до мене.
— Це дуже гарно, сонечко, ви справжні майстрині — похвалила я їх.
— А тато прийде сьогодні? — запитала менша, дивлячись на двері.
— У тата багато справ, але ми з мамою тут, і нам весело разом — спокійно пояснила Дарина, ховаючи сум у погляді.
— Головне, що ми всі разом за цим столом — додала я, намагаючись змінити тему.
— Так, і у нас найсмачніші пироги у світі — засміялася Дарина.
— Можна мені ще шматочок? — попросила дитина.
— Звісно, бери, люба — відповіла я.
Анатолій за весь цей час так і не знайшов хвилини, щоб просто зателефонувати і спитати, як моє здоров’я. Чи прийде він колись до розуміння того, чому я не можу закрити очі на його вибір?
— Як ви думаєте, він хоча б згадує про нас у такі хвилини? — раптом запитала Дарина, коли діти пішли в іншу кімнату.
— Я не знаю, що коїться в його думках, Дарино — чесно відповіла я.
— Мені іноді здається, що він став зовсім іншою людиною — продовжила вона.
— Люди змінюються, але не завжди на краще — зауважила я.
— Шкода, що ці зміни так боляче б’ють по найрідніших — тихо сказала Дарина.
— Ми маємо бути сильнішими за ці обставини — наголосила я.
— Ми і є сильні, бо ми разом — ствердила вона.
— Саме так, і ніхто не зможе зламати наш маленький світ — підтримала я її.
— Дякую вам за цю віру — посміхнулася Дарина.
— Це не просто віра, це моє життя — закінчила я розмову.
Вечір догорав, залишаючи після себе шлейф роздумів про те, як часто ми робимо вибір, не замислюючись про наслідки для тих, хто нас любить найбільше. Життя — це не лише власні бажання, а й відповідальність за тих, кого ми привели у цей світ.
— Мамо, ви знову задумалися — торкнулася моєї руки Дарина.
— Просто дивлюся, як швидко минає час — відповіла я.
— Він не минає дарма, якщо ми проводимо його з любов’ю — мудро зауважила вона.
— Ти права, доню, ти абсолютно права — погодилася я.
— Давайте ще поп’ємо чаю і просто посидимо у тиші — запропонувала вона.
— Це найкраща ідея за сьогодні — підтримала я.
— У тиші іноді чути більше, ніж у словах — прошепотіла Дарина.
— Особливо, коли ця тиша наповнена спільним розумінням — додала я.
— Ми вистоїмо, правда? — запитала вона, дивлячись на вогник свічки.
— Обов’язково вистоїмо — запевнила я.
Кожен із нас у житті робить свій вибір, і кожен несе за нього власну ношу. Моя ноша — це підтримка тих, кого зрадили, і я не жалкую про цей шлях. Навіть якщо це означає холодні стосунки з рідною дитиною.
Як ви вважаєте, чи повинна мати підтримувати сина у будь-якій ситуації, навіть якщо він вчинив неправильно щодо своїх дітей, чи справедливість і вірність принципам мають бути вищими за кровні зв’язки?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях, що ви думаєте про такий вчинок матері, для нас це дуже важливо і допомагає розвивати нашу сторінку.
