— Ти бачиш, сину, як швидко вона нам заміну знайшла, ще й дитя чуже пригріла — пані Марія вказала пальцем на мого сина, нехтуючи всіма межами виховання.
Степан ніколи не вмів бути самостійним, тому його присутність поруч із мамою на центральній алеї парку мене зовсім не здивувала. Я неспішно прогулювалася, штовхаючи перед собою візок, у якому солодко спав мій маленький син. Повітря було свіжим, сонце м’яко гріло обличчя, і я почувалася максимально спокійно, поки не побачила ці дві знайомі постаті, що прямували прямо мені назустріч. Минуло два роки з моменту нашого розлучення, і за цей час я навчилася дихати на повну, не чекаючи схвалення від колишньої свекрухи, пані Марії.
Вони помітили мене здалеку. Степан якось одразу знітився, опустив очі й почав вивчати плитку під ногами, а от пані Марія навпаки — розправила плечі, наче перед вирішальним боєм. Її обличчя розтягнулося в тій самій натягнутій посмішці, яку я пам’ятала ще з весілля. Це була посмішка людини, яка збирається сказати щось неприємне, але маскує це під ввічливість.
Коли ми порівнялися, вони зупинилися. Я теж припинила рух, міцніше стиснувши ручку візка.
— Юля? Яка зустріч. Давно тебе не бачили в наших краях — мовила пані Марія, заглядаючи всередину візка з таким виглядом, ніби проводила ревізію в магазині.
— Доброго дня. Я просто гуляю з дитиною — відповіла я максимально сухо.
— Дитина, кажеш? — вона примружилася, переводячи погляд зі сплячого малюка на мене, а потім на Степана, який так і не зронив ні слова. — А що, дитинку з дитячого будинку взяли? Бо щось він на тебе зовсім не схожий. Та й на Степана нашого ні краплі не змахує.
Я відчула, як всередині підіймається хвиля обурення, але змусила себе залишитися спокійною. Її слова були колючими, як суха трава, і мали на меті зачепити за живе.
— Це мій син. І він схожий на свого батька — тихо, але впевнено промовила я.
— Ой, та ладно тобі — махнула рукою колишня свекруха. — Ми ж знаємо, як воно буває. Хотіла, мабуть, сім’ю створити швидше, от і пішла на такий крок. Але ж генетика — штука серйозна. Дивись, підросте, почне характер показувати, тоді згадаєш мої слова про “чужих”.
Степан нарешті підняв голову і смикнув матір за рукав.
— Мамо, ходімо вже. Нас люди чекають — пробурмотів він.
— Почекай, Степане. Я ж просто цікавлюся — вона знову повернулася до мене. — А хто ж щасливий тато? Чи він теж десь загубився, як тільки дізнався про поповнення?
Я подивилася їй прямо в очі. У цей момент я зрозуміла, що ці люди більше не мають наді мною влади. Їхні слова — це лише шум вітру.
— Мій чоловік зараз на роботі. І він дуже любить нашого сина. А вам я пораджу займатися власним життям, бо воно, здається, минає повз вас у цих постійних пошуках чужих недоліків.
Пані Марія почервоніла, її губи стиснулися в тонку лінію. Вона явно не очікувала такої відсічі від колишньої тихої невістки, яка раніше лише мовчки ковтала образи.
— Яка грубість — вигукнула вона. — Степане, ти бачиш? Добре, що ми вчасно з нею розпрощалися. Така жінка ніколи не змогла б стати частиною нашої інтелігентної родини.
— Ми вже розпрощалися, пані Маріє. Назавжди — додала я і просто пішла далі, не озираючись.
Спиною я відчувала їхні погляди. Я знала, що вони ще довго обговорюватимуть цю зустріч, вигадуватимуть нові деталі й намагатимуться виправдати свою жовч. Але мені було вже все одно.
Коли я повернулася додому, мій чоловік, Андрій, уже був там. Він готував вечерю, і по хаті розливався приємний аромат домашньої їжі. Він підійшов до мене, обійняв і зазирнув у візок.
— Як прогулянка? Малий не вередував? — запитав він з усмішкою.
— Зустріла Степана з матір’ю — зітхнула я, роздягаючи малюка.
Андрій на мить завмер, але потім спокійно продовжив:
— І що вони хотіли?
— Питала, чи не з дитячого будинку я взяла сина. Каже, що він зовсім на мене не схожий.
Андрій розсміявся і підхопив сина на руки, який саме прокинувся і почав потягуватися. Малюк мав такі самі карі очі й так само хмурив лобик, як і Андрій. Будь-яка людина з нормальним зором побачила б цю неймовірну схожість.
— Ну, головне, що ми знаємо правду — сказав він, цілуючи малого в макушку.
Проте вечір не пройшов так безхмарно. Слова пані Марії, хоч я і намагалася їх ігнорувати, залишили неприємний осад. Я згадала всі ті роки, коли вона вказувала мені, як одягатися, що готувати і як розмовляти зі Степаном. Степан завжди був десь посередині — він не захищав мене, але й не підтримував матір відкрито. Він просто мовчав, дозволяючи їй руйнувати наш шлюб по цеглинці.
Минуло кілька днів, і я майже забула про ту зустріч, аж поки мені не зателефонувала спільна знайома.
— Юлю, ти чула, що пані Марія розносить по всьому місту? — її голос звучав схвильовано.
— Неважко здогадатися — відповіла я.
— Вона каже, що ти обманом намагаєшся видати чужу дитину за свою, щоб отримати якісь виплати чи нерухомість. Вона навіть збирається вимагати якусь перевірку, хоча ви вже давно не родичі.
Я відчула, як у мені закипає холодна лють. Це вже було занадто. Одне діло — кинути образливе слово при зустрічі, зовсім інше — займатися наклепом, який може зашкодити репутації моєї сім’ї.
Я вирішила не мовчати. Наступного дня я сама поїхала до будинку, де колись жила зі Степаном. Пані Марія саме виходила з під’їзду, тримаючи під руку свого сина.
— О, знову ти? — здивувалася вона. — Що, совість замучила?
— Ні, пані Маріє. Я прийшла попередити вас. Якщо ви не припините розпускати плітки про мою дитину, я звернуся до юристів за наклеп. У мене є всі документи, і свідків вашої вчорашньої промови в парку теж вистачає.
Степан виглядав так, ніби хотів провалитися крізь землю.
— Юлю, ну навіщо ти так? Мама просто переживає — почав він свою улюблену пісню.
— Переживає про що, Степане? Про те, що я нарешті щаслива без вашої опіки? — я розвернулася до нього. — Ти хоч раз у житті можеш сказати слово всупереч її фантазіям?
Він змовчав. Знову.
— Я не жартую — додала я, звертаючись до свекрухи. — Залиште мою сім’ю у спокої. Ви більше не маєте до нас жодного стосунку.
Я пішла, відчуваючи дивну легкість. Це була остання крапка. Я зрозуміла, що деякі люди ніколи не змінюються. Вони живуть у своєму маленькому світі, де вони завжди праві, а всі інші — вороги або невдахи.
Через тиждень я дізналася від тієї ж знайомої, що пані Марія трохи вгамувалася, але тепер переключилася на нову пасію Степана. Бідна дівчина вже встигла вислухати лекцію про те, як правильно прати сорочки і чому її зачіска не підходить для серйозної родини.
Я дивилася на свого сина, який грався на килимі, і дякувала долі за те, що вистачило сил піти з того дому. Мій малюк буде рости в атмосфері любові та поваги, а не в полоні вічних претензій та маніпуляцій.
Але в голові все одно крутилося питання: чому люди так прагнуть зруйнувати чуже щастя, замість того, щоб будувати своє? Можливо, вони просто не знають, як це — бути по-справжньому щасливими без контролю над іншими?
Життя — це не завжди казка з хорошим кінцем. Іноді перемога полягає не в тому, щоб довести комусь свою правоту, а в тому, щоб просто піти геть і більше ніколи не озиратися. Я вибрала свій шлях. А Степан… він так і залишився на тій алеї, під маминою парасолькою, навіть коли навколо світило сонце.
Як ви вважаєте, чи варто було Юлі взагалі вступати в діалог з колишньою родиною, чи краще було ігнорувати їх до останнього? Чи була її погроза юристами правильною дією в цій ситуації?
Будь ласка, поставте вподобайку під цією історією та напишіть свою думку в коментарях. Нам дуже важливо знати, що ви думаєте про такі життєві ситуації, адже ваша підтримка допомагає нам створювати більше цікавого контенту!
