– Ти чого така бліда, Олено? Думаєш утекти з власного весілля? – глузливо пробубоніла моя старша сестра Галина, коли побачила, як я нескінченно переступаю з ноги на ногу перед дзеркалом. – Якби могла, то втікала б на край світу, – подумалося мені, але вголос сказала інше: – Я просто нервую. Це ж велика подія

– Ти чого така бліда, Олено? Думаєш утекти з власного весілля? – глузливо пробубоніла моя старша сестра Галина, коли побачила, як я нескінченно переступаю з ноги на ногу перед дзеркалом.

– Якби могла, то втікала б на край світу, – подумалося мені, але вголос сказала інше: – Я просто нервую. Це ж велика подія.

Вона пирхнула:

– Велика? Та це ж чи не останній твій шанс на спокійне життя. Мама вже дістала всіх своїми порадами – і хто, мовляв, захоче брати тебе з дитиною?

Її слова вкололи більше, ніж я зізнаюся. Хоча я й сама розуміла, що в моїй ситуації знайти чоловіка – це ніби подолати гірський перевал у тумані. Я втомлено заплющила очі, й одразу в голові пролунав голос мами:

“Ти повинна вийти заміж за першого ліпшого, щоб не залишитися дівкою з дитиною на руках”.

Вона соромилася мене і свого позашлюбного онука…

Згадувати про це було неприємно, але правди не приховаєш. Я стала мамою у дев’ятнадцять. Сина назвала Федір – маленький бешкетник з широкою усмішкою і величезними очима, в яких було стільки довіри, скільки я ніколи не бачила в жодного дорослого.

Батько Феді, Павло, втік, щойно довідався про цікавий стан. Я тоді лишилася одна: розгублена, без грошей і без підтримки, хіба що мама зрідка підкидала то крупи, то якісь дитячі дрібнички. Проте замість тепла й добрих слів я чула її безкінечні “От бачиш, до чого доводить легковажність” та “Без чоловіка тобі кінець”.

Певний час я просто зціпила зуби й жила, як могла. А тоді в моєму житті з’явився Костянтин. Він був старший за мене на десять років, уже мав стабільну роботу – очолював відділ продажу в одній великій компанії. Я познайомилася з ним на дні народження спільної подруги. Щойно заговорили – він простягнув руку:

– Мене звати Костянтин. Хочу розважити тебе цікавими розмовами, поки ми тут нудьгуємо серед чужих людей.

Я тоді гірко усміхнулась:

– А я Олена. Можу відповісти взаємністю, якщо ти витримаєш усі мої історії про підгузки та недоспані ночі.

Він розсміявся. Тоді я помітила, що у нього напрочуд теплі очі й м’який голос. Ми говорили майже до світанку – про мою школу, його перші бізнес-провали, про те, як я забралася з гуртожитку і жила по знайомих, доки не зняла кімнату з подругою. Коли я зізналася, що виховую маленького сина, він не відвернувся й не став крутити головою вбік, а лише сказав:

– Значить, ти – справжня героїня. Самотужки піднімати дитину – це не жарти.

Мене аж пересмикнуло від здивування. Уперше зустріла чоловіка, якому не було байдуже, і який не робив “великі” очі, почувши про сина. Так ми почали зустрічатися. Часом мені здавалося, що я потрапила у солодку мрію: Костянтин був уважний, дбайливий, ніколи не нав’язувався і ніколи не дорікав мені за Федора. Навпаки, іноді приносив йому іграшки чи запитував, чи все гаразд із щепленнями. Я почала вірити, що цього разу мені таки пощастило.

Минали місяці, і ось одного разу він запросив мене на вечерю до ресторану. Я ще подумала, що це дивно – він не був шанувальником розкішних місць. Ми більше любили затишні кав’ярні чи піцу в парку. Та коли за десертом він дістав маленьку оксамитову коробочку, у мене потемніло в очах від несподіванки. Він став на одне коліно, озирнувшись на півзали, й тихо промовив:

– Олено, ти – найпрекрасніша жінка, яку я зустрічав у житті. Ти подарувала мені розуміння, що означає бути потрібним. Виходь за мене.

Я отетеріла. У середині калатало щось схоже на пташине серце. “Так, звісно, так!” – пролетіло в голові. Та раптом змалювався образ мами: “Ну що, нарешті ти будеш прилаштована?”. Ця думка чомусь різонула…. Але я все ж відповіла: “Згодна”, хоча не кохала по справжньому цього чоловіка.

А далі все закрутилося, як у старих романах. Підготовка до весілля, вибір сукні, дзвінки від родичів і знайомих з вітаннями. Усі клопоти накрили мене з головою. Мама була в захваті. Галина лише хитро примружувалася: “От тепер побачимо, чи надовго”. А я робила вигляд, що радію. Та була одна річ: дедалі частіше я прокидалася посеред ночі з таким відчуттям, ніби не живу власне життя. Чи кохаю я Костянтина насправді? Чи, може, мене вабить саме його доброта й стабільність – те, чого я завжди потребувала, але не відчула у Павла?

Якось, коли я шукала недорогих квітів для оформлення банкетної зали, зателефонувала мама: “Знаєш, доню, добре, що ти береш шлюб. Бо самі з Федором довго тягнути не зможете”. А потім пригадала і ті її слова, які досі стояли перед очима: “Вийди заміж за першого ліпшого, кого побачиш, щоб не залишитися дівкою з дитиною на руках”.

Але як би це не звучало болюче, їй я завдячувала тим, що все ж таки не склала руки, а рухалась уперед. І ось тепер я тут, перед важливим кроком:

“Моє весілля з Костянтином наближалося великими кроками, і я все більше і більше відчувала, що застрягла в житті, якого не хотіла. Але що я могла зробити? Костянтин був добрий до мене. Він любив Федора, як власного сина”.

Пам’ятаю, я дивилася на себе в дзеркалі у весільній сукні – вона була білосніжна, з коротким шлейфом та мереживом, а на волоссі сяяла скромна діадема. Усі навколо вихваляли, яка я красуня, а я дивилася в свої очі й не бачила в них тієї рішучої іскорки, яка мала б бути в нареченої. Замість радості – дивна порожнеча. Мама, звісно, захоплювалася: “Ти як принцеса!”, а Галина залилася сміхом: “Ну все, тепер ти під замком”. А я… я посміхалася лиш для пристойності.

За три дні до церемонії ми з Костянтином поїхали разом вибирати торт. Я тримала Федора за руку, а він весело бігав поміж стелажами кондитерського відділу. Костянтин був завжди поруч – підказував, де подивитися кращі варіанти, розповідав про нові смаки, які спробував на ділових фуршетах. Аж раптом до магазину ввійшов Павло – батько мого сина. Я не бачила його відтоді, як він зник, коли дізнався про цікавий стан. За мить він також помітив мене, зупинився на порозі, кидаючи короткі погляди то на мене, то на Федора.

– Олено? – здивовано промовив він.

У мене все похололо. Що сказати? Що я нарешті знайшла добру людину, яка готова піклуватися про мене і про Федора, а ти, Павле, вирішив колись “повернутися” чи принаймні озватися саме зараз?

Я промовчала. Костянтин побачив, що щось відбувається, підійшов ближче:

– Це хтось знайомий?

Я ледь помітно кивнула, дивлячись, як Павло сором’язливо відводить очі:

– Та… один давній товариш.

“Давній товариш” зрозумів, що бракує слів. Він розвернувся і пішов геть, навіть не зустрівшись поглядом зі своїм сином. А я відчула, як мене ніби скувало зі середини. Тоді Костянтин легенько торкнувся мого плеча:

– Все гаразд. Я поруч.

Того вечора я лежала на ліжку і дивилась у стелю, мовчки перебираючи думки. Чи правильне рішення я ухвалила, погодившись на цей шлюб? Хоча що ще мені залишалося? У цей момент відчинилися двері, і Костянтин сів поруч:

– Знаю, в тебе сумніви. Я теж хвилююсь, але вірю – ми впораємось. Ти добра, щира, і Федір до тебе прикипів відразу.

Я тільки кивнула і тихо прошепотіла:

– У мене ніби сто доріг перед очима, але всі ведуть у якийсь невідомий край.

Він узяв мою долоню в свою:

– Пропоную вибрати ту, де ми разом.

Я дивилась на його руки й думала, що він – хороша людина. Турботливий, надійний, здатний зрозуміти і прийняти мене такою, як я є. Але чи це справжнє кохання, чи лише вдячність?

Нарешті настав день весілля. Я сиділа перед дзеркалом, прикріплюючи фату, і все здавалося таким урочистим, таким остаточним. За кілька хвилин мала приїхати машина, щоб забрати мене до РАЦСу. Гучна музика вже бриніла у вітальні – гості зібралися, лунали тости й сміх. Зайшла Галина, окинула мене поглядом:

– Ну що, наречена, готова?

Я видихнула і встала. Підійшла до вікна, звідки видно було кольорові кульки біля під’їзду. Чомусь у голові засіла думка: а що, як я просто зараз візьму Федора на руки й утечу? Але ж це нерозсудливо. Костянтин на мене покладається. Мама в захваті, гості чекають…

Коли я вийшла з квартири, у передпокої зчинився гомін. Усі захоплено вигукнули, мовляв, яка красуня наречена. Костянтин був надворі, готувався до урочистої зустрічі, тож мав побачити мене вже біля машини. Я зробила кілька кроків, але раптом зупинилася. Задивилась на себе у невеличке дзеркальце, яке висіло біля дверей. І зрозуміла – вигляд у мене такий, мовби я йду на чужу подію.

Зробила глибокий вдих і ступила за поріг.

А тепер, коли ви ознайомилися з моєю історією, скажіть: чи варто було мені ризикувати й повністю змінювати долю заради стабільності, чи ліпше було шукати справжнє почуття, навіть якщо воно здається недосяжним? Як би вчинили ви?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений