– Ти до цієї квартири взагалі не маєш стосунку! – кинула мені тітка Софія, вимагаючи відписати їй свою частку. Я ж не збиралася віддавати право, подароване мені рідною бабусею, а в глибині душі вже відчувала, що за цими родинними претензіями криється щось значно більше, ніж просто бажання отримати зайві квадратні метри
Ох, ця тітка Софія! Якби ж мала хоч краплю совісті, то не вимагала б зараз від мене цю частку квартири. Це просто неймовірно, яка вона дивна людина. Але, мабуть, розповім усе по порядку, і дуже сподіваюся на ваші розсудливі поради, бо голова вже йде обертом.
– Ти маєш зрозуміти, Юлю! Це квартира наших батьків! – голос тітки Софії зазвучав особливо різко, лунаючи по тісній кухні. – Ваш тато, мій брат Василь, від своєї частки відмовився на мою користь. А ти… ти потрапила в приватизацію випадково, бо була малою! Ти до неї взагалі не маєш стосунку!
– Софіє, я це чула вже сто разів, – я намагалася говорити спокійно, хоча всередині кипіло. – І я вже відповіла. Ні. Я не відпишу свою частку.
– Це просто нахабство! – втрутилася інша тітка, Олена, підтримуючи Софію. – Ти маєш інше житло, яке тобі батьки залишать! А Софія… вона ж хворіє, їй потрібна підтримка!
– Моя частка була мені подарована, як і вам, – відповіла я, вказуючи на документи, що лежали на столі. – Бабуся сама це вирішила. І якщо тато відмовився від свого, це його вибір. Моя частка – це моє.
– Значить, ми її викупимо, – заявила Софія, піднявши голову, і в її очах зблиснуло щось холодне. – Але тільки за символічну ціну! Або ж ми знайдемо спосіб, як ти її добровільно віддаси.
У моїх дідуся Артема та бабусі Галини було троє рідних дітей і дві квартири в обласному центрі. Мій батько, Василь, був середньою дитиною і єдиним сином.
Найстарша – тітка Софія, а наймолодша – тітка Олена. Наші сімейні легенди завжди оповідали про те, як бабуся і дідусь працювали не покладаючи рук, щоб забезпечити дітей усім необхідним. Дідусь був інженером, бабуся – вчителькою. Вони завжди намагалися жити за принципом справедливості.
Свого часу, коли тітка Софія виходила заміж, це був початок 90-х років, дідусь і бабуся вирішили підтримати молоду родину, віддавши їм велику, чотирикімнатну квартиру. Вони тоді сказали, що це їхній початковий внесок у її доросле життя. Ця квартира була далі від центру, але зате дуже простора.
Інша ж квартира, та, про яку зараз йде мова, була меншою, трикімнатною, і її залишили для батька Василя та тітки Олени. Вона знаходилася ближче до центру міста, тому була зручнішою з точки зору інфраструктури. Дідусь тоді жартома сказав: “Софії – простір, цим двом – зручність”.
Так сталося, що ми з батьками переїхали до бабусі та дідуся, коли мені було років п’ять. Наше тодішнє помешкання в іншому районі було не надто зручним для життя і далеко розташованим від батькової роботи. От і вийшло, що ми всі зібралися в одній трикімнатній квартирі: я, мама Марія, тато Василь, дідусь Артем, бабуся Галина, тітка Олена та її двоє дітей – старший син Кирило і молодша донька Настя.
Сім людей у трьох кімнатах, плюс кухня і коридор. Це була справжня “школа життя”. Постійно доводилося домовлятися про використання спільного простору, що, звичайно, створювало напругу, навіть між дорослими.
Згодом, коли я була ще в молодших класах, вирішили оформлювати приватизацію. Бабуся Галина була дуже далекоглядною. Вона розуміла, що з часом можуть виникнути конфлікти. Вона сказала: “Поки я жива, я вирішу, щоб ніхто не був ображений. Дітей троє, а квартир дві.
Отже, у цій квартирі отримає частку той, хто найбільше потребує захисту”. Вона наполягла, щоб частку отримала я, тітка Олена та її старший син Кирило. Мій тато, Василь, і бабуся з дідусем тоді отримали свої частини. З часом дідусь Артем від своєї частини відмовився на користь Василя, а бабуся на користь тітки Олени. Це був їхній власний розподіл, який мав би, здавалося, поставити крапку в цьому питанні. Бабуся тоді мені сказала: “Це буде твоє забезпечення, коли ти станеш дорослою”.
Минуло багато років. Я виросла, поїхала навчатися до столиці, закінчила інститут, почала працювати. Батьки тим часом, коли я навчалася, вирішили переїхати в менше житло до іншого міста, де татові було легше знайти спокійну роботу передпенсійного віку. Вони продали свою частку.
Мій батько, Василь, коли виїжджав, сказав, що свою останню частку, яку він отримав від дідуся, залишає тітці Софії. Тітка Софія, яка, нагадаю, вже отримала велику квартиру, часто скаржилася батькові, що її “чотирикімнатна” квартира була “старою і невдалою”, і вона “має мати щось і тут”.
Вона вміла викликати співчуття. Наголошую: це було його рішення, його подарунок старшій сестрі. Мама, звичайно, обурювалася, називаючи це “актом благодійності за рахунок сім’ї”, але тато він такий – м’який, надзвичайно чутливий до чужих проблем і легко піддається впливу. “Я просто хочу миру”, – казав він.
Таким чином, у цій квартирі тепер залишилися зареєстровані та мають частки: я, тітка Софія та тітка Олена. Тітка Софія, яка раніше отримала велику квартиру, згодом її продала, щоб поліпшити фінансове становище, і переїхала назад до мами, нібито через проблеми зі здоров’ям. Вона, тітка Олена та її син Кирило тепер усі разом і живуть у цій меншій квартирі.
І ось, зараз, на мене напали дві мої тітки. Вони влаштували мені цілу облогу телефоном. Вони вимагають, щоб я відмовилася від своєї частини на користь Софії. Здавалося б, вона вже отримала і велику квартиру, і частку від мого тата. Але, очевидно, їм потрібен повний контроль. Вони хочуть, щоб ця квартира належала тільки їм двом.
Я, звичайно, відмовилася. І тут почалося справжнє випробування моїх нервів. Вони влаштували мені маніпулятивний прес, який тривав кілька тижнів.
– Юлю, – голосила Софія в трубку, – ти ж маєш совість! Ти ж бачиш, як мені важко! Я ледве ходжу! Мені потрібні гроші на ліки, а я не можу продати квартиру, бо ти маєш свою частку!
– Тітко Софіє, це не моя проблема, що ви продали свою першу квартиру. Моя частка була мені подарована бабусею, – відповідала я.
– Твої батьки залишать тобі свою квартиру! – втручалася Олена. – Ти просто жадібна, Юлю! Ти чужа в цій квартирі! Твій тато відмовився – і ти маєш так зробити!
– Мій тато – доросла людина і робить свій вибір, – сказала я. – Я теж доросла і роблю свій. І він полягає в тому, щоб зберегти цю частку.
Почалися образи, натяки, що я занадто корислива. Я завжди цінувала родинні зв’язки, допомагала їм фінансово, але, схоже, ці стосунки доведеться просто припинити, бо вони перетнули всі межі.
Моя мама Марія, завжди на моєму боці, пам’ятає, як бабуся Галина говорила: “Юля – маленька, вона наймолодша, її частка – це її захист”. Мама тепер каже: “Юля, це твоє! Не дай їм тебе залякати. Це несправедливо і не по-людськи”.
А тато, мій дорогий Василь, спочатку вагався. Софія вміє на нього натиснути – плач, скарги на здоров’я, натяки на те, що він поганий брат. Він мені тихо казав: “Донечко, відпиши їй, аби був спокій. Я тебе прошу, інакше вони мене з’їдять”. Але я була непохитна: “Ні, тату. Ти свою частку їй віддав. Я свою – ні. Це моє майбутнє”.
На моє величезне полегшення, після того, як тітки влаштували батькові цілий спектакль, він нарешті не витримав. Він різко став на мій бік.
– Досить! – його голос був рідкісно твердим, я навіть здивувалася. – Юля має свою частину законно. Вона не віддасть її, і ви маєте це прийняти, або я взагалі припиняю з вами спілкування.
– Василю! Ти ж наш брат! – зойкнула Софія.
– Брат, який втомився від ваших ігор. Доля Юлі – це її справа, – поставив він крапку.
Його слова стали для мене справжнім полегшенням, але й новим джерелом переживань. Мені шкода тата, який так сильно переживає. Я любила тіток, а тепер відчуваю глибоке розчарування. Я, наче, шкодую Софію, бо вона і справді має проблеми зі здоров’ям, але її здирництво просто перекреслює всю мою жалість. Розум кричить: Не віддавай ані крихти!
Як мені позбутися цієї жалості? Я ж не винна, що вони не можуть раціонально вирішити свої житлові питання. Я хочу купити власне житло, мені потрібні гроші на перший внесок. Моя частка – це той самий внесок.
Я вже зверталася до юриста, щоб зрозуміти свої права. Він підтвердив, що моя частка оформлена законно, і без моєї згоди ніхто її забрати не зможе. Це мене трохи заспокоїло. Але емоційний тиск – це справжнє виснаження. Кожен дзвінок від них, кожне повідомлення – це нова порція маніпуляцій.
Вони обдзвонюють усіх далеких родичів, розповідаючи, яка я невдячна і жадібна. Вони намагаються налаштувати проти мене всіх, кого можуть. Це боляче, бо я завжди цінувала родинні зв’язки. Мені здається, що, захищаючи своє майно, я руйную родину. Хоча, можливо, вона була не такою міцною, як мені здавалося.
Юрист також запропонував мені два варіанти: або чекати, поки вони вирішать викупити мою частку (але вони наполягають на смішній ціні), або подати позов про виділення моєї частки в натурі чи примусовий продаж частки з виплатою мені коштів. Останній варіант довгий, неприємний і може остаточно розірвати всі зв’язки. Я не хочу його, але й терпіти постійний тиск не можу. Я стою на роздоріжжі.
Я твердо вирішила: свою частку я не віддам. Я мушу думати про себе, про своє майбутнє житло, про свою родину, яку я хочу створити. Я не зобов’язана вирішувати їхні фінансові проблеми за рахунок свого майна. Моя частка – це моя незалежність і моя безпека.
Ось такий подарунок від родини я отримала. Я стою на роздоріжжі, але назад шляху немає.
Які поради мені дати щодо того, як повністю ігнорувати їхні маніпуляції та як краще вчинити з цією часткою – продавати зараз, чи поки що залишити все як є, терплячи цей тиск?
А як би ви вчинили на моєму місці, дорогі читачі? Чи віддали б ви частку, щоб зберегти мир у родині, чи захищали б своє до кінця?
