– Ти хочеш, щоб за нашим святковим столом сиділа геть чужа нам людина? – я відставила тісто для вареників і витерла руки рушником, дивлячись на чоловіка.
Іван мовчки ставив додаткову тарілку, і навіть не глянув у мій бік.
– Це не чужа людина, – сказав він нарешті. – Це Кароліна.
Його слова були, наче грім серед ясного неба, хоча я й знала, до чого все йде. Ця Кароліна – плід його вчинку. Дівчина, яка роками жила у своїй окремій реальності, не маючи до нас ніякого відношення. І тепер вона має сидіти за нашим столом у Святвечір?
– Оксано, вона моя донька, – додав він, трохи тихіше, ніби боявся знову викликати мою лють.
Я обтерла руки ще раз, хоч вони вже були сухі. Той рушник став моїм щитом.
– Донька? – перепитала я, насилу стримуючи обурення. – А Юля? Вона теж твоя донька! Чи ти про це вже забув?
Юля, наша шістнадцятирічна дочка, була в сусідній кімнаті. Я знала, що вона чує кожне слово. Але Івану це було байдуже.
– Ми маємо прийняти її, – спокійно відповів він, навіть не намагаючись переконати мене. – Вона ні в чому не винна.
Я різко розвернулася і почала розкачувати тісто. Якби не це тісто, я б, напевно, вже не стрималася.
– Винна, не винна… Але я не хочу її бачити в нашому домі, – буркнула я. – І вже точно не на Різдво.
Юля з’явилася на порозі, перехопивши нашу суперечку.
– Мамо, чого ви знову сваритеся? – вона подивилася на мене з докором.
– Не лізь, доню, – відповіла я, намагаючись стриматися.
– Це через Кароліну, так? Вона теж частина нашої сім’ї, чи не так?
Я підняла на неї очі. Її погляд був прямий і рішучий – такий, як у батька.
– Юлю, ти нічого не розумієш, – сказала я, сподіваючись, що це зупинить розмову.
– А ти? Ти взагалі розумієш, що робиш? – вона зробила крок уперед. – Кароліна не винна в тому, що тато зробив колись. Може, варто дати їй шанс?
Я відкрила було рот, щоб відповісти, але замість слів вийшов лише важкий видих. Чи справді я так не можу її прийняти?
Дзвінок у двері пролунав, коли я стояла біля плити, закінчуючи варити вареники. Іван пішов відчиняти. Я чула їхню коротку розмову, але слова не доходили. Кароліна увійшла в наш дім, і повітря стало важким.
– Добрий вечір, – сказала вона, заходячи до кімнати. Її голос був тихим, невпевненим.
Я озирнулася через плече. Вона стояла у вітальні з подарунками в руках. Юля першою підійшла до неї, обійняла і тихо щось прошепотіла.
– Вечір добрий, – сказала я холодно, відводячи очі.
– Дякую, що прийняли мене, – Кароліна подивилася на мене, і я побачила в її очах щось схоже на страх.
Ми сіли за стіл. Вечеря проходила в тиші, яку лише зрідка порушували загальні запитання про погоду чи плани на канікули. Я майже не піднімала погляду від тарілки.
– Мамо, – раптом сказала Юля, ламаючи мовчанку. – Може, ти хоч щось скажеш Кароліні?
Я підняла очі. Кароліна сиділа навпроти, дивлячись у тарілку.
– У нас немає про що говорити, – відповіла я різко.
– Оксано, досить, – втрутився Іван. – Ми всі тут заради одного – бути разом.
Я подивилася на нього, а потім знову на Кароліну. Її очі були повні сліз, але вона намагалася триматися.
– Я не мала приходити, – раптом сказала вона, підводячись із-за столу. – Вибачте, якщо я когось образила.
Вона почала виходити, але Юля підскочила до неї і схопила за руку.
– Залишайся. Це не твоя провина, – сказала вона.
Я мовчала. Щось всередині мене зламалося. Цей вечір мав бути святом, а став казна чим.
Того вечора я довго сиділа сама в кухні. У моїй голові крутилися думки. Чи можу я пробачити? Чи можу я прийняти? Може, Юля має рацію, і час перестати ховатися за минулим?
Дорогі читачі, як ви думаєте, чи варто давати шанс таким складним ситуаціям? Як пробачити й жити далі? Я хочу почути ваші історії.
Оксана, 42 роки.
