— Ти мене кидаєш! — заголосила мама у відповідь на новину про мій вступ, хоча я лише намагалася втілити свою мрію. Мене виховували не для щастя, а для виконання материнського плану, і я нарешті наважилася на втечу
Я завжди вважала, що найважче у житті — це знайти своє місце, відшукати той самий шлях, який принесе тобі щастя та відчуття повноти. Але, озираючись назад, я розумію, що набагато складніше, коли тобі постійно заважають його шукати. Коли найближча людина, та, яка мала б підтримувати тебе, фактично тримає тебе у невидимій, але міцній клітці.
Моя мама, Мар’яна, завжди мала ідеальний сценарій мого життя. І що старшою я ставала, то менше у ньому було місця для мене справжньої, для моїх бажань.
— Я сказала, ти не поїдеш! — Мар’янин голос звучав дзвінко і різко, як розбите скло. Я бачила, як її щоки взялися червоними плямами.
— Мамо, мені двадцять шість років. Я доросла людина, — спробувала я говорити спокійно, хоча все всередині аж кипіло. — Я отримала підвищення, це чудова можливість, я маю їхати на стажування до іншого міста, як частина моєї нової посади.
— Яке ще підвищення? Працювати в цій твоїй інтернет-галереї? Що це за робота? Ти ж знаєш, моє бажання, щоб ти влаштувалася у міську адміністрацію, як тітка Леся. Це стабільно. Це солідно.
— Я не хочу працювати в адміністрації. І я люблю свою роботу, вона мені подобається!
— Подобається? А жити на що? На ці твої копійки? Я що, дарма тебе виростила, дарма оплачувала репетиторів, щоб ти потім сиділа перед якимось монітором і розсилала якісь там картинки?
— Моя зарплата вже давно не копійки, і я сама оплачую свою оренду. А тепер у мене буде ще більше!
— Яка оренда? Ти ж могла жити вдома! Ти навмисне поїхала в той Київ. Щоб бути подалі від матері, яка піклується про тебе? І тепер ще далі хочеш утекти, до того Львова? Ти що, думаєш, що в тому Львові немає таких самих гарних художніх студій, як у нас? Я знайду тобі роботу тут! І квартиру ти знімеш поряд, щоб я могла за тобою наглядати.
— Ти знову за своє! Ти хочеш, щоб я жила тут, як жила ти, як живе тітка. Але я не вони! Я не ти!
— Не смій так говорити! Я тобі бажаю лише добра! Я знаю, що для тебе краще. Тарас, твій хлопець, він теж сказав, що це дуже далеко. Він хоче, щоб ти залишилася.
— Тарас не має до цього жодного стосунку! Це моє рішення. І я вже прийняла його. Я їду за два тижні.
Мар’яна раптом замовкла. Вона повільно підійшла до мене, і її погляд став… я не знаю, як це назвати. Не злість. Щось значно гірше.
— Добре, — прошепотіла вона, і цей шепіт був страшніший за будь-який крик. — Їдь. Але знай, ти робиш велику помилку. І коли тобі стане важко, коли ти пошкодуєш, не дзвони мені. Бо ти зробила свій вибір, доню. І ти мене не послухала.
Я справді довго вірила, що моя мама просто турботлива. Коли я була маленькою, вона вирішувала, які іграшки мені потрібні, який одяг я буду носити. Вона забороняла мені гратися з дітьми із сусіднього двору, бо — вони не нашого кола. У школі вона обирала за мене гуртки. Я хотіла на легку атлетику, вона записала мене на скрипку. Я терпіти не согла скрипку. Вона казала: — Це для твого ж блага. Тобі це знадобиться у житті. А бігати — це не для дівчини.
Закінчивши школу із золотою медаллю, звісно, за маминим планом я мала вступити на юридичний факультет. Престижно. Серйозно. Але одного разу, коли ми з батьком, його звали Кирило, були наодинці, я наважилася йому все розповісти.
— Тату, я хочу на мистецтвознавство, — сказала я тихо, боячись, що нас почують. — Я хочу малювати, хочу працювати з художніми альбомами. Не хочу бути юристом.
Батько — спокійний, мовчазний чоловік, який завжди був ніби у тіні Мар’яни, подивився на мене з таким співчуттям.
— Сонечко, я не знаю, як… Ти ж знаєш свою маму.
— Але ж це моє життя, тату! — майже благала я.
Він зітхнув, важко, ніби підіймав щось непосильне. — Поговори з нею. Може, цього разу вона послухає.
Я поговорила. Це була справжня битва, з криками та сльозами. Вперше Мар’яна була такою розлюченою, що я справді злякалася.
— Ти хочеш стати жебрачкою? — вона буквально плювалася словами. — Художниця! Це не професія, це хобі! Ти не поїдеш у той твій Київ, щоб вивчати якісь там пензлики. Тобі двадцять років! Треба думати про майбутнє!
Але цього разу я проявила небачену впертість. Я склала іспити та вступила на омріяний факультет. Хоча вона й не хотіла, але батько потайки допоміг мені з оплатою гуртожитку. І вперше у житті я почувалася вільною. Це був мій перший крок від Мар’яниного контролю.
Я пам’ятаю, як подзвонила їй, радісна, і розповіла про успіх на першій сесії.
— Молодець, — сухо відповіла вона. — Але навіщо ти тягнеш до гуртожитку? Там небезпечно, там недобре. Я знайду тобі квартиру тут, у нашому місті, і ти переведешся на заочне, чи нічого не вийде.
— Я не переведуся. Я вчуся стаціонарно.
— А як же Кирило? Твій батько! Він же тут сам! Я сама! Хто нам допоможе? Ти нас кидаєш!
Ось так. Будь-яка моя перемога, будь-який успіх перетворювався на доказ моєї невдячності та егоїзму.
Я закінчила університет, почала працювати, а потім зустріла Тараса. Він здавався мені тоді ідеальною підтримкою. Високий, усміхнений, він працював інженером і мав хороші плани на життя. Мар’яна була в захваті.
— Ось, це гідний хлопець! — сказала вона мені після їхнього першого знайомства. — Не якийсь там твій нездара-художник із довгим волоссям. Швидше виходь за нього, Лесю. Час не чекає.
Тарас, одначе, виявився не таким, яким я його бачила. Він теж був дуже прихильний до Мар’яниного погляду на життя. Він вірив, що жінка має бути м’якшою, що її кар’єра має бути менш важливою за сім’ю.
Якось я збиралася на вечірку до подруги, яка отримала грант на навчання у Франції. Одягла коротку сукню.
— Ти куди так вирядилася? — запитав Тарас, і його усмішка зникла. — Навіщо так відкрито?
— Це просто літня сукня, — здивувалася я.
— Ні. Ти в ній маєш такий вигляд… надто відкрито, — він насупився. — Мар’яна б не дозволила тобі так піти.
Ця фраза стала для мене дзвоном. Мар’яна б не дозволила. Я обміняла його на свою свободу? Я почала бачити, що наші стосунки перетворюються на ще один мамин проєкт. Я намагалася його змінити, але це було марно.
Коли я отримала пропозицію щодо переїзду до Львова, я зрозуміла, що це мій єдиний вихід. Це можливість почати все з чистого аркуша. Це мій шанс на доросле життя.
Після тієї нашої гострої розмови Мар’яна більше не телефонувала. Дзвонив лише батько. Він казав, що вона не їсть, що вона постійно плаче і каже, що я її зрадила.
— Вона не розуміє, доню, — казав Кирило втомленим голосом. — Вона звикла, що ти завжди поруч.
Я відчувала себе винною. Це був той самий ефект, якого вона завжди досягала: ти маєш бути вдячна і слухняна, інакше ти погана донька. Я вже купила квитки, вже орендувала квартиру. І раптом мені стало страшно. Може, вона має рацію? Може, я справді егоїстка?
Я вирішила поїхати додому за кілька днів до переїзду, щоб попрощатися з батьком. Я зайшла до вітальні, а там сиділа Мар’яна. Вона була в тому самому костюмі, в якому ходила на роботу, хоча це був вихідний.
— Ти приїхала, — сказала вона, не дивлячись на мене.
— Я приїхала попрощатися, — відповіла я. — І я розійшлася з Тарасом.
Вона нарешті підняла очі. У них була така порожнеча.
— Значить, ти справді вирішила зламати мені життя, — сказала вона тихо, але так, що я відчула, як її слова проникають мені в душу. — Я думала, що ти зрозумієш, що ти повернешся. Але ти така сама, як усі. Невдячна. Ти ніколи не цінувала те, що я для тебе робила.
— Я цінувала, мамо! Але я не можу жити твоїм життям! Це не правильно!
— Не правильно? Я піклувалася про тебе, відмовляла собі у всьому, мріяла про гідне майбутнє для тебе, а ти мені кажеш, що це не правильно? Я хотіла, щоб ти була щаслива! Щоб у тебе був гарний чоловік, робота, щоб ти не мучилася, як я колись.
— Я не мучуся! Я сама обираю свій шлях!
— Нічого ти не обираєш! Ти просто тікаєш від відповідальності, як завжди. Ти поїдеш, і що далі? Ти будеш сама! Хто про тебе подбає, коли ти захворієш? Кому ти будеш потрібна в тому чужому місті?
— Я подбаю про себе сама. Я доросла.
— Ти? Ти і досі не вмієш приготувати нормальний борщ! Ти і досі не знаєш, як заклеїти шпалери! Яка ж ти доросла? — вона засміялася, і це був гіркий, хрипкий сміх. — Ти завжди будеш моєю маленькою, незрілою дівчинкою.
Кирило тихо увійшов до кімнати, поставив на стіл чай. Він подивився на нас обох із болем.
— Мар’яно, досить, — сказав він, але його голос був занадто тихим, щоб її зупинити.
— Ні, Кирило, не досить! Вона має це знати! Вона думає, що її свобода важливіша за нашу сім’ю. Ти знаєш, як це боляче? Бачити, як твоя дитина свідомо йде на руйнування свого щастя, яке ти для неї так ретельно будувала? Вона мене не любить, вона мене не поважає!
Я відчула, як у мене покотилися сльози. Це було так несправедливо і так боляче. Я любила її, але це була любов із постійним відчуттям провини.
— Я люблю тебе, мамо, — промовила я. — Але мені потрібно жити своїм життям. А не твоїм.
Я взяла свою валізу, яка стояла біля дверей. Батько підійшов до мене, обійняв. Його обійми були теплими, але безсилими.
— Подзвони мені, доню, — прошепотів він. — Подзвони, як тільки приїдеш.
Я вийшла з квартири, залишивши Мар’яну сидіти в тиші. Вона навіть не піднялася. Це був кінець, чи новий початок? Це було важко, і я не знаю, чи варто було доводити справу до такої гострої ситуації. Чи могла я вчинити інакше, щоб не завдати їй такого болю? Чи можна було вирватися з цієї невидимої клітки, не розбивши при цьому серце своїй матері?
А ви як думаєте, чи є інший спосіб, щоб дорослі діти жили своїм життям і при цьому не ставали ворогами для своїх батьків?
