— Ти мені не мама, щоб вказувати! Ти лише моя бабуся! – ці слова Ілони стали для мене колючкою, адже я все життя заміняла їй батьків. Тепер мені доводиться вирішувати, як впоратися з її дорослою поведінкою, яка кидає тінь на нашу сім’ю.
Я, Оксана Володимирівна, завжди пишалася своєю онукою Ілоною. Вона – моя кровинка, моя радість і єдина дитина моєї доньки, на жаль, якої не стало, коли Ілоні було лише п’ять років. З того часу я замінила їй маму, і, як мені здавалося, робила все можливе, щоб виростити її гідною людиною.
Ілона завжди була дівчиною з вогником. Енергійна, розумна, талановита, вона легко знаходила спільну мову з людьми. Закінчила школу із золотою медаллю, вступила до престижного університету на спеціальність, яку сама обрала. Усі навколо пророкували їй блискуче майбутнє.
Але останнім часом мене щось почало турбувати, а точніше – дратувати. Ілона навчається вже на третьому курсі. Вона красива, висока, з довгим русявим волоссям, що спадає їй на плечі. Її зовнішність завжди привертала увагу, і я розуміла, що шанувальників у неї буде багато. Але те, що відбувається зараз, виходить за межі мого розуміння.
Справа в тому, що Ілона почала щодня приводити до нашої квартири, яку я сама придбала і заповіла їй, різних хлопців. Кожен день – новий гість. Я бачу, як вони заходять, як проводять час у її кімнаті, чую сміх, музику. І бачу, як вони зранку тихенько вислизають.
Спочатку я думала – це просто велика компанія, студентське життя, вони всі разом роблять якісь проєкти. Можливо, вчаться. Але з часом я помітила, що це завжди лише один хлопець. І наступного дня він інший. Позавчора був високий брюнет Тимур, вчора – рудий Олександр, сьогодні – світловолосий Назар. І так щодня.
Я намагалася поговорити з нею.
— Ілоно, дитино, що це відбувається?
— Що, бабусю?
— Ти щодня приводиш додому різних хлопців. Це якась велика компанія для навчання?
Ілона засміялася, як дзвіночок.
— Бабусю, та ти що? Це мої друзі. Ми просто спілкуємося. Це ж нормально.
— Спілкуєтеся? А чому вони залишаються на ніч?
— Ой, бабусю, ну що ти вигадуєш? Пізно було, а вони далеко живуть. Я ж не буду їх виганяти. Це просто ночівля. Це ж не означає, що ми разом.
Її відповідь мене не задовольнила. Я бачу її очі, її поведінку, її манеру одягатися. Вона виглядає надто розслабленою і надто щасливою, коли вони разом.
Мої тривоги посилилися, коли до мене почали підходити сусіди. Наша сусідка з третього поверху, пані Людмила, жінка, яка знає все про всіх у нашому будинку, одного разу зупинила мене біля ліфта.
— Оксано, доню, не ображайся, що я тобі це кажу. Я ж тебе люблю, як свою.
— Що таке, Людмило Петрівно?
— Ну, Ілона… така гарна дівчина. Тільки от, знаєш, люди говорять…
— Що говорять?
— Говорять, що вона надто вже швидко міняє хлопців. Щодня новий, і кожен залишається на ніч. Кажуть, що вона як метелик – з квітки на квітку.
Мене наче холодною водою облили. Соромно, незручно, але водночас і злість на онуку, яка дозволяє собі таку поведінку, і на сусідів, які сунуть свого носа не у свої справи.
Я намагалася все заперечувати.
— Що за дурниці, Людмило Петрівно! Вона студентка, у неї багато друзів. Вони просто вчаться разом, а потім пізно розходяться.
— Так-так, звичайно. Але ти придивися. Сьогодні один, завтра інший. Це ж непристойно! Як так можна? Дівчина має поважати себе!
Після цієї розмови я відчула себе розбитою. Мені було важко дивитися Ілоні в очі. Я розумію, що зараз інші часи, не такі, як були за моєї молодості. Але ж є якісь межі пристойності! Тим паче, ми живемо в будинку, де всі одне одного знають.
Наступного дня я вирішила знову поговорити з Ілоною, але вже більш серйозно.
— Ілоно, ми маємо поговорити. Це стосується твого життя і моєї репутації.
— Бабусю, ти знову про моїх друзів?
— Так, про твоїх друзів. Сусіди вже пліткують. Вони вважають, що ти… ну, що ти надто легковажна.
Ілона розлютилася. Її обличчя почервоніло, очі спалахнули гнівом.
— Бабусю, яке тобі до цього діло? Це моє життя! Я доросла людина. Я нічого не роблю поганого. Ми просто спілкуємося! І чому ти слухаєш цих старих пліткарок? Це їхнє життя нудне, от вони і лізуть у чуже!
— Але ж вони правду кажуть! Ти щодня водиш різних хлопців! Яка повага до себе? Що вони про тебе подумають?
— А мені начхати, що вони про мене подумають! Я нікому нічого не винна! І тобі також! Ти мені не мама, щоб вказувати! Ти лише моя бабуся!
Це був для мене сильний поштовх. Моє серце стиснулося від болю. Всі мої зусилля, вся моя любов, вся моя турбота – все марно? Я ж намагалася дати їй найкраще!
— Тимур, Олександр, Назар – це все різні люди! Я маю право спілкуватися з ким хочу! Я вільна!
— Свобода – це не безвідповідальність, Ілоно.
— Це для тебе! А для мене це можливість вибору! Я не хочу обмежувати себе одним хлопцем. Я хочу зрозуміти, хто мені потрібен. Я хочу спробувати різні стосунки. Це мій спосіб життя! І якщо тобі це не подобається, ти можеш не звертати уваги!
— Як я можу не звертати уваги? Це моя квартира! Я за неї плачу! Я її тобі заповіла!
— Ну, тоді забирай свій заповіт! Я сама собі зароблю! Я вже працюю, до речі!
Після цих слів вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима так, що задзвеніли вікна. Я залишилася сама, з гірким присмаком образи і нерозуміння.
Я не знаю, що робити. Я люблю свою онуку більше життя, але не можу прийняти її поведінку. Я боюся за її майбутнє. Боюся, що ця легковажність приведе її до біди. Адже якщо про неї вже говорять сусіди, то це скоро вийде за межі нашого будинку.
Я намагалася поговорити з її найкращою подругою, Вікторією.
— Вікторіє, скажи, що це за поведінка в Ілони?
— Оксано Володимирівно, ну, що я можу сказати? Вона така.
— Така – це як?
— Ну, вона хоче насолоджуватися життям. Вона красива, молода. Хлопці самі до неї липнуть. Вона каже, що не хоче серйозних стосунків. Що вона просто «тестує» різні варіанти, щоб знайти найкращий.
— «Тестує»? Це що, новий термін для легковажності?
— Ну, можливо. Але вона нікого не обманює. Всі хлопці знають, що це несерйозно. Вони просто весело проводять час.
Я була ще більше засмучена. Невже сучасна молодь так живе? Невже немає місця для справжніх почуттів, для серйозних стосунків, для поваги?
Я знову і знову повертаюся до цієї думки. Я не хочу зруйнувати наші стосунки з Ілоною. Вона моя єдина рідна людина. Але я не можу просто мовчки спостерігати, як вона руйнує свою репутацію і, можливо, своє життя. Я не хочу, щоб про неї говорили погано.
Я думаю, чи варто мені втрутитися більш сильніше. Наприклад, заборонити їй приводити додому хлопців. Але чи не відштовхне це її остаточно? Чи не змусить вона мене ще більше зненавидіти? Або, можливо, варто спробувати ще раз поговорити, але вже з психологом, щоб зрозуміти, як до неї достукатися?
Я почуваюся безпорадною. Усі мої спроби були марними. Її слова про «моє життя» і «можливість вибору» лунають у моїй голові. Але де межа між свободою і безвідповідальністю?
Я просто хочу захистити її. Захистити від себе самої, від чужих осудливих поглядів, від можливих помилок, про які вона потім пошкодує. Але як це зробити, не втративши її довіри і любові?
Можливо, я надто консервативна. Можливо, мені варто прийняти її вибір, яким би він не був. Але моє материнське серце, яке так і не стало материнським, а стало бабусиним, болить.
Я бачу, як сьогодні ввечері до нас зайшов високий хлопець з рюкзаком, здається, його звали Богдан. Ілона радісно кинулася йому на шию. Вони зайшли до її кімнати, і я почула веселий сміх.
Я сіла на дивані, закрила обличчя руками і подумала: що я роблю не так?
Любі читачі!
Я опинилася в скрутній ситуації. Я дуже люблю свою онуку, але її поведінка завдає мені болю і псує нашу репутацію в будинку. Мені потрібна ваша порада. Як мені поводитися, щоб не відштовхнути її, але водночас донести до неї важливість поваги до себе та оточуючих?
Як ви вважаєте, чи варто мені взагалі втручатися в її доросле життя? Чи потрібно заборонити їй приводити хлопців, чи це лише погіршить ситуацію?
Ваша думка для мене дуже важлива! Будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей, і обов’язково напишіть свій коментар. Допоможіть мені розібратися!
