– Ти називаєш це борщем? Це більше схоже на воду з буряком. Який безлад на кухні! Ти взагалі вмієш готувати?, – запитала мене свекруха.
Я відклала ложку й глибоко вдихнула. Ну ось, почалося. Ця жінка знову за своє.
– Тетяно, мені завжди здавалося, що ти не дуже хороша господиня. А тепер бачу – що таки ти геть нічого в цьому не тямиш! Олег повинен їсти нормальну їжу, а не цю “водичку”.
Кожен її візит – це випробування. Вона ніколи не скаже доброго слова, завжди знайде до чого причепитися. Я мовчки подала тарілку Олегу, який зробив вигляд, що не почув її коментарів, і взяв ложку. Я знала, що борщ смачний, та й чоловік ніколи не скаржився.
– Мам, може, вистачить? – нарешті озвався Олег, коли вона втретє згадала, що в її молодості жінки не водили машини, не працювали по 10 годин і не змушували чоловіків допомагати по дому. – Ми живемо по-іншому. Це наші правила.
Свекруха піджала губи, але промовчала. Я ж усміхнулася. Це вже перемога.
Я давно звикла до її шпильок. Коли ми тільки почали зустрічатися з Олегом, вона одразу дала зрозуміти, що я їй не подобаюся. Мовляв, він міг знайти собі когось краще – ту, що тихо сидітиме вдома і не висовуватиметься. Її ідеал – жінка, яка беззаперечно служить чоловікові, а не сперечається з ним.
Але я не така. Я не збиралася відмовлятися від своєї кар’єри, планів і мрій лише для того, щоб комусь догодити. Я знала, що Олег мене любить, що ми разом будуємо майбутнє, і думка його матері мене не обходила. Хоча, зізнаюся, бували моменти, коли я хотіла закричати їй прямо у вічі.
Проте з часом я навчилася не реагувати на її підколювання. Вона може говорити, що хоче, але наше життя – це наша справа. Проте, здавалося, їй це не давало спокою.
Моя свекруха з першого дня вирішила, що я їй не подобаюся. Вона уявляла для Олега “справжню” дружину – ту, що буде варити борщі, прати сорочки і слухати чоловіка, як Біблію. А тут я – незалежна, працюю, маю власні амбіції. Найбільший її подив – я не лише не бачу проблеми в тому, що Олег миє посуд, а й вважаю це нормальним.
– Ти що, змушуєш його це робити? – якось запитала вона, коли побачила, як Олег прибирає після вечері. – Він працює, він втомлений! Це ж не чоловіча справа!
– А я що, не працюю? – не витримала я. – У нас двоє дітей, і ми обоє за них відповідаємо. Ми команда.
Свекруха похитала головою, мовляв, нічого з нас не буде. Але життя саме поставило її на місце.
Вона часто натякала, що Олег заслуговує на краще. Мовляв, він такий гарний, працьовитий, а я його “експлуатую”. В її уявленні, чоловік мав тільки працювати і приносити додому гроші, а жінка – створювати затишок. Вона не розуміла, що часи змінилися, що ми живемо у XXI столітті, де сімейні обов’язки діляться порівну.
Був випадок, коли вона заявила мені в обличчя: “Ти його змучила. Він схуд, виглядає втомленим. Ти маєш дбати про нього, а не навантажувати справами!” Я ледь не розсміялася. Невже вона не розуміла, що ми разом долаємо труднощі, разом працюємо і разом підтримуємо один одного?
Коли Олег втратив роботу, ми довго не говорили про це рідним. Було важко – і фінансово, і морально. Я почала брати додаткові зміни, щоб витягнути сім’ю. Олег шукав роботу, але з цим не все так просто.
Зрештою, правда випливла. Свекруха дізналася і, на мій подив, не стала звинувачувати мене, а просто здивувалася:
– І ти це терпиш? Ти одна все тягнеш? – її голос звучав так, ніби я мала відразу подати на розлучення.
– А чому ні? – здивувалася я. – Це тимчасово. Ми разом, ми підтримуємо одне одного.
Цей аргумент її загнав у глухий кут. Вона не могла зрозуміти, як так – жінка працює, чоловік сидить вдома з дітьми. Це було проти всіх її принципів. І що найголовніше – вона нічого не могла сказати.
Я бачила, як вона вагається. Вперше вона не мала готової відповіді. Це був момент, коли я зрозуміла – можливо, вона нарешті почне розуміти нас. Можливо, її стереотипи похитнулися, хоча б на мить.
Через кілька місяців Олег знайшов нову роботу. Ми зітхнули з полегшенням, бо це були справді важкі часи. Він запросив мене в ресторан, щоб віддячити. І що найцікавіше – з дітьми залишилася свекруха. Навіть не сперечалася.
І тут сталося щось, чого я ніяк не очікувала. Коли ми повернулися, вона сказала:
– Я рада, що у мого сина така дружина. У мене з самого початку було добре передчуття про тебе.
Я ледь не впала від здивування. Олег теж виглядав враженим. Ми подумали – а може, її підмінили?
Я все ще скептично ставлюся до цієї раптової зміни. Але, може, це момент, коли вона дійсно почала бачити, що сім’я – це не про “хто що має робити”, а про підтримку та взаємоповагу?
Як думаєте, люди можуть змінитися? Чи це лише тимчасове усвідомлення, яке зникне при першій нагоді? Чи можуть такі переконання справді похитнутися під впливом реальності?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
