– Ти не достойна мати такого чоловіка, як мій син, і я зроблю все, що від мене залежить, щоб ви розлучилися, – сказала мені майбутня свекруха на другий день знайомства. А потім вона вийняла з гаманця гроші. Вона знала, з якого “боку” до мене “підпливати”. Але моє рішення її таки здивувало.
– Ти думаєш, що цього достатньо, щоб мої батьки прийняли тебе – майже прошипів Андрій, а я відчула, як мене пронизує хвиля несподіваного холоду. – Яно, ти занадто легковажно сприймаєш ситуацію.
Я трохи розгублено кліпнула очима. Здавалося, що на вулиці ще кілька хвилин тому сяяло тепле сонце, а тепер ніби завихрилася якась грозова хмара. Мій наречений рідко бував настільки напруженим. Хоча ми й любили жартувати й дражнитися, але це вже виходило за межі звичайних розмов.
– А я думала, ти радий, що я нарешті зустрінуся з твоїми батьками – відповіла я, намагаючись зберігати спокій. Мені було складно зрозуміти, чому він так нервує.
Насправді, я теж хвилювалася. Ще й як. Це знайомство мало відбутися сьогодні ввечері, і я вже тиждень не знаходила собі місця. Андрій – мій наречений, якого я шалено кохала, проте я точно знала, що його мати – особлива жінка. Він і сам попередив мене, що мама має непростий характер і що у них у сім’ї заведено дотримуватися певних правил.
Але навіть його тривога не зрівнялася з моїм страхом. Скільки подруг встигло мене налякати історіями про майбутніх свекрух, які буквально беруть невісток під мікроскоп. Ні, я не збиралася лякатися завчасно, але все одно було лячно.
Тепер я дивлюся на Андрія і бачу, як він вовтузиться з телефоном, мов намагається придумати, де б знайти квиток в один бік і втекти від незручних розмов. Мимоволі посміхнулася, уявляючи його з таким виразом обличчя – адже це дуже не схоже на мого завжди впевненого й життєрадісного хлопця.
Ми з ним познайомилися в студентському таборі. Я вчилася на філолога, а він – на медичному, причому з поважною династією за плечима. Його батько і дід були лікарями, та й мати теж мала стосунок до медицини, хоч Андрій волів не дуже про це поширюватися. Він був єдиною дитиною в сім’ї, тому його виховували з особливою ретельністю. Мабуть, ця ретельність і зробила з нього чудового друга, але й трохи невпевнену людину, коли справа стосувалася його особистих бажань.
Коли ми почали зустрічатися, усе здавалося майже ідеальним. Ми обоє любили прогулянки вечірнім містом, дивилися старі комедії й могли говорити до світанку, потягуючи гарячий чай у моїй гуртожитській кімнаті. Здавалося, що ми підходимо одне одному, як дві половинки одного пазла.
Я дівчина з простої родини. У мене є старший брат і молодша сестра, ми жили скромно, але весело й дружно. Мій тато працює на місцевому заводі, а мама – у школі, тому з дитинства мені прищепили любов до книги, читання, творчості. Я ніколи не соромилася свого походження, хоча іноді знайомі натякали, що могла б прагнути розкоші чи якихось більших статків.
У Андрія ж із цим було складніше. Його батько, Петро Сергійович, дуже авторитетний лікар, людина солідна. Мати, яку всі кличуть Барбара, хоч і мала українське коріння, більше любила, коли її називали на європейський манер. Сусіди казали, що ця пані любить тримати всіх під контролем.
– Вона панувала в домі безроздільно, і її син і чоловік погоджувалися з нею в усьому. Здається, лікар не мав ні часу, ні бажання на зайві суперечки з дружиною. Барбара ж повністю контролювала сина – так переповідали знайомі.
Мені ж спершу це здавалося вигадкою або перебільшенням. Ну не може ж людина бути настільки владною. Та коли я вперше побачила, як Андрій ніяковіє, почувши дзвінок від матері, то вже трохи засумнівалася. Я відчула, що в їхньому домі діють зовсім інші правила, ніж у моєму.
І ось настав момент, коли я мала познайомитися з цими правилами особисто. Андрій сказав, що я маю бути готова до критичного огляду. Я не знала, що мені робити – наче і нафарбуватися не хотілося надто яскраво, щоб не виглядати зухвало, і виглядати занадто скромно я теж не хотіла. Врешті вдягнула свою улюблену сукню пастельного кольору, акуратно заплела волосся й вирушила з ним до величезного заміського будинку його батьків.
З першого погляду я зрозуміла, що Барбара – жінка, котра звикла до ідеального порядку. Біля хвіртки навіть квітки стояли так, ніби хтось міряв між ними відстань лінійкою. На подвір’ї – розкішні кущі троянд, усе бездоганно підстрижене й блискуче. У самій вітальні теж панувала стерильна чистота.
– Яно – тільки й мовила вона, дивлячись на мене так, немов вирішувала, чи можу я залишитися на її території. – Сподіваюся, ти любиш рибу. Бо у нас сьогодні форель на вечерю.
Я кивнула, хоч насправді воліла б щось менш витончене, бо боялася виглядати незграбно, намагаючись їсти цю форель. Та головне було не це, а той холод, що відчувався між мною та Барбарою. Вона, очевидно, не була в захваті, що її єдиний син збирається одружитися зі звичайною дівчиною, без гучних титулів і зв’язків.
За вечерею я кілька разів намагалася почати розмову про щось приємне, проте Барбара або відмахувалася, або дивилася на мене так, ніби я збираюся розбити її найкращу порцелянову тарілку. Батько Андрія, хоч і був привітний, та говорив переважно з моїм нареченим про робочі теми. Вони удвох занурювалися в лікарняні історії, а мене ніби не помічали.
Андрій ніяк не втручався, ніби соромився вступити в розмову й захистити мене перед матір’ю. Я ж почувалася зайвою гостею на чужому святі. Та це був лише початок.
На другий день Барбара написала мені повідомлення – приходи, мовляв, сама до кав’ярні в центрі міста. Я вирішила, що, можливо, це шанс, і вона хоче порозумітися. Але все виявилося куди неприємніше.
– Дівчино, тобі не місце в нашій родині – сказала вона, навіть не скуштувавши тістечка, що стояло перед нею. – Я дам тобі дещо взамін, аби ти залишила Андрія. Чула, ти любиш книжки. Тримай гроші й подорожуй куди завгодно, та не з’являйся більше в його житті.
Я не вірила власним вухам. Її слова звучали настільки цинічно, що спочатку я навіть не знала, як реагувати. Пояснити щось було даремно – вона не хотіла слухати.
– Скільки ти хочеш – повторила вона, дивлячись мені прямо в очі, ніби торгуємося на ринку.
Я не знайшла, що відповісти, тож просто підвелася й пішла. Усю дорогу додому в моїх думках крутилися питання: чи зможу я витримати цю боротьбу, якщо сама жінка, яка мала б стати мені другою матір’ю, налаштована проти мене з такою силою? Чи зможу я пояснити Андрієві, що його мама пропонує мені угоду, яка принижує і мене, і його?
Тепер я справді переживаю: чи достатньо міцні наші стосунки, щоб вистояти перед тиском його родини? Я люблю Андрія, але бачу, що він боїться сперечатися з матір’ю. А вона ладна йти на крайні заходи, аби вигнати мене з його життя.
Чи зможе наше кохання подолати такі перешкоди? Чи варто боротися з матір’ю чоловіка, якщо сам чоловік не поспішає вставати на мій бік? А ви як гадаєте, чи можна знайти компроміс із людиною, яка з самого початку сприймає тебе як проблему?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
