«Ти не любиш мого сина!». Саме ця фраза, кинута чоловіком якось у сварці, ввела мене у ступор.
Я всерйоз задумалася, а чому, власне, я його маю любити? Я його у свою сім’ю не брала, мені його «готовенького» привели та поставили перед фактом.
Я його не народжувала, тому материнських почуттів відчувати не можу апріорі.
Але найголовніше – я ніколи не ображала його (молодшого сина), ніколи ні в чому не обділяла, не принижувала, не чіплялася та й взагалі, він вважає мене найкращою мамою-мачухою.
Про це говорить не лише сам Микита-молодший, а й його друзі. Мамою він мене не називає, я ніколи й не просила. А навіщо?
Він пам’ятає свою матері, я ніколи не претендувала на її місце. Але її більше немає на цій землі. Якщо йому хочеться так мене назвати, він іноді каже: “Ви ж мені як мама, так?”.
Я погоджуюсь. Звісно, як мама. Я його з 5 років виховую. Вже 12 років минуло відтоді, як він уперше увійшов до мого дому.
Все це я висловила чоловікові. М’яко, але твердо. І додала: «Але ж я не прошу тебе любити свою дитину». Тут уже задумався він.
Він також добре ставиться до мого сина, навіть краще, ніж добре. Допомагає у всьому і порадою, і ділом, і грошима. Я йому вдячна за це, але не прошу любити мою дитину.
Любити свого сина я можу й сама. Я просто хочу доброго відношення. Таке ж добре ставлення я транслюю на молодшого.
Просто кохання для мене – це надто сильне поняття. Добре і гарне ставлення, підтримка – це одне. Кохання – це дещо інше.
До речі, ця розмова відбулася років 5 тому. Більше такої дурниці я від чоловіка не чула.
Можна мене обмовляти скільки завгодно, але полюбити дитину чоловіка жінці дуже важко, втім, я навіть не вірю, що можливо. Однак про це говорити не прийнято. На жаль.
Спільної дитини у нас із чоловіком немає. Та ми й не хотіли ніколи. Є два сини – два Микити.
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.