— Ти не отримаєш дітей, Ярино, це буде моєю відповіддю на твоє розлучення, — холодно заявив Ігор, і в той момент я зрозуміла, що наша буря тільки починається. Він і його матір вирішили провчити мене, використовуючи найдорожче, що в мене було
Це було ніби вчора. Моє життя з Ігорем, яке здавалося міцним і щасливим, раптом дало тріщину, а потім розлетілося на друзки. Ми прожили разом десять років. У нас було двоє дітей — син Дмитрик, йому вже одинадцять, та донька Софійка, якій ось-ось виповниться сім. Я завжди була впевнена, що наші стосунки з чоловіком міцні, що ми — справжня родина, де панує взаєморозуміння. На жаль, я помилилася.
Після народження Софійки стосунки почали охолоджуватися, хоча я тоді цього не помічала або не хотіла помічати. Здавалося, що це тимчасові труднощі, пов’язані з втомою, роботою, побутом. Але з часом Ігор став поводитися відсторонено, більше часу проводив поза домом, а коли був удома, то майже не спілкувався ні зі мною, ні з дітьми. Мої спроби поговорити наштовхувалися на стіну байдужості або роздратування.
— Ярино, ти знову починаєш.
— Що я починаю.
— Ну ось це — розмови про почуття, про наші стосунки. Я втомився, дай мені спокій.
— Ігоре, але ж так не може тривати. Ми майже не бачимося.
— Я працюю, Ярино. Забезпечую цю сім’ю.
— Гроші це не все. Дітям потрібен батько, а мені — чоловік, з яким можна поговорити.
— Ну, тоді поговори зі своїми подругами.
Ці діалоги ставали все більш частими та болючими. А потім я дізналася, що Ігор має іншу жінку. Це була не просто миттєва інтрижка, а тривалі стосунки. Коли я запитала його прямо, він не став заперечувати.
— Так, Ярино, у мене є інша. І я більше не хочу з тобою жити. Давай розлучимося.
— Як ти можеш так говорити.
— Просто. Я вже вирішив.
— А як же діти.
— Діти.
— Так, наші діти. Вони знають.
— Вони звикнуть.
Мій світ рухнув. Розлучення було важким. Я намагалася врятувати сім’ю, просила, плакала, але Ігор був непохитний. Він швидко з’їхав, забравши свої речі. Процес розлучення був формальністю, і ми швидко отримали документи.
Здавалося, найстрашніше позаду, але я помилялася. Справжнє випробування почалося, коли постало питання про опіку над дітьми. Я була впевнена, що Дмитрик і Софійка залишаться зі мною. Я працювала, мала власне житло, діти завжди були зі мною, я займалася їхнім вихованням.
Але Ігор і його матір, моя колишня свекруха Людмила Іванівна, вирішили по-іншому. Людмила Іванівна, жінка владна і завжди налаштована критично до мене, ніколи не любила мене. Вона вважала, що я не рівня її синові, що не доглядаю його належним чином, і взагалі — погана мати.
— Ярино, ти ж розумієш, що Ігор забезпечить дітей краще.
— Я теж працюю. І діти люблять мене, я їх ніколи не залишу.
— Любов.
— Так, любов. Це найважливіше.
— Подивимося.
Людмила Іванівна була юристом, і це стало нашим головним каменем спотикання. Вона знала, як використовувати закон проти мене. Разом з Ігорем вони почали збирати на мене компромат. Це було справжнє переслідування. Вони найняли приватного детектива, який стежив за мною, фотографував і записував кожен мій крок.
Вони стверджували, що я веду розгульний спосіб життя, хоча насправді я лише кілька разів зустрічалася з подругами в кафе, щоб поговорити про своє нещастя. Вони намагалися довести, що я погана мати, що я не приділяю дітям достатньо уваги. Вони перекручували факти, виривали мої слова з контексту, придумували неіснуючі ситуації.
Наприклад, одного разу я затрималася на роботі через терміновий проєкт. Дітей забрала моя мама, їхня бабуся. Але Ігор і Людмила Іванівна подали це так, ніби я постійно кидаю дітей на сторонніх людей, а сама розважаюся.
У суді Ігор виглядав зразковим батьком. Він розповідав, як любить дітей, як сумує за ними, як хоче їм дати найкраще життя. Його матір, Людмила Іванівна, виступала його адвокатом і свідком водночас. Вона говорила про мої недоліки як матері, про мої нібито “постійні зради”, про мої “неправильні” методи виховання.
— Я бачила, як Ярина кричала на Дмитрика через дрібниці.
— Це неправда. Я могла підвищити голос, але не кричати. А це нормально, коли виховуєш дітей.
— Я вважаю, що така поведінка неприпустима для матері.
— Ігоре, ти ж знаєш, що це не так. Ти сам часто підвищував голос.
— Я чоловік, мені можна більше.
— Це несправедливо.
Я намагалася захиститися, говорила правду, але мої слова тонули в потоці їхньої брехні та маніпуляцій. Мій адвокат був менш досвідченим, і ми не змогли протистояти юридичній вправності Людмили Іванівни.
— Ярино, нам потрібні свідки, які підтвердять твою порядність.
— Але ж всі знають, яка я.
— У суді потрібні докази.
Я попросила свою маму та кількох подруг свідчити, але їхні слова не мали такої ваги, як докази, зібрані детективом Ігоря, які були подані під правильним юридичним соусом.
Найбільше мене вразило те, що Ігор і його матір змогли переконати дітей у своїй правоті. Вони обіцяли їм багато іграшок, поїздок, розваг. Діти, на жаль, піддалися на це. Дмитрик, особливо, був дуже прив’язаний до батька, а Софійка ще занадто мала, щоб повністю усвідомити ситуацію.
Одного разу, коли я прийшла забрати дітей після їхніх вихідних з батьком, Софійка сказала:
— Мамо, тато сказав, що в його новій квартирі буде окрема кімната з багатьма ляльками.
— Софійко, ти ж знаєш, що в нас теж багато іграшок.
— Але тато сказав, що там краще.
Я відчувала, як мені розривається серце.
Суд виніс рішення на користь Ігоря. Діти мали жити з ним, а я отримала лише право бачитися з ними у вихідні. Це був для мене справжній ляп. Я не могла повірити, що закон, який мав захищати материнство, обернувся проти мене. Я відчувала себе дуже самотньою, безсилою перед цією злісною змовою.
Моя мама підтримувала мене, як могла.
— Ярино, тримайся. Це ще не кінець. Ти зможеш подати апеляцію.
— Мамо, але ж я їх люблю. Як я без них.
— Я знаю, дитинко. Але ти мусиш бути сильною заради них. Вони зрозуміють, коли підростуть, хто був правий.
Я подала апеляцію, але вона була відхилена. Юридична машина була налаштована проти мене. Ігор та його матір досягли свого. Вони мене “покарали”, як вони вважали, за моє бажання жити окремим життям. Вони вирішили, що якщо я не хочу бути його дружиною, то не заслуговую бути і матір’ю.
Минуло кілька місяців. Я бачуся з дітьми, але наші зустрічі завжди проходять під наглядом Ігоря або Людмили Іванівни. Вони постійно контролюють наші розмови, щоб я не сказала нічого, що могло б “повернути дітей проти батька”.
Я намагаюся триматися. Я знаю, що моя любов до дітей сильніша за їхню злість і маніпуляції. Я не здамся. Я продовжу боротьбу за повернення своїх дітей.
Я знаю, що таких історій, як моя, багато. Коли розлучення перетворюється на війну, а діти стають заручниками дорослих образ.
Скажіть, чи має право колишній чоловік так поводитися, використовуючи дітей як інструмент віддачі? Чи повинні ми, жінки, мовчати, коли наші права порушують, а наші серця розбивають?
Якщо ця історія торкнулася вашої душі, і ви вірите, що справедливість має перемогти — поставте свою вподобайку цьому тексту і напишіть коментар. Це дуже важливо для мене, щоб знати, що я не одна у своїй боротьбі.
