“Ти нездатна навіть за квіткою доглянути! Що ж ти за господиня така?” – цей вереск моєї матері став останнім, що витримала моя дружина Соломія. Я стояв між двома найважливішими жінками свого життя і розумів: якщо я негайно не покладу край цій бурі, я втрачу одну з них назавжди.
Це історія, яку я мав розповісти вже давно, але, мабуть, боявся проговорити це вголос. Боявся, що хтось дізнається про ту ситуацію, в якій я опинився, і засудить мене. Але моє життя – це не чиясь плітка, це моє справжнє випробування, і я більше не можу його тримати в собі.
Я – Дмитро, і я, здається, опинився на роздоріжжі, де один шлях веде до любові моєї дружини, а інший – до поваги моєї матері. Кожна з них – найрідніша мені людина, але вони, на жаль, ніяк не могли знайти спільної мови, а я став заручником цієї вічної бурі.
Я завжди був вдячний своїй мамі, Оксані Степанівні, за все, що вона для мене зробила. Вона виховувала мене сама, і я знаю, скільки зусиль і безсонних ночей це їй коштувало. Я вважаю, що зобов’язаний їй своїм успіхом, своєю освітою, своїм вихованням.
Коли я привів у дім Соломію, свою майбутню дружину, я був найщасливішою людиною у світі. Соломія – це моє світло, мій спокій, моя радість. Вона добра, розумна, вродлива і, здавалося б, ідеальна невістка. Але з перших днів нашого спільного життя я відчув, що між двома найважливішими жінками в моєму житті напруга наростає, немов грозова хмара.
Спершу це були дрібниці, майже непомітні. Мама, бувало, кидала якісь невинні, як їй здавалося, зауваження щодо того, як Соломія готує борщ.
– Ой, Дмитре, ти пам’ятаєш, як я завжди тобі казала, що справжній борщ має бути густішим? – говорила вона, коли ми всі сиділи за столом, а Соломія ледь помітно опускала очі.
Потім вона почала “допомагати” з прибиранням, а по суті, переробляти все по-своєму. Якось Соломія ретельно помила вікна, а за два дні мама взялася за них знову, примовляючи:
– Ну, я не знаю, молодь тепер якось дивно миє. Я бачу розводи, а в моєму віці це вже напружує зір.
Соломія, будучи дуже вихованою і неконфліктною людиною, спочатку все терпляче зносила. Вона лише стримано посміхалася і відповідала: “Добре, Оксано Степанівно, наступного разу я спробую ваш спосіб”. Я захоплювався її витримкою і мудрістю, але бачив, як засмучення накопичується в її душі. Вона дуже старалася догодити мамі, це було видно, але кожен її крок зустрічав або критику, або непрохану пораду.
Наші фінанси – це була окрема тема для маминих повчань. Ми з Соломією разом працювали, і наш дохід був цілком пристойним, ми навіть почали відкладати на окреме житло, щоб мама мала більше простору для себе. Але мама ніколи не впускала нагоди нагадати, як і на чому ми маємо заощаджувати.
– Ви купили дорогу каву? – дивувалася вона, оглядаючи пакет у шафі. – А навіщо? Я ж п’ю звичайну розчинну і нічого. А ці ваші смузі… краще б купили гречки зайвий кілограм.
Одного разу я вирішив замовити квіти для Соломії, просто так, без приводу. Коштували вони близько тисячі гривень за гарний букет. Мама побачила їх і, похитавши головою, сказала:
– Дмитре, ти розтринькуєш гроші. Навіщо викидати таку суму на те, що через тиждень зів’яне? Краще б ці гроші поклав на депозит. Соломіє, ти ж розумна дівчина, скажи йому!
Ця фраза стала останньою краплею для Соломії. Вона різко обернулася, і в її очах, зазвичай лагідних і ніжних, я побачив справжній біль.
– Оксано Степанівно, – промовила вона тремтячим голосом, – це подарунок від Дмитра. Які гроші? Які заощадження? Я ж не питаю, куди ви витрачаєте свою пенсію.
Мама застигла, ніби ображена до глибини душі. Це був перший раз, коли Соломія відповіла їй з такою різкістю. Після цього інциденту атмосфера в домі стала нестерпною. Вони більше не сперечалися відкрито, але повітря було насичене холодом і відчуженням. Соломія почала проводити більше часу поза домом, а коли ми були вдома, майже не виходила зі своєї кімнати.
Я відчував себе між двома вогнями. Я говорив з мамою, просив її бути м’якшою, наголошував, що Соломія – моя дружина, і я її люблю.
– Мамо, ти ж розумієш, що я не можу її залишити? Вона – моя сім’я.
– А я тобі хто? – ображено відповідала вона. – Я тобі, синку, життя дала! А ця твоя Соломія… вона мене не поважає. Бачиш, як вона дозволяє собі зі мною розмовляти? Ти мене не цінуєш!
Я говорив із Соломією, просив її зрозуміти маму, її самотність і бажання бути корисною.
– Кохана, спробуй ще раз. Вона просто хоче уваги. Пропусти повз вуха її зауваження.
– Дмитре, – втомлено відповідала вона. – Я більше не можу. Це не критика, це постійне втручання у наше життя. Вона хоче керувати нами, як маленькими дітьми. Я задихаюся в цьому домі. Коли ми зможемо з’їхати?
Відкладені на квартиру гроші зростали, але не так швидко, як хотілося. Ціни на житло не стояли на місці. Я вирішив взяти додатковий підробіток, працював майже цілодобово. Я був виснажений, але бачив єдину мету – дати Соломії спокій і простір.
Одного вечора я прийшов додому пізно, і почув гучний голос матері. Вона вичитувала Соломії, що та неправильно полила її улюблену фіалку.
– Вона ж зникне! – вигукувала мама. – Ти нездатна навіть за квіткою доглянути! Що ж ти за господиня така?
Соломія стояла біля вікна, її плечі тремтіли. Коли я підійшов, вона подивилася на мене з такою безнадією і смутком, що моє серце стислося. Вона нічого не сказала, просто взяла свою сумку і тихо вийшла з квартири.
– Куди вона? – здивовано запитала мама.
Я не відповів. Я відчув холод, який пройшов крізь мене. Я стояв і дивився на матір. Вона навіть не зрозуміла, що щойно сталося. Її обличчя було стурбоване, але не винне.
– Дмитре? – покликала вона.
– Мамо, – ледве вимовив я. – Соломія пішла. І я її не засуджую.
– Через мене? – вона сплеснула руками. – Ну, хай іде! Навчиться поважати старших! Подумаєш, велика цаца!
Ці слова, повні зверхності і нерозуміння, остаточно зачепили мене. Я зрозумів, що точка неповернення пройдена. Я сів на диван і затулив обличчя руками. Я любив свою маму, але ця любов завдавала болю тій, кого я вибрав як супутницю свого життя. Я мусив зробити вибір, і цей вибір був очевидним.
Я зателефонував Соломії, вона підняла слухавку з третього разу. Її голос був тихий і далекий.
– Соломіє, повертайся. Будь ласка. Ми їдемо.
– Куди? – запитала вона.
– Куди завгодно. В орендовану квартиру. Сьогодні. Я все вирішив.
Це був один із найважчих вечорів у моєму житті. Я зібрав наші речі, замовив таксі. Мама стояла посеред кімнати і дивилася на мене, як на зрадника.
– Ти мене кидаєш? – питала вона. – Через неї? Як ти можеш?
– Мамо, я тебе не кидаю. Я просто рятую свою сім’ю, – сказав я. – Я приїжджатиму. Дзвонитиму. Але жити ми будемо окремо.
Ми зняли крихітну однокімнатну квартиру на околиці. Я заплатив за два місяці вперед. Там було тихо, і пахло свіжою фарбою. Коли Соломія зайшла, вона посміхнулася вперше за багато тижнів. Її посмішка була моєю нагородою.
Наступного дня я зателефонував мамі. Вона довго не брала слухавку, а коли відповіла, її голос був холодний і відчужений.
– Ти зробив свій вибір. Бажаю щастя.
– Мамо, я тебе люблю. Я навідаю тебе в суботу, – сказав я.
– Не треба. Я сама.
Вона поклала слухавку. Я відчував спустошення, але поряд зі мною була моя дружина, і її рука стискала мою. Ми почали нове життя у власному просторі. Воно було скромним, але нашим. Ми самі вирішували, яку каву пити, як прибирати і коли купувати квіти.
Я навідував маму через тиждень. Вона була холодна, але прийняла мене. Наші стосунки змінилися, стали офіційнішими, але напруга зникла. Вона перестала критикувати, бо не бачила нашого щоденного життя. І, можливо, почала цінувати мої візити, бо вони стали рідкістю.
Я отримав свій спокій, але заплатив за нього високу ціну – образу найріднішої людини. Тепер, дивлячись на щасливу Соломію, я не шкодую про своє рішення.
Але чи правильно я вчинив? Чи була в мене інша можливість? Можливо, можна було все виправити, не розриваючи зв’язки і не віддаляючись? Чи завжди доводиться обирати між двома дорогими серцю людьми?
