– Ти подивись на цю зухвалість! Це ж треба, яка “недоброзичливиця”! – вигукувала Єлизавета Степанівна, тицяючи тремтячим пальцем у невеликий складений папірець, що лежав на її тумбочці. – Ти, Валю, щось мені підкидаєш! Ось, бачиш? Всередині засушена травинка! У мене ж пам’ять, слава Богу, чудова! А мені, на хвилинку, вісімдесят п’ять років! Я ніколи не тримала такого! Це ти щось тут мені чаруєш!
– Єлизавето Степанівно, припиніть! Що ви таке кажете? Я жодного стосунку до цього папірця не маю! Може, він сам випав з книги? – відповіла я, відчуваючи, як у горлі з’являється неприємний комок.
– Не смій мені заперечувати! Я ж бачу, що ти на мене дивишся якось криво! А коли Остапа нема вдома, ти ж заходиш до мене, – її голос перейшов майже на вереск. – Ти що, хочеш мені щось погане зробити? Я це так не залишу!
– Як ви можете! Я вам тільки добра бажаю! І не заходжу я до вас без дозволу, хіба що води принести чи щось запитати! – вигукнула я, не в змозі стримувати роздратування, що накопичилося за місяці. – Не вигадуйте, будь ласка!
– Це ти вигадуєш! Ти! Ти просто заздриш мені і моєму синові! І хочеш нас посварити! Геть з моєї кімнати! – завершила вона, хапаючись за серце.
Коли ми з Остапом вирішили поєднати свої долі, ми одразу обговорили фінансові плани. Оренда помешкання забирала б надто багато грошей, а ми хотіли якомога швидше придбати свою власну оселю, щоб закласти міцний фундамент для нашого спільного майбутнього. Тому й погодилися пожити у його бабусі, Єлизавети Степанівни. У неї досить простора двокімнатна квартира в старому, але затишному районі.
Остап єдиний нащадок у своїй родині по чоловічій лінії. Його мама, Людмила Петрівна, виховувала його сама, батько Остапа не стало, коли той був ще зовсім маленьким. Вони жили втрьох: Остап, його мама і Єлизавета Степанівна. Я завжди думала, що спільне життя з бабусею буде схоже на ідилічну картину з фільмів: спільні чаювання, затишок, мудрі поради. Я помилялася, і дуже сильно.
Мої наївні мрії розбилися об сувору реальність вже на другий тиждень нашого проживання. З Єлизаветою Степанівною у нас встановилися постійні, майже щоденні непорозуміння, які дуже швидко переросли у конфлікти. Вона ніби ставила собі за мету постійно мене в чомусь викрити або дорікнути.
Мої косметичні засоби, які я ставила на полицю у ванній, раптом стали причиною її головного болю. – Тут так різко пахне, що я не можу дихати! Це все твоя хімія! І взагалі, чому ти їх ставиш тут, у мене від них алергія! – заявила вона якось вранці. Довелося перенести всі мої парфуми, креми й декоративну косметику у закриту шафку, і відкривати її лише тоді, коли я була сама.
Якось я, прибираючи на кухні, випадково розбила її стару, але дуже гарну чашку з квітами. Викинула уламок, щоб ніхто не поранився, але потім почула: – Ти викинула мою улюблену чашку! Вона мені дорога, як пам’ять про мого чоловіка! Ти це спеціально зробила, ти не цінуєш сімейні реліквії! Я ж бачу, як ти на неї дивилася!
Коли я прибирала, то любила увімкнути музику трохи гучніше, щоб підбадьорити себе. Це теж стало причиною скарг: – Ти глушиш мене своєю музикою! У мене голова болить від твоїх гучних пісень! Ти нічого не поважаєш!
Навіть мої кулінарні експерименти не проходили повз її увагу. – Суп недосолений, а вчорашній борщ ти взагалі зіпсувала! Так його ніхто не готує! Чому ти не запитаєш поради? Ти ж нічого не вмієш!
Я намагалася максимально обмежити контакти. До її кімнати я заходила виключно у разі крайньої необхідності – наприклад, щоб принести свіжий рушник або перевірити, чи все гаразд, і завжди тільки тоді, коли Остап чи Людмила Петрівна були вдома. Але це не допомогло. Вона почала мене звинувачувати в тому, що я проникаю у її кімнату, коли нікого нема, і нишпорю в шафі, вишукуючи її одяг, щоб забрати собі.
– Я бачила, як ти на мій гардероб дивилася! А тепер у мене не вистачає хустки з вишивкою! Ти її взяла! Навіщо тобі мої старі “ганчірки”? – запитувала вона з єхидною посмішкою. – А ти ховаєш їх у себе! Я ж знаю!
Це було так образливо і безглуздо. Мені було двадцять шість, я працювала на хорошій роботі, могла собі дозволити будь-який одяг, а її речі… ну, вони були просто не в моєму стилі. Але найприкріше було те, що спростувати її звинувачення було практично неможливо, адже іноді Остап був на роботі, а я залишалася в квартирі сама.
Останній інцидент, пов’язаний із папірцем та засушеною травинкою, став фінальною краплею. Після тієї суперечки, я відчула себе абсолютно виснаженою і розчарованою. Я розуміла, що це звинувачення про “наведення чарів” та “підкладений” папірець – це вже за межами розумного. Я була впевнена, що вона сама знайшла чи забула той папірець. Можливо, зробила це механічно, по старості, а потім, забувши про це, звинуватила мене. Але її абсолютна переконаність у своїй правоті та її вік (вона ж, мовляв, “бачить усе”) створювали нестерпну атмосферу.
Я відчувала, що більше не витримаю. Наші з нею “розбірки” дійсно закінчилися криками, і я потім довго не могла заспокоїтися.
Я не знаю, як мені далі поводитися. Чи варто просто ігнорувати її? Чи спробувати якось налагодити стосунки, що здається мені вже майже неможливим?
Остап, мій чоловік, завжди займає позицію “не звертай уваги”.
– Валю, ну не ображайся на неї! Вона ж стара, їй вісімдесят п’ять років! Що з неї взяти? Треба бути вищою за це, – каже він мені. – На стареньких не ображаються. Вона ж не навмисне, просто характер такий.
Але його спокійне ставлення до ситуації не вирішує проблему, а лише посилює моє відчуття самотності. Він, звичайно, захищає мене, коли вона переходить усі межі, але його кінцева позиція залишається незмінною:
– Ми ж з тобою накопичуємо на своє житло! Залишилося ще трохи. Переїжджати зараз – це величезна втрата часу і грошей, а наша мета – власна квартира. А цю, якщо, дай Боже, вона нам її залишить, ми зможемо здати в оренду, і це буде наш додатковий дохід. Ми потерпимо, Валю. Заради нашої мрії.
Його мама, Людмила Петрівна, дуже добре знає свою матір. Вона сама з нею жити не хоче, має свою квартиру, і тому наші конфлікти вона коментує досить обережно.
– Ой, Валю, тримайся! Я знаю, моя мама непроста людина, – каже вона мені, коли ми залишаємося наодинці. – У неї характер завжди був… складний. Коли Остап був малий, я сама ледь не зійшла з розуму. Вона вже дуже стара, треба це зрозуміти. Просто кивай і роби своє. Не сперечайся.
Можливо, вона просто не хоче втручатися, щоб не псувати стосунки ані зі мною, ані зі своєю мамою. Або ж вона вже змирилася і звикла до такого її ставлення. Це трохи мене підтримує, бо я бачу, що її мама, тобто моя свекруха, нормально реагує на ситуацію. Але ж мені все одно дуже важко.
Після останнього інциденту з наведенням чарів я відчуваю справжній острах перед нею. Мені здається, вона може зробити щось, що серйозно підірве мої стосунки з Остапом або з Людмилою Петрівною. Наприклад, вона може розповісти Остапу про мене щось настільки образливе чи вигадане, що він може почати сумніватися.
– Ти, Валю, занадто багато на себе береш! Ти прийшла у мій дім, а поводишся так, наче ти тут господиня! Остап ще пошкодує, що тебе обрав! Я йому відкрию очі, – так вона якось сказала мені, коли ми були на кухні.
У мене немає рідних. Я виросла в інтернаті, і Остап та його родина — це моє перше справжнє родинне коло. Я дуже боюся втратити це. Я потребую не просто поради, а щирої підтримки, адже я звикла покладатися лише на себе. Іноді я відчуваю, що ця ситуація повільно, але впевнено знищує моє відчуття щастя у шлюбі.
Ми все обговорили з Остапом ще раз. Я сказала йому, що якщо вона знову звинуватить мене в крадіжці, я викликатиму поліцію, щоб вона засвідчила, що я нічого не брала. Він на це здивовано подивився, але потім сказав: – Ти, звичайно, емоційна, але маєш рацію. Якщо вона так зробить, то це вже буде край. Але давай спробуємо ще поговорити. Можливо, вона почує.
Він вирішив встановити розклад, за яким ми будемо проводити час із бабусею, щоб вона не почувалася самотньою, але при цьому я не була з нею наодинці. Він пропонує організувати “спільні вечори” кілька разів на тиждень, де ми втрьох будемо дивитися її улюблені передачі або навіть грати в доміно, яке вона так любить.
– Валю, ми будемо проводити з нею вечірній час, дивитися якесь її улюблене кіно, може, грати у щось. Щоб вона не думала, що ми її ігноруємо, – сказав Остап, обіймаючи мене. – Це її квартира, і вона повинна відчувати, що її поважають. А ти не реагуй на її злі закиди, просто посміхайся. Я поруч.
Я погодилася спробувати цей “розклад”, хоча внутрішньо відчуваю, що це тимчасове рішення. Наша мета — квартира — стає ніби світлом у кінці довгого тунелю. Я тримаюся думкою про те, що скоро ми будемо жити окремо і я зможу сама вирішувати, який суп варити, і чи можна слухати музику при прибиранні. І я не дозволю їй зруйнувати те, що ми будуємо. Я дуже люблю Остапа і не хочу, щоб ця ситуація зіпсувала наш союз. Я буду терпіти заради нашої сім’ї.
Я навіть почала записувати в невеличкий блокнот усі її звинувачення та дати, коли це відбувалося. Це дає мені хоч якесь відчуття контролю і допомагає не забути, що я не єдина людина, яка бачить її дивну поведінку. Людмила Петрівна, як і раніше, радить мені “триматися подалі, якщо це можливо”. Це і стало моєю новою стратегією: мінімум контактів, чіткий розклад і постійне нагадування собі про нашу велику мету.
Але чи правильна ця стратегія — терпіти і чекати, фіксуючи кожен її крок у блокноті, доки ми не накопичимо на власне житло, чи краще спробувати поговорити з Єлизаветою Степанівною, щоб налагодити хоч якийсь мир? Що б ви зробили на моєму місці, коли на вагах майбутнє власної родини і постійний стрес у спільному домі?
