– Ти повинна якось це припинити… Так не може тривати довго, станеться щось недобре я відчуваю, доню… – вже вкотре вмовляла дочку Катерина. Лише вона знала таємницю єдиної дочки, випадково дізналася,і тепер весь час намагалася вмовити Станіславу облишити у спокої брата чоловіка. А вона знову при надії. Від кого?..
***
Коли коханий Степан познайомив Станіславу зі своєю родиною, Стася ще тоді помітила той Богданів погляд… Але ж вона була любила Степана свого, тому той погляд тоді був єдиним, що між ними виникло.
Відпочатку спільного життя у них зі Степаном виникли фінансові труднощі. Молоді жили спочатку з батьками Стасі, а потім виїхали з села в райцентр, знайшли обоє там таку-сяку роботу. Та й жити хотілося окремо. Зарплат вистачало, щоб платити за орендований будинок і на поїсти-вдягтися – не більше.
А тут народився Назарчик. Стало ще важче. Катерина, як могла, допомагала дочці з малим, але не грошима: самі не багато жили, та й свати теж люди не грошовиті, не підкидали сину копійку.
Якось товариш Степана покликав його на закордонні заробітки, запропонував поїхати за контрактом, на цілий рік.
– Так, це на довго, але я одразу зароблю нам і на квартиру, і на машину! – загорівся Степан. – А ти ж не сама будеш, з Назарчиком, батьки тобі допомагатимуть, а якщо чоловіча рука у господарстві знадобиться – завжди можеш звернутися до Богдана.
***
Довго вирішували, радилися, і врешті поїхав Степан. Назарчикові тоді півроку лише виповнилося.
Станіслава чекала, доглядала сина. Раз на тиждень-два заїжджав до них Богдан, привозив їй і племінникові смаколиків, щось прибивав-прикручував-прочищав-лагодив… А Стася вдячно готувала обід чи вечерю, пригощала Богдана, раділа чоловічому голосу й духу в оселі. Розмовляли довго, бувало – цілими ночами.
***
Весною зацвіла рясно яблуня біля хати, під нею і притис до себе вперше Богдан Станіславу, коли вона вийшла провести чоловіка до хвіртки. Солодко, ніжно, сумно… Вперше, та вже – приречено.
Там, під яблунею, коли плоди вже налилися соковито-червоним, і побачила їх якось Катерина, приїхавши навідати дочку й онука без попередження.
Відійшла, стрималася. Походила вулицями, розмірковуючи, а, заспокоївшись, повернулася до дочкиного двору. Не промовчала.
– Не можу судити тебе, Стасю, ти моя єдина дитина, вже сама доросла жінка, мама. Але так не має бути. Буде щось не добре. Чує моя материнська душа.
Станіслава, схиливши голову, відмовчувалася. Що вона могла сказати? Що кохає їх обох?.. Бо так і було.
Чоловіка Степана вона любила міцним і незмінним почуттям, а до його брата спалахнула пристрасною тягою, вдячною ніжністю, яким вона не могла опиратися… Та вже й пізно.
Катерина кілька разів заводила з дочкою розмову, намагалася пояснити, що шлях цей згубний для них усіх.
– Знаю. Мамо, я розберуся, – тільки й відповідала Стася.
Під новий рік повернувся Степан. Ох, і раділи ж всі! Купили власний будиночок, машину. Степан тільки згодом помітив, що його якось сторониться брат, уникає частих зустрічей, але Богдана пояснив: в нього налагодилося особисте життя, тому й часу багато не має на спілкування.
А особисте життя Богдана тільки й було у ті заховані від усіх хвилини, коли Степан йшов на чергування, а він у сутінках приходив до братової оселі, де на нього чекала Стася.
***
Так ще два роки минули. Богдан оголосив, що розбігся з дівчиною, так і не представивши «пасію» рідним.
А Станіславі сказав одного разу:
– Не можу так більше. Кохаю, і навряд чи вже полюблю когось, але й так далі нестерпно. Я поїду, дуже далеко й надовго, щоб не бачити вас, а ти щоб не н не бачила мене.
Вона розуміла, що так – найкраще для всіх. А душа… Душа скрутилася в клубочок, а Станіслава зціпила зуби, щоб ридання душі не вирвалися на зовні жодним схлипом.
Поїхав. З ним – частина її самої. Але згодом стало легше. Зібралася в ціле, присвятила себе родині, чоловікові й синочку. Через два три роки народилася Стефочка.
***
Щек через п’ять років вперше приїхав у гості Богдан з Польщі. З дружиною і донечкою, віком як Стефа.
Гостювали у рідні два тижні. І в селі у батьків, і у Степана зі Станіславою.
А через місяць, як гості поїхали, Станіслава дізналася, що при надії, у неї буде третя дитинка. Богданова.
Автор – Олена Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
