— Ти просто живеш, як пташка. Можеш собі дозволити купити третю непотрібну сукню замість того, щоб думати про іпотеку, — кинула Тетяна, від чого мені стало нестерпно гірко. Здавалося, ніби моє спокійне життя у Вінниці було для неї лише дитячою грою, а вся моя самоповага розбилася об її київський успіх
Я заздрю своїй успішній сестрі Тетяні, яка живе, неначе в кіно. А я? Я просто Леся, та, що завжди на другому плані.
Звісно, я люблю свою старшу сестру Тетяну. Вона гарна, розумна, талановита, і має все, про що я тільки мріяла: чудову роботу в Києві, ідеального чоловіка Кирила, двох чарівних дітей і будинок, який виглядає, ніби зійшов зі сторінок глянцевого журналу. А я? Я Леся, молодша, та, що завжди намагається не відставати, але постійно програє.
Я живу у Вінниці, працюю адміністратором у невеликому салоні краси, зустрічаюся з Романом, який, ну, просто Роман. На його тлі навіть мій кіт здається амбітнішим.
Хоча ми з Тетяною ніколи не були ворогами, ця невидима стіна між нами, збудована з мого відчуття меншовартості та її нескінченної досконалості, з роками лише товщала. Здавалося, куди б я не пішла, я завжди відчувала її тінь — яскраву, сяючу і трохи дратівливу. Ця заздрість, ніби маленький, але надокучливий комар, постійно дзижчала мені у вухо, не даючи спокою.
— Лесю, ти навіть не розумієш, як тобі пощастило, що ти можеш бути такою вільною і ні про що не турбуватися.
— Таню, — я відчула, як моє обличчя наливається жаром, — що ти маєш на увазі — ні про що не турбуватися? Я теж працюю по вісім годин. І в мене теж є оренда, рахунки.
— Ой, ну, це ж не те саме, що керувати цілим відділом, відповідати за бюджети на мільйони. Це ж не те саме, що вирішувати, в яку елітну школу віддати дітей. Ти просто живеш, як пташка. Можеш собі дозволити купити третю непотрібну сукню замість того, щоб думати про іпотеку.
— Пташка? — мій голос ледь не зірвався. — Ти мене справді бачиш пташкою? Знаєш, якби я отримувала твою зарплату, я б теж керувала бюджетами. Але я не ти! І мені не пропонували переїхати до Києва, а потім підвищити до заступника директора, бо мій чоловік Кирило не з того ж кола! А мій Роман, знаєш, він просто звичайний хлопець.
— Лесю, що ти верзеш? Кирило тут до чого? Ти просто не використовуєш свої можливості. Ти завжди обираєш шлях найменшого спротиву. Це твій вибір, а не чиясь провина.
— Мій вибір? Це ти його бачиш! Мої вибори нікому не цікаві. Усі бачать тільки тебе і твої досягнення. Я — фон, Таня. Я — просто смішний, маленький додаток до твоєї ідеальної картини!
— Лесю, заспокойся. Ти сама себе заганяєш у цю роль. А щодо Романа… може, тобі варто було пошукати когось амбітнішого?
— Досить! — я майже кричала. — Ти не маєш права судити моє життя! Твоє досконале життя мене вже дістало!
Я пам’ятаю, як ми були малими. Тоді все було інакше. Ми жили у Львові, в невеликій двокімнатній квартирі. Наші батьки працювали на заводі, і грошей завжди було обмаль.
У нас була одна кімната на двох. Таня завжди була старшою, відповідальною, а я — меншою, кумедною, тією, що вміє розсмішити. Усі завжди казали: Таня — наша гордість, а Леся — наша радість. І я цим пишалася. Насправді, тоді я навіть не помічала, що її оцінки завжди були вищими, а її малюнки завжди висіли на шкільних виставках. Я була просто щаслива, що я Леся.
Переломний момент стався, коли Тетяна вступила до Київського університету на фінансовий факультет. Це було неймовірно. Вся родина світилася від щастя. Я ж залишилася у Вінниці, бо не добрала балів, і вступила на прикладне мистецтво. Я люблю малювати, але це не було мрією. Це було… запасним варіантом.
Таня переїхала до Києва, і почалося її нове життя. Воно було схоже на американський фільм: престижна робота, знайомство з Кирилом, який був сином відомого професора, швидке весілля в заміському клубі, про яке потім писали у вінницькій газеті, хоча Тетяна вже майже там не жила. А я? Я в цей час закінчувала навчання і намагалася знайти роботу, яка б давала змогу оплачувати оренду квартири.
Одного разу, коли ми приїхали до Києва на її день народження, я побачила їхній будинок. Це не був просто будинок, це був замок. Величезна ділянка, басейн, зимовий сад, а в гаражі стояли дві гарні іномарки. Я стояла посеред їхньої вітальні, а мої ноги здавалися мені чужими, взутими в мої старенькі, але начебто нові, куплені на розпродажі туфлі.
— Лесю, що ти, як не своя? — спитав Кирило, подаючи мені келих з дорогим італійським напоєм.
— Нічого, просто красиво у вас. Дуже, — відповіла я, намагаючись не оглядати все з відкритим ротом.
— Так, Таня має смак, — усміхнувся він. — Вона все сама тут придумувала, контролювала. Вона в мене молодець.
— Так, — підтвердила я. — Таня завжди молодець.
У мене в той момент виникло відчуття, що я приїхала з іншої планети. У Вінниці я вважалася досить успішною. Я гарно заробляла, у мене була невелика, але затишна квартира в новобудові. Але тут, у цьому будинку, я знову відчула себе тією маленькою Лесею, яка заздрісно дивиться на старшу сестру.
Мої стосунки з Романом, які здавалися мені гарними та спокійними, теж почали здаватися якимись неповними. Роман — добрий, надійний хлопець, працює в ІТ-компанії, але він не рветься вгору, не ставить собі надцілей. Він задоволений тим, що має. Це було чудово, поки я не побачила, як Кирило дивиться на Тетяну, коли вона розповідає про свої робочі успіхи. У цьому погляді була повага, гордість, обожнювання.
Одного разу ми з Романом приїхали до них у гості на вихідні. Якось Роман запропонував Кирилу піти подивитися його нову машину. Вони вийшли, а ми залишилися з Тетяною на терасі.
— Ти щаслива з Романом? — раптом спитала вона.
— Звичайно. Він добрий, надійний. Чого б мені не бути щасливою?
— Не знаю. Він… такий простий, Лесю. Ти ж гідна більшого. Ти ж у нас талановита. Я пам’ятаю, як ти малювала.
— А ти вважаєш, що Роману не місце поруч зі мною? — я відчула, як внутрішнє напруження зростає.
— Я не кажу, що йому не місце, — Таня зробила паузу, — але ти завжди маєш бути на першому місці. А він… він задоволений бути просто поруч. А ти заслуговуєш на чоловіка, який буде твоїм рівним. Або навіть кращим. Бачиш, як я? Кирило — моя опора, моя гордість.
— І ти щаслива? — запитала я, згадавши, як вона час від часу скаржилася мені на втому від роботи та постійну відповідальність.
— Так, Лесю. Абсолютно, — її голос був рішучим.
Після цієї розмови я почала дивитися на Романа інакше. Я почала бачити його недоліки, його відсутність амбіцій. Я почала критикувати його за те, що він не хоче переїжджати до Києва, не шукає кращої роботи. Наші стосунки почали псуватися. Я ніби шукала причину, щоб розірвати цей зв’язок, бо мені здавалося, що тільки так я зможу стати такою ж успішною, як Тетяна. Це було абсурдно, але я так відчувала.
Якось на сімейній вечері, коли батьки вкотре захоплювалися успіхами Тетяни, я не витримала.
— Тату, мамо, я теж досягла успіху! Я нещодавно отримала підвищення, я тепер керую зміною!
— Ой, Лесюню, — усміхнувся тато, — це дуже добре. Але це ж не заступник директора, як наша Таня.
— Тату! — я обурилася.
— Ну, а що я такого сказав? Ти ж сама знаєш, що Таня завжди була нашою зірочкою.
— І я? Я просто фон? — тоді я вперше відчула, що мені не стало дихати.
— Ну, ти наша радість. А Таня — гордість. Все ж логічно, — додала мама.
У той момент я зрозуміла, що проблема не в Тетяні, а в тому, що я постійно порівнюю себе з нею. І це порівняння мене руйнує. Я завжди буду другою в очах батьків, родичів, навіть своїх друзів.
Після тієї розмови на терасі я спробувала жити по-іншому. Я звільнилася з роботи у Вінниці та вирішила спробувати влаштуватися до Києва, щоби бути ближче до успіху. Я хотіла довести, що можу сама, без чиєїсь допомоги, досягти того ж, що й Тетяна.
Я приїхала до Києва і оселилася в невеликій орендованій квартирі, де було тісно і шумно. Це був цілковитий контраст із моїм життям у Вінниці, а вже про будинок Тетяни годі й казати. Я почала шукати роботу, але мій досвід адміністратора в салоні краси не був дуже цікавий великим компаніям. Я надсилала десятки резюме, але отримувала лише відмови.
Тетяна, дізнавшись про мій переїзд, запропонувала допомогу.
— Лесю, навіщо ти так мучишся? Кирило може поговорити зі своїми знайомими. Я можу тебе влаштувати у свій відділ, на меншу посаду, але це початок!
— Ні! — рішуче відповіла я. — Я сама. Я не хочу, щоб ти мене влаштовувала. Я не хочу бути тобі зобов’язаною.
Через місяць, коли мої гроші закінчувалися, а роботи не було, мені довелося прийняти пропозицію Тетяни. Вона влаштувала мене в компанію до своїх знайомих, на посаду помічниці. Робота була нудна, але гроші платили.
Я сиділа в офісі й дивилася, як Тетяна проходить коридором — завжди стильна, впевнена, з телефоном біля вуха, вирішуючи якісь надскладні фінансові питання. Її погляд був зайнятий, її думки були далеко. Вона була в своїй лізі, а я — у своїй.
Одного вечора вона запросила мене до себе на вечерю. Це була неділя, і вони з Кирилом відпочивали після важкого тижня.
— Лесю, ти чому така сумна? — спитав Кирило, коли Тетяна вийшла на кухню. — Робота не подобається?
— Ні, просто… втомилася. Не моє це.
— Тоді що твоє? — він подивився на мене прямо.
— Малювати. Я хочу малювати. Створювати щось своє.
— То чому ти цього не робиш? — він усміхнувся. — Ти талановита. Я бачив твої роботи, коли ми переїжджали. Вони прекрасні.
Після цієї розмови я зрозуміла. Я постійно намагалася жити життям Тетяни, копіювати її успіх, але мій справжній успіх — це моє мистецтво. Я не фінансист, я не керівник. Я художниця, яка працює адміністратором.
Я почала малювати ввечері, після роботи. Спочатку це було просто для себе, потім я почала публікувати свої роботи в соціальних мережах. І одного дня мені написала незнайома жінка з пропозицією купити одну з моїх картин.
Я відчула неймовірне піднесення. Це була моя перемога, моя маленька, але чесно здобута перемога.
Тетяна, побачивши мої успіхи в соціальних мережах, усміхнулася.
— Бачиш, Лесю, ти завжди була талановита. Просто ти завжди хотіла бути мною, а не собою.
— Може, ти маєш рацію, — тихо відповіла я. — Але я навчилася на своїх помилках.
Я досі живу в Києві, працюю в тій же компанії, але вже не так зневірено. Я планую звільнитися і відкрити свою невеличку студію. У мене є перші клієнти, і я відчуваю, що нарешті йду своїм шляхом.
Ми з Тетяною досі спілкуємося, але наші розмови стали іншими. Я більше не порівнюю себе з нею. Вона — успішна бізнес-леді, а я — художниця, яка тільки починає свій шлях. І це нормально. Я знайшла свій спокій. Кирило і Роман (з яким ми, до речі, розійшлися, але залишилися друзями) досі підтримують мене.
Я усвідомила, що досконалість моєї сестри — це її шлях, її тягар і її гордість. А моя недосконалість — це моя свобода. Я можу помилятися, падати, але завжди встану і намалюю щось нове, щось своє. Я досі Леся, але тепер я Леся, яка знайшла себе.
А ви, дорогі читачі, чи знайоме вам це відчуття — постійно змагатися з кимось із близьких, хто здається ідеальнішим? І чи змогли ви знайти свій власний шлях, не схожий на чужий?
