– Ти притягла на могилу батька пластикове сміття! Хіба він цього вартий?, – вигукнув Роман, кидаючи мою композицію через сітку
Щороку, в кінці жовтня, серце стискається від тривоги. Не через холод чи ранній захід сонця, а через неминучу зустріч із Романом.
Мій брат — людина, яку я, не побоюся цього слова, недолюблюю. Здавалося б, що може бути простішим, ніж вшанувати пам’ять батька? Прийти на цвинтар, покласти квіти, запалити лампаду і тихо подумати про минуле. Але для Романа це щоразу перетворюється на справжні випробування, де я, його молодша сестра Юля, стаю головним опонентом у його безглуздій боротьбі за лідерство і контроль навіть у питаннях пошани.
Ми не сваримося про спадок — це питання ми вирішили давно. Наша “буря” значно дрібніша, але від того не менш виснажлива: вона стосується виключно декору на могилі.
Я приношу скромні, але вишукані композиції зі штучних квітів і лампадки, які тиждень-другий тримають вогник пам’яті.
Роман же затято захищає позицію живої хризантеми в горщиках, які через два дні перетворюються на зів’ялу масу, та обов’язково купує найдорожчі короткочасні лампади. І щоразу, як він бачить мої дешеві вироби (за його словами), починається наша одвічна драма.
Роман завжди поводився як старший, хоча різниця між нами всього чотири роки. Навіть коли ми були маленькими, він вирішував, якою іграшкою мені гратися, і якщо я опиралася — він просто забирав її. З роками це лише посилилося.
Особливо це проявилося після того, як наш тато залишив цей світ три роки тому. Всі моменти, пов’язані з пошаною його пам’яті, Роман почав контролювати.
– Це його святий обов’язок, — постійно повторювала наша мати, виправдовуючи Романа.
Але мене це не влаштовувало. Я пам’ятала татка не лише як людину, яка пішла, а як життєрадісного садівника, який обожнював тюльпани навесні, а восени — айстри. Хризантеми він не любив, вважав їх надто помпезними для кладовища.
Тим часом наш брат наполягав:
– На могилі повинні бути тільки живі квіти. Все інше — це неповага до пам’яті.
– А ти рахував, скільки коштують ці живі хризантеми? — якось не витримала я. — Я ж потім викидаю їх звідси, коли вони зів’януть. Це просто марнотратство. Краще б ці кошти віддали на добру справу.
Роман дивився на мене зверхньо, як на дитину, яка не розуміє важливих речей.
– Не твоє діло. Гроші я заробляю сам і витрачаю на що завгодно, навіть на те, щоб вшанувати пам’ять батька, на відміну від тебе. Ти взагалі купуєш ті пластикові вінки на ринку.
Мене це обурювало. Я ж навпаки, намагалася знайти компроміс: купувала якісні композиції, які виглядали як справжні, але були довговічними. Наприклад, минулого року я знайшла неймовірні лілії та троянди, які коштували приблизно 300 гривень — це ціна одного великого горщика хризантем. Але вони простояли всю зиму.
Роман, побачивши їх, знову закипів.
– Це просто ганьба! Ти принесла нашому батькові пластик! Я не дозволю цьому стояти тут.
І він, не довго думаючи, викинув мою композицію за огорожу. Це було надзвичайно образливо.
Після чергової нашої сварки, яка відбулася минулого тижня, я вирішила, що з мене досить. Я не могла більше терпіти його постійні напади та знецінення моїх старань. Я вирішила діяти.
Вночі я не спала, переглядаючи всі можливі варіанти вирішення цього питання. Я думала про те, що саме тато любив. І раптом мене осяяло.
Тато не хотів бути тягарем. Він завжди казав: «Коли мене не стане, не плачте і не витрачайте на мене зайвих грошей. Краще навесні посадіть якесь гарне дерево. Я буду дивитися на нього з небес».
Я зв’язалася з відповідальним працівником кладовища, паном Анатолієм. Я пояснила йому ситуацію і запитала, чи можна встановити поруч із могилою батька гарну декоративну яблуню. Пан Анатолій вислухав мене і сказав:
– Та звісно, Юлю! Батько твій був хорошою людиною. Це навіть добре для благоустрою. Тільки потрібно узгодити з керівництвом.
Я швидко зібрала всі необхідні документи — дозвіл від керівництва, ескіз місця. Купила гарне дворічне садове дерево Грінсліз — сорт, який тато обожнював за його яскраві зелені яблука. Вся справа зайшла мені в трохи більше ніж тисячу гривень.
Напередодні дня пошани покійних, я приїхала на цвинтар. Поряд із батьковою могилою, трохи осторонь, красувалося молоде деревце. Воно було охайне, з блискучим стовбуром, навколо якого земля була охайно оброблена. Я поставила біля дерева маленьку табличку: “На пам’ять про батька від Юлі. Як ти й хотів”.
Потім я повернулася до самої могили, забрала звідти висохлі хризантеми Романа і посадила вздовж огорожі невеличкі кущики вічнозеленого самшиту — це завжди додає доглянутості і тримає форму.
Наступного дня ми приїхали на цвинтар разом із матір’ю та Романом.
Роман, як завжди, першим пішов уперед, несучи в руках два великі горщики з жовтими хризантемами та найбільшу лампадку, яка коштувала, мабуть, 450 гривень.
Коли він побачив доглянуту могилу, він здивувався. Потім його погляд упав на молоду яблуню. Він зупинився, поставив горщики на землю і прочитав табличку.
Його обличчя стало непроникним. Він мовчав кілька довгих хвилин, дивлячись то на дерево, то на могилу, то на мене.
– Що це таке, Юлю? — його голос звучав глухо, без звичного менторського тону.
– Це те, що хотів наш батько, — спокійно відповіла я. — Це символ життя, яке триває. Тато завжди казав, що не хоче, щоб ми витрачали гроші на те, що зів’яне за кілька днів. Це дерево буде жити багато років і щороку приносити плоди.
Я подивилася на нього:
– Не турбуйся, я сама буду за ним доглядати. Це мій спосіб пошани.
Він просто стояв і мовчав. Його жовті хризантеми, які він купив за великі гроші, здавалися тепер настільки безглуздими і маленькими поряд із живим деревом.
Роман підійшов до могили, запалив свою дорогу лампадку, поставив квіти і залишився стояти мовчки. Він більше не сказав ні слова про декор, про пластик, про гроші. Його боротьба за контроль була закінчена.
Минуло вже два роки. Дерево прийнялося, і навесні минулого року на ньому з’явилися перші квіти. Роман більше ніколи не сварився зі мною про квіти. Він просто приходить, ставить горщик і мовчки йде.
Я знаю, що це був мій найкращий вибір. Це була моя перемога не над братом, а над його порожнім бажанням контролювати те, що не потребує контролю. Тепер на могилі нашого батька панує спокій і життя у вигляді молодого яблуневого саду.
А ви, дорогі читачі, який спосіб пошани пам’яті вважаєте найкращим: той, що живе один день, чи той, що триває і дарує життя?
