«Ти серйозно, мамо? Ти думаєш, я просто так сиджу вдома і нічого не роблю?» — голос моєї доньки Олени пронизував повітря, як холодний осінній вітер. Вона стояла посеред нашої тісної кухні в хрущовці, тримаючи в руках чашку з недопитою кавою. Її очі горіли обуренням, але я вже навчилася розрізняти, коли вона справді сердиться, а коли просто грає на моїх почуттях.
«Я не кажу, що ти нічого не робиш, Олено. Я просто питаю, коли ти плануєш шукати роботу. Ми з татом не можемо вічно тягнути все на собі», — відповіла я, стараючись тримати голос спокійним. Мої руки тремтіли, коли я різала хліб для вечері. Я не хотіла, щоб вона це помітила.
Вона пирхнула, відвернулася до вікна. «Ти ж знаєш, як важко знайти щось нормальне. Особливо для матері-одиначки. Чи ти хочеш, щоб я залишила Богдана самого і пішла мити підлоги десь у супермаркеті?»
Я закусила губу. Хотіла сказати, що ми з татом не просимо її мити підлоги, а просто взяти на себе частину відповідальності. Але слова застрягли в горлі. Я знала, що будь-яка моя відповідь лише розпалить нову суперечку. Тож я просто зітхнула і повернулася до нарізання хліба. Олена кинула чашку в мийку — занадто голосно — і вийшла з кухні, залишивши мене саму з запахом свіжозвареного борщу і важким відчуттям.
Того вечора, коли я лягла спати поруч із Дмитром, я не могла заснути. У голові крутилися її слова, її тон, її погляд. Я згадувала, як ми з радістю відкрили двері нашого дому для неї та маленького Богдана після її розлучення. Але тепер, через кілька місяців, я відчувала, що наш дім уже не наш. І що любов, яку я так щедро віддавала, почала обертатися проти мене.
Ми з чоловіком живемо в Черкасах, у двокімнатній квартирі на околиці міста. Наша пенсія невелика, але ми навчилися обходитися. Купуємо продукти на ринку, де можна поторгуватися, латаємо старі светри, економимо на всьому, що тільки можна. Життя наше тихе: я люблю вишивати хрестиком, Дмитро читає газети або дивиться новини по телевізору. Іноді сусідка Галина заходить на чай, і ми гомонимо про город, погоду чи дітей. Такий собі спокійний плин життя, про який мрієш, коли молодість уже позаду. Дмитро завжди казав: «Головне, Алло, щоб у хаті був лад». І довгі роки так і було. Поки не повернулася Олена.
Вона прийшла до нас із однією валізою, маленьким Богданом і очима, повними втоми. Її розлучення з Назаром було як грім серед ясного неба. Я не питала деталей — не хотіла ятрити її. Бачила, як їй погано, як тримається за Богдана, ніби він — її єдина опора. Мені було важко дивитися на її худе обличчя, на темні кола під очима. Я просто обійняла її і сказала: «Усе буде добре, доню. Ми з тобою». І я справді вірила, що зможу допомогти їй стати на ноги.
Я була щаслива знову стати бабусею — не просто приїжджати раз на місяць із гостинцями, а бути поруч щодня. Богдан, із його кучерявим волоссям і великими карими очима, був як маленьке диво. Він нагадував мені Олену в дитинстві: так само любив малювати, так само сміявся, коли я читала йому казки. Я думала, що з їхнім приходом наш дім наповниться теплом, сміхом, життям. Але замість цього він почав тріщати по швах.
Перші тижні все здавалося нормальним. Олена багато спала, іноді плакала, коли думала, що ми не бачимо. Вона казала, що їй потрібен час, щоб оговтатися, що вона скоро знайде роботу і все налагодиться. Ми з Дмитром готували їжу, забирали Богдана з дитсадка, оплачували комуналку. Вона обіцяла, що це тимчасово. Я вірила. Хотіла вірити.
Але минали тижні, а Олена не поспішала шукати роботу. Іноді вона казала, що надсилала резюме, але «ніхто не передзвонює». Іншим разом — що не може залишити Богдана самого. Вона почала позичати гроші: спочатку сто гривень на продукти, потім двісті на нові кросівки для Богдана, а згодом п’ятсот — «на день народження малого». Я не могла відмовити. Дивилася на її втомлені очі, на Богдана, який бігав по квартирі з іграшковими машинками, і думала: «Вони ж моя сім’я. Як я можу не допомогти?»
Але Дмитро ставав усе мовчазнішим. Його губи стискалися щоразу, коли він діставав гаманець. Одного вечора, коли ми пили чай за кухонним столом, він тихо сказав: «Алло, ми не можемо так далі. Пенсія не гумова. А вона поводиться, ніби ми їй винні».
Я зітхнула. «Вона наша донька, Дмитре. І Богдан наш онук. Ми не можемо їх вигнати».
Він подивився на мене, і в його очах я побачила не гнів, а втому. «Я не кажу виганяти. Але вона має почати щось робити. Ми не вічні».
Тієї ночі я довго лежала, дивлячись у стелю. Я знала, що Дмитро правий. Але як сказати своїй дитині, що вона має взяти себе в руки? Як не відчути себе зрадницею, коли твоя любов до доньки бореться з відчуттям, що тебе використовують?
Через два місяці я почала помічати зміни. Олена все рідше розмовляла з нами. Вона замикалася у своїй кімнаті з телефоном, виходила на кухню лише тоді, коли їжа була готова. Холодильник заповнювався продуктами, які вона купувала тільки для себе і Богдана: йогурти, соки, печиво — усе те, що ми з Дмитром не їли. Вона жодного разу не спитала, чи нам щось потрібно. Я намагалася не звертати на це уваги, але кожного разу, коли бачила її нові покупки, щось у мені стискалося.
Вона перестала згадувати про роботу. Історії про співбесіди чи резюме зникли. Коли я обережно питала, вона відбувалася фразами на кшталт: «Ти ж знаєш, як зараз важко». Або: «Матір-одиначку ніхто не візьме». Я не наважувалася сказати, що ми з татом, двоє пенсіонерів, тягнемо все на собі. Але одного дня я не витримала.
«Олено, може, тобі спробувати хоча б підробіток? Є ж якісь варіанти», — сказала я, стоячи біля плити. Вона саме намазувала бутерброд для Богдана.
Вона зупинилася, повільно повернула голову. «Ти серйозно? Ти думаєш, я не хочу? Ти уявляєш, як це — бути самій із дитиною?» Її голос був різким, майже звинувачувальним.
Я відчула, як у горлі застряг клубок. «Я не звинувачую тебе, Олено. Але ми з татом не можемо все оплачувати. Нам важко».
«О, то ви тепер пошкодуєте, що пустили мене? Гаразд, я піду, якщо я вам така обуза!»
Вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима. Я залишилася стояти, тримаючи в руках ганчірку. Мені хотілося кричати, плакати, щось зробити. Але я просто сіла за стіл і закрила обличчя руками. У той момент я зрозуміла, що наша доброта почала коштувати нам надто дорого.
Дмитро ставав усе більш замкнутим. Він почав частіше виходити з дому — казав, що йде до гаража чи на ринок. Одного разу повернувся з лікарні, тримаючи в руках папірець із результатами аналізів. Підвищений тиск. Лікар сказав, що це від стресу. Він поклав папірець у шухляду і нічого не сказав, але я знала, що він має на увазі.
Одного вечора, коли прийшов черговий рахунок за комуналку, він не витримав. Ми сиділи на кухні, і він, тримаючи в руках квитанцію, подивився на Олену, яка саме гортала телефон.
«Олено, це вже занадто. Ми не можемо платити за все. Ти живеш, ніби ми тобі винні, а ми ледве зводимо кінці з кінцями».
Олена навіть не підняла очі. «Ну то що, виганяти мене будете? Може, ще й Богдана на вулицю викинете?» — сказала вона холодно, ніби це була гра.
Дмитро промовчав. Я знала, що він боїться сказати зайве. Ми залишилися вдвох, і тиша між нами була важкою, як бетонна плита. Я дивилася на стіл, на недопитий чай, і думала: невже це моя донька? Невже вона справді вважає, що ми їй щось винні?
Найгірше сталося через кілька тижнів. Я встала рано, як завжди, щоб приготувати сніданок. Дмитро ще спав, Богдан сопів у своїй кімнаті. Але Олена вже була на кухні, розмовляла по телефону. Вона не помітила, що я стою в коридорі. Її голос був легким, майже веселим.
«Та не парся, подруго. Мені нема про що хвилюватися. Мама з татом усе оплачують. Комуналка, продукти — усе на них. Я можу хоч рік так сидіти».
Я завмерла. Кожне її слово було як ляп. Я стояла, притулившись до стіни, і слухала, як вона сміється, ніби наша допомога — це щось само собою зрозуміле. Коли вона закінчила розмову, я зайшла на кухню, ніби нічого не чула. Почала заварювати чай, але руки тремтіли. Я не витримала.
«Олено, я чула твою розмову. Ти справді так про нас думаєш?» — мій голос був тихим, але в ньому тремтіла вся моя біль.
Вона подивилася на мене, не зніяковівши ні на мить. «Ну і що? Підслуховуєш тепер? І що ти зробиш? Виганеш мене?»
Я відчула, ніби повітря зникло з кімнати. Я вийшла, не сказавши ні слова, і замкнулася у ванній. Сіла на край ванни і просто сиділа. Я не плакала. Не злилася. Я відчувала порожнечу. Усе життя я була матір’ю, яка давала все, що могла. Я ніколи не вимагала вдячності. Але в той момент я зрозуміла, що для Олени я не мати. Я просто зручна підтримка.
Після того дня все змінилося. Ми з Оленою майже не розмовляли. Вона замикалася у своїй кімнаті, я метушилася по дому, намагаючись не думати про те, що відбувається. Дмитро почав уникати її, проводячи весь час у гаражі чи на прогулянках. Одного вечора він повернувся і сів навпроти мене за столом.
«Алло, я так більше не можу. Або вона починає щось робити, або хай іде», — сказав він тихо, але твердо.
Я знала, що він правий. Але моє серце розривалося. Як сказати своїй доньці, що вона має піти? Як подивитися в очі Богдану, який нічого не винен? Я не спала всю ніч, слухаючи тишу в квартирі. Наступного ранку я постукала в двері Олени.
Вона сиділа на ліжку, гортала телефон. «Що тобі?» — спитала вона, навіть не піднявши очей.
«Олено, ми більше не можемо так. Або ти починаєш допомагати, або тобі доведеться знайти інше місце», — сказала я, стараючись не тремтіти.
Вона пирхнула. «Серйозно? Ти пошкодуєш, мамо. Побачиш». І відвернулася.
Я вийшла, зачинивши двері. Того вечора Дмитро подав мені чай і тихо сказав: «Ти зробила правильно. Але я знаю, як тобі боляче».
Я не відповіла. У голові був лише образ Богдана, його маленьких ручок, які обіймали мене перед сном. І страх, що я можу втратити його назавжди.
Через три дні Олена зібрала речі. Вона не сказала, куди йде, не залишила номера телефону. Просто взяла Богдана і пішла. Дмитро сказав: «Нарешті спокій». Але я не відчувала спокою. Я заходила в порожню кімнату Богдана, поправляла його ковдру, ніби він ось-ось повернеться. Я не плакала, але не могла спати. Порожнеча в домі була нестерпною.
Минуло пів року. Життя повернулося в звичне русло: ми з Дмитром знову платимо рахунки без стресу, купуємо продукти, п’ємо чай вечорами. Але я не та, що була раніше. Я сумую за Богданом. Сумую за Оленою, хоч і знаю, що вона нас використала. Я часто думаю, де вони, як живуть, чи все у них добре. Іноді, йдучи ринком, я озираюся, сподіваючись побачити Богдана з новим рюкзаком чи Олену з її кучерявим волоссям. Але їх немає.
Я знаю, що встановила межі запізно. Можливо, якби я була суворішою раніше, усе було б інакше. Але я не могла інакше — я мати. Я вірила, що любов усе витримає. Тепер я знаю, що любов потребує меж. Що турбота — це не завжди допомога. Але чи правильно я вчинила? Чи могла я зробити щось інакше, щоб не втратити їх? І що б ви зробили на моєму місці?
