– Ти серйозно вважаєш, що цей борщ можна їсти? – так зустріла мене свекруха на другий день нашого спільного проживання. – Не дивуйся, що Вадим іноді обідає у мене.
Мене звати Орися, і я навіть не здогадувалася, наскільки складним стане життя після весілля. Завжди думала, що “владна свекруха” – це десь із чужих історій, перебільшена вигадка. Але з’ясувалося, що деякі сюжети не придумують: їх диктує саме життя. І воно буває геть не казковим.
Того ранку, коли я почула цю фразу про борщ, у мені все сколихнулося. Начебто дрібничка – не ідеально приготувала, не так досолила. Але якщо це відбувається щодня, якщо кожна дрібниця піддається прискіпливому аналізу, починаєш відчувати, ніби тебе не сприймають узагалі. Я намагалася не реагувати, віджартуватися:
– Мамо, можливо, це новий рецепт. Ти ж знаєш, у кожної господині свої секрети.
Вона зиркнула на мене, ледь помітно скривившись. Мені здалося, що цей погляд кричав голосніше будь-яких слів: “У цьому домі я за старшу, і все має бути так, як я хочу”. Я зрозуміла: що б я не сказала, це не розтопить її кригу.
Моя свекруха постійно псує моє життя скаргами. Їй навіть не подобається, як я ріжу цибулю, хоча, здавалося б, яка різниця, якщо головне – кінцевий результат. Спочатку я пробувала перейматися: може, справді ріжу надто дрібно, чи не так, як заведено у їхній родині. Та згодом з’ясувалося, що справа не в техніці. Їй не подобається практично все, що я роблю.
– Орисю, дорогенька, в нас зазвичай інший підхід до прибирання, – сказала вона якось. – Я ж не хочу, щоб люди подумали, що ти недобре ставишся до мого сина. Дивись, будь ласка, за порядком уважніше.
А я щойно витерла пил і змахнула підлогу. Можливо, тарілка була не так ідеально повернута на полиці? Чи не так виглядали рушники, складені у шафі? У кожному разі, це був її спосіб дати зрозуміти, що я не дотягую до якоїсь невідомої мені планки.
Теща була майстром маніпуляцій – пригадала я колись цю фразу, коли читала про чиїсь сімейні конфлікти в мережі. Але тут інша історія: свекруха теж може бути людиною, здатною довести до відчаю. Вадим не бачив її уїдливих зауважень, бо для нього вона залишалась турботливою матір’ю. А я виглядала радше як претензійна дружина, яка не цінує допомогу та добрі поради. Я кілька разів намагалася пояснити чоловікові, що відбувається:
– Вадиме, ти не помічаєш, що мама вічно незадоволена всім, що я роблю? Мені боляче, коли вона знецінює мої старання, – говорила я.
Він лише махав рукою:
– Орисю, ну це ж моя мама. Вона хоче, щоб у нас усе було ідеально. Не звертай уваги, це скоро мине.
Але не минало. Мало того, ставало відчутно гірше. Одного разу я повернулася з роботи швидше й застала сцену, яку не могла забути дуже довго. Свекруха сиділа з Вадимом на кухні, а між ними стояла тарілка з овочами.
– Дивись, сину, – казала вона, – бачиш, як треба акуратно різати, щоб усі шматочки були однакові. А то Орися щось там нашаткує, ніби поспішає кудись. Невже не хочеш, щоб у вашій оселі панував порядок і краса?
Вадим знизав плечима, мовляв: “Мені байдуже, аби було смачно”. Вона ж продовжувала наполягати:
– Та як це байдуже? Людина має в усьому бути уважною, інакше який лад у сім’ї?
Коли я зайшла, вона метнула на мене усмішку, ніби все, що говорила, – незначні поради. Я привіталася. Вона, як ні в чому не бувало:
– О, вже повернулася? А ми тут готуємо тобі вечерю. Вадику, передай ці помідори своїй дружині, нехай вони теж будуть рівненькі.
Знала б вона, як ця “турбота” краяла мені душу. Я відчувала себе гостею у власній квартирі, гостею, яку не дуже прагнуть бачити господинею.
Спроби відверто поговорити з нею закінчувалися тим самим:
– Орисю, я ж хочу як краще. Ти ж чудова дівчина, але деякі звички у твоїй родині, мабуть, інші. Я не критикую, я допомагаю тобі адаптуватися, – казала вона.
Я розуміла, що перемогти тут складно. Прямий конфлікт перетворить мене на “погану невістку, яка не цінує материнську ласку”. А мовчки ковтати докори – це доводити себе до хронічного роздратування. Якось, коли я в черговий раз намагалася поговорити із Вадимом, сталася невелика сварка:
– Тобі що, так складно зробити, як просить мама? – сердито кинув він.
Я не знала, що відповісти. Невже він гадає, що проблема лише в цибульці та акуратних шматочках овочів? Що вона не просто дає поради, а систематично змушує мене почуватись нижчою за неї? Йому важко це збагнути, бо вона в його присутності залишається ангеликом: усміхається, підкладає йому смаколики, питає, чи не втомився він. Але щойно ми залишаємося вдвох, лунають слова на кшталт:
– Якщо ти так триматимеш дім, наш Вадим постаріє передчасно від безладу, – одного разу сказала вона, проходячи повз мене в коридорі.
Або
– Я завжди мріяла, щоб моя невістка була талановитою господинею. Але якщо тобі це не вдається, що поробиш?
Так тривало б і далі, якби одного дня ми не розставили всі крапки. Історія, насправді, сталася несподівано. Мені терміново зателефонувала мама з села: потрібна була допомога з документами. Я сказала свекрусі, що на кілька днів від’їду, і попросила її не робити вдома генерального прибирання без мене, бо я хотіла дещо посортувати. Вона криво посміхнулася:
– Не хвилюйся, у мене не буде часу ритися у ваших речах, – відповіла майже дружньо. – Та й хто я така, щоб у вас наводити лад?
Я знизала плечима й поїхала. Повернулася через три дні, а у квартирі – повний переворот. Мої книжки переставлені, одяг у шафі перепакований, на кухні всі каструлі на інших місцях. У спальні, на моєму столику, валялася паперова купка – мої нотатки та листи, складені без жодного порядку.
– Це що таке? – гукнула я, дивлячись на Вадима, котрий сидів у вітальні.
Він зблід:
– Мама хотіла “допомогти”, але трохи перестаралася. Я їй казав, що не треба.
– Тобто “не треба”? – я ледь стримувала себе, щоб не вибухнути. – Це ж мої речі, я просила не рухати їх.
Саме у цю хвилину з кухні вийшла свекруха. Побачила мене й одразу почала виправдовуватися:
– Доню, не уявляєш, який був безлад. Хіба я могла спокійно дивитися, як наш синочок живе серед таких розкиданих паперів?
Синочок. Ніби я тут ні до чого. Мій погляд зустрівся з Вадимовим, і, здається, в цю мить він уперше побачив, наскільки мені болить усе це. Я розуміла: далі терпіти вже немає сенсу.
– Слухай, Вадиме, – звернулася я до чоловіка. – Я не можу жити в атмосфері, де мене щодня звинувачують у неохайності чи байдужості. Давай або знайдемо їй інше житло, або з’їдемо самі. Бо я більше так не витримаю.
Свекруха схрестила руки й похитала головою:
– То ось які ви обоє вдячні за мою турботу?
Але Вадим уперше встав на мій бік. Може, побачив, що у мене в очах відчай. Може, зрозумів, що його мама переходить усі межі.
– Мамо, нам треба побути окремо, – тихо сказав він, уникаючи її пронизливого погляду. – Я ціную твою допомогу, але це вже забагато.
Вона хотіла відповісти, але лише зітхнула і вийшла. Оті кілька секунд тиші, поки ми з Вадимом стояли одне навпроти одного, ніби промовляли: час щось змінювати, інакше сім’я розпадеться. Наступними днями ми шукали новий варіант для неї. Було багато претензій, багато незручних розмов, але, зрештою, вона погодилася виїхати.
Я не знаю, як складуться наші стосунки з нею надалі. Та я відчула полегшення, ніби повернула собі право сама вирішувати, як жити з чоловіком у нашій оселі. Можливо, нам іще доведеться виборювати це право знову й знову, але принаймні зараз здається, що я знову вдома.
А тепер мені цікаво: ви коли-небудь стикалися з подібною ситуацією? Як би ви вчинили на моєму місці? Мовчки терпіли чи наважилися сказати відверто? Принаймні одне я зрозуміла – іноді варто боротися за свій спокій, навіть якщо це означає конфлікт. А ви як думаєте?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
