– Ти що, ще не встигла зварити борщ? – Тамара Василівна зазирнула до кухні й докірливо подивилася на мене.
– Тамаро Василівно, я тільки що закінчила мити підлогу в коридорі, – спробувала виправдатися я, відчуваючи, як підіймається хвиля роздратування.
Відколи я переїхала до Єгора в село, мій світ перевернувся. Спочатку здавалося, що життя тут буде спокійним і романтичним. Чисте повітря, тиша, далеко від шумного міста. Але це була лише ілюзія.
Усе почалося ще під час перших відвідин будинку Єгорових батьків.
– Побачиш, тобі сподобається! – казав він, поки ми їхали дорогою, що вела до села. – Мама вже наліпила вареників, а тато приготував шашлик. Вони дуже привітні люди, не хвилюйся.
І справді, мене зустріли з розпростертими обіймами. Тамара Василівна – його мама – одразу взяла мене за руку і запросила до столу, повного смачних страв. Вона жартувала, що тепер у їхньому домі з’явиться «справжня господиня». Тоді я сприйняла це як жарт.
Мій перший місяць у селі був непоганим. Ми з Єгором допомагали батькам, гуляли вечорами та мріяли про власний будинок. Але поступово атмосфера стала змінюватися.
– Всім нам пощастило, – якось сказала Тамара Василівна, розливаючи суп у тарілки. – Земля родюча, свіже повітря… Ну і допомога нам буде не зайвою.
– Допомога? – перепитала я, не розуміючи, про що йдеться.
– Ну, ми ж не молодшаємо. Хтось має доглядати за городом і господарством. Єгор працює в місті, а я з батьком фізично вже не встигаю за всім, – додала вона, немовби це було щось само собою зрозуміле.
Я намагалася пояснити, що робота в господарстві – це не зовсім моє. Але Тамара Василівна цього не чула.
– У місті ви там, мабуть, тільки за комп’ютером сиділи. А тут життя справжнє! – її слова вражали мене.
З кожним днем обов’язків ставало більше. Спочатку це були «дрібні доручення»: попрасувати білизну, приготувати обід. Потім – догляд за тваринами та робота в городі.
– Піди покорми курей, – наказувала Тамара Василівна. – Та й корову треба подоїти, бо часу зовсім немає.
Я навіть не знала, з чого почати. Як доїти корову? Що робити з курми? Мої спроби пояснити, що я не звикла до такого, сприймалися як капризи.
– Ти ж тепер частина сім’ї! – казала Тамара Василівна.
Мій чоловік, тримався осторонь. Він вважав, що все це – частина адаптації до сільського життя.
Одного дня, коли я сиділа на кухні, Тамара Василівна зайшла до мене з новою «пропозицією».
– Треба буде зранку піти на поле, зібрати картоплю, – сказала вона, навіть не питаючи, чи зможу я це зробити.
– Тамаро Василівно, я не встигаю справлятися навіть з хатньою роботою, – відповіла я.
Вона подивилася на мене довгим поглядом, а потім промовила:
– Значить, доведеться навчитися. У нашій сім’ї ледарів не було.
Ці слова стали останньою краплею. Я розуміла, що більше не можу так жити.
Увечері я поговорила з Єгором.
– Ти не розумієш? – казала я, стримуючи сльози. – Я тут наче хатня робітниця. Я не можу робити все одночасно!
– Це ж наші батьки. Їм важко, – відповів він. – Треба трохи потерпіти.
– Але ж ти теж нічого не робиш! – дорікнула я.
Єгор лише знизав плечима.
Наступного ранку я зібрала свої речі та поїхала. Село – це не моє місце. Я повернулася до міста, де змогла видихнути й відчути себе вільною.
А ви стикалися з подібними ситуаціями? Як би ви вчинили на моєму місці? Поділіться своїми думками – це допоможе знайти відповіді й підтримати інших.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
