“Ти що, справді віриш, що цей дім – тільки твій? Роман мій рідний брат, я прийшла не за чужим!” – вигукнула Олена, її очі палали гнівом, коли ми стояли на порозі нашого дому в передмісті Львова. Я отетеріла, бо не чекала такого напору від жінки, з якою не розмовляла роками. “Він мій брат, і закон на нашому боці, Світлано. Ти не розумієш, як усе влаштовано?”
Я була спантеличена тим, що брат і сестра мого чоловіка мали право на його спадщину. Бо у нас не було дітей…
Коли Романа не стало, мене несподівано відвідала його сестра Олена, з якою ми роками не спілкувалися. Я думала, що вона хоче мене підтримати; я нічого поганого не підозрювала. Невдовзі виявилося, що вона має намір позбавити мене будинку і хоче його оглянути. Я була здивована, зрештою, ми все заробили власною працею… Але те, що я почула від адвоката, збило мене з ніг.
Той день почався як звичайний осінній ранок у нашому тихому куточку біля Львова, де ми з Ромою оселилися тридцять років тому. Повітря пахло мокрим листям, а сонце ледь пробивалося крізь сірі хмари. Я сиділа на кухні з чашкою чаю, перебираючи старі фотографії – ми з Ромою на весіллі, на морі в Одесі, біля новонародженого племінника. Усе здавалося таким далеким, ніби з іншого життя. Раптом задзвонив дзвінок у двері. Я підвелася, поправила хустку і пішла відчиняти, думаючи, що це сусідка Марія з варенням.
На порозі стояла Олена – висока, з тим самим гострим поглядом, як у Романа, тільки холоднішим. Вона тримала в руках сумку з логотипом якогось львівського магазину, ніби прийшла з подарунком. “Світлано, привіт. Можна зайти?” – сказала вона, не посміхаючись. Я кивнула, впустивши її. Ми не бачилися (окрім прощання з Ромою) з часів останнього родинного з’їзду п’ять років тому, коли Роман ще працював на заводі в Стрию. Тоді вона з братом Василем сперечалися про дрібниці, але я не втручалася – рідня є рідня.
Олена сіла за стіл, оглядаючи кухню. “Тут нічого не змінилося. Роман завжди любив цей старий буфет.” Я налила їй чаю, намагаючись приховати тремтіння в руках. “Так, він казав, що це від бабусі.” Вона кивнула, але очі її блукали по стінах, ніби оцінювала. “Світлано, я прийшла не просто так. Треба поговорити про… справи. Про дім цей. І про те, що лишилася після Романа.” Я відчула, як в середині мене стиснулося, але стрималася. “Які справи? Усе в порядку.”
Вона витягла з сумки папери – нотаріальні документи, копії. “Адвокат наш сказав, що спадщина розподіляється не так, як ти думаєш. Роман не залишив заповіту, а ми – його найближчі родичі. Брат і сестра. Без дітей у вас, закон дає нам частку.” Я отетеріла, ставлячи чашку так різко, що чай розлився.
“Що? Цей дім – наш. Ми його будували з Ромою, цеглина за цеглиною. Я працювала на пошті, він на заводі. Кредити платили разом!” Олена похитала головою. “Закон є закон. У Цивільному кодексі чітко сказано: перша черга спадкоємців – діти, батьки, чоловік чи дружина. Але якщо немає дітей, то йдуть брати, сестри. Ми маємо право на половину.”
Я не вірила своїм вухам. Уявляла, як Роман сміявся б з цього – він завжди казав, що Олена “завжди хоче кусок від чужого пирога”. Але тепер це не смішно. “Олено, ти ж розумієш, куди я піду? Мені шістдесят п’ять, пенсія мінімальна. Цей дім – усе, що в мене є.” Вона зітхнула, ніби шкодуючи. “Не хвилюйся. Ми не забираємо все. Просто частку. Василь теж у курсі, він з Рівного приїде.” Я встала, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. “Він знає? Ваш брат? То це змова?”
Олена підвелася слідом, підходячи ближче. “Не змова, а справедливість. Роман не думав про нас, а ми – його рідня. Ти – ніхто в очах закону, якщо без дітей.” Її слова подіяли, але я стримала сльози. “Ніхто? Більше тридцяти років шлюбу – і ніхто? Ми разом пережили кризу дев’яностих, коли завод закрився, разом будували цей дім у селі Підгірці, де земля була дешевою. Ти приїжджала в гості, їла наш хліб!” Олена відвела погляд. “То було давно. Тепер реалії інші. Адвокат у Львові все пояснить. Я записала нас на завтра.”
Вона пішла, лишивши папери на столі. Я сіла, перечитуючи рядки: “Спадкоємці першої черги… частка майна…”. Усе зливалося в голові. Роман пішов раптово, від серця, як сказав лікар у львівській клініці. Ми не встигли про заповіт подумати – хто ж чекає? А тепер це. Я набрала номер подруги Галини з сусіднього села. “Галю, що робить? Рідня хоче дім забрати!” Вона зітхнула в слухавку. “Світлано, так часто буває. Йди до юриста, не віддавай.”
Наступного дня ми з Оленою поїхали до Львова електричкою. Місто гуділо – трамваї дзеленчали по Ринку, люди поспішали на роботу. Адвокатський офіс був на вулиці Франка, у старій будівлі з високими вікнами. Адвокат – пан Ігор, чоловік середніх років з окулярами – привітав нас тепло, але професійно. “Пані Світлано, пані Олено, сідайте. Обговоримо справу.” Він розклав документи: свідоцтво про шлюб, право власності на дім, паспорти.
“Отже, після Романа Петровича лишився будинок у Підгірцях, авто і заощадження на рахунку. Без заповіту спадщина йде за законом. Перша черга: дружина – пані Світлана, і брати-сестри, бо дітей немає.” Я схопилася за край столу. “То я маю все?” Пан Ігор похитав головою. “Ні. Закон розподіляє порівну між спадкоємцями першої черги. Ви – одна, Олена і Василь – двоє. Отже, ви отримуєте третину, вони – по чверті кожний. Але дім – неподільний, тож продаж або компенсація.”
Подив охопив мене. “Третину? То я маю вийти з дому, де жила все життя?” Олена кивнула. “Саме так. Ми можемо викупити твою частку або продати все.” Пан Ігор додав: “У кодексі, стаття, чітко: обов’язкова частка для непрацездатних, як ви на пенсії, але це не захищає від поділу. Можна оскаржити, але шанси малі.” Я дивилась на нього, ніби на чужого. “Ми з Ромою все робили разом. Я відкладала з пенсії, він – з зарплати. А тепер – третина?”
Олена втрутилася: “Роман не залишив нічого нам. Ми ж родина!” Я повернулася до неї. “Родина? Ти не дзвонила роками, не прийшла, коли йому було погано. А тепер – за хатою.” Пан Ігор підняв руку. “Пані, не емоції. Давайте подумаємо про мирову угоду. Пані Світлана, ви можете відмовитися від частки на користь Олени, або навпаки.” Але в голові крутилося: куди я? До Галини в село? Чи в комуналку у Львові?
Після зустрічі ми мовчки їхали назад. Олена намагалася заговорити: “Світлано, не тримай зла. Це закон.” Я мовчала, дивлячись у вікно на поля. У Підгірцях дім чекав – наш з Ромою, з садком, де ми садили яблуні, з кухнею, де варили вареники. Василь приїхав увечері з Рівного – високий, як Роман, з сивиною в бороді. “Сестро, привіт. Чув про справи.” Ми сіли за стіл, я налила компоту. “Василю, ти теж за ділом?”
Він кивнув. “Так, Олена сказала. Закон на нашому боці. Але я не хочу конфлікту. Може, викупиш нашу частку?” Я похитала головою. “З чого? Моя пенсія – чотири тисячі гривень. Ваші?” Олена додала: “Ми зберемо, позику візьмемо. А ти – квартиру в місті знайдеш.” Я отетеріла вдруге. “Квартиру? За третину? У Львові ціни – як у Києві!” Василь зітхнув. “То продамо дім. Гроші поділимо.”
Ніч не спала. Лежала, згадуючи, як ми з Ромою купили ділянку в Підгірцях – тоді ще молодими, без дітей, бо так склалося. Робота на пошті в селі, його зміни на заводі в Стрию. Кожен вечір – плани: “Світлано, давай садок розширимо.” А тепер – чужі руки на нашому. Ранок приніс дзвінок від Галини: “Іди до іншого юриста, в Рівне чи Київ. Там порадять.” Я поїхала до Львова знову, цього разу сама. Знайшла пані Наталію, адвокатесу з досвідом у спадкових справах.
Вона вислухала, гортаючи мої папери. “Пані Світлано, ситуація типова. Без заповіту – поділ. Але є нюанси: якщо дім набутий в шлюбі, то ваша частка більша. Можна вимагати компенсацію за покращення – ремонт, сад.” Я оживилася. “То я можу утримати дім?” Пані Наталя кивнула. “Шанси є. Зверніться до суду в Галицький районний. Доведіть, що майно – спільне, і ви – єдиний спадкоємець за фактом.” Вона склала позов, я підписала.
Олена дізналася від нотаріуса. Прийшла з Василем – цього разу сердитіші. “Світлано, ти що, суд? Ми ж родина!” – сказала Олена, стукаючи паперами по столу. Я стояла твердо. “Родина не краде хату у вдови.” Василь додав: “Ми не крадемо. Закон!” Діалог розгорівся гострий.
“Ви роками не цікавилися, а тепер – за грошима? Роман би не дозволив!” – вигукнула я. Олена відповіла: “Він би зрозумів справедливість. Ти одна, ми – двоє.” Я подивилася на них: “Справедливість? Для кого? Для мене, що пережила все з ним, чи для вас, що дзвонили раз на рік?”
Василь спробував помирити: “Давайте мирову. Ми дамо тобі гроші на квартиру.” Але я відмовила. “Ні. Цей дім – моє життя.” Вони пішли, бурмочучи про суд. Далі потягнулися тижні: листи від адвокатів, поїздки до Львова. Я розповідала Галині, сусідам – село гуділо. “Світлано, тримайся, закон на твоєму боці,” – казала Марія, приносячи пиріжки. Навіть голова села, пан Петро, порадив: “Звернися до депутатів, вони допоможуть з юристом.”
Судовий процес почався в Галицькому районному суді Львова. Зал був тісний, з дерев’яними лавами. Суддя – жінка з суворим обличчям – вислухала обидві сторони. Мій адвокат пан Ігор (той самий, але тепер на моїй стороні) доводив: “Дім набутий в шлюбі, дружина інвестувала, немає доказів внеску братів-сестер.” Олена з Василем мали свого юриста: “Закон чіткий, стаття така-то – рівний поділ.” Я сиділа, стискаючи хустку, згадуючи Романа – його сміх, його руки на кермі старого “Жигулі”.
Рішення оголосили через місяць: дім лишається за мною, з компенсацією родині за їхню “моральну” частку – мінімальною, бо доказів їхнього внеску не було. Олена подзвонила: “Не віриться. Ми оскаржимо в апеляції.” Василь мовчав, але надіслав листа: “Може, помиримося?” Я не відповіла одразу. Сиділа в садку, під яблунею, де Роман садив саджанці. Вітер шепотів у листі, сонце гріло.
Але спокою не було. Олена перестала дзвонити, Василь надіслав фото з Рівного – його онуки грають. “Світлано, подумай про родину.” Я думала. Чи правильно я вчинила, відстоюючи все? Чи не розколюю я те, що лишилося? Раптом приїхала племінниця з Києва, дочка Галини – молодша, Оксана. “Тітко, ти героїня. Але може, частинку віддай, щоб мир?” Я похитала головою. “Мир? За рахунок мого дому?”
Дні минали. Я лагодила паркан, садила нові квіти, працювала на городі. Пенсії ледь вистачало, але дім тримав. Одного вечора Олена з’явилася знову – сама, без паперів. “Світлано, поговоримо? Без адвокатів.” Ми сіли на лавці в садку. “Я злюся, бо Роман був моїм братом. Але ти – його жінка. Може, компроміс: ми не оскаржуємо, ти даєш нам кімнату для пам’яті?” Я здивувалася. “Кімнату? Для чого?” Вона всміхнулася вперше. “Для речей його. І щоб приходити.”
Я погодилася. Василь приїхав наступного тижня, ми разом перебрали фото, листи. “Вибач, Світлано. Не думали, як тобі.” Сльози котилися, але тихо. Родина склеїлася – не повністю, але частково. Я залишилася в домі, вони – з пам’яттю. Але чи надовго цей мир? Чи не повернуться старі образи?
Тепер, сидячи отак, дивлюся на зорі над Підгірцями. Життя триває, але запитання лишаються. Чи варто було боротися до кінця, чи краще було поділити все одразу? Якби Роман міг, що б він сказав – тримай дім чи віддай родині? А ви, що б зробили на моєму місці: відстоювали б своє чи шукали компроміс, аби не втратити зв’язок з рідними?
