— Ти спочатку доведи, що здатна наpoдити мені спадкоємця, а тоді поговоримо про РАЦС, — кинув мені Василь прямо в очі. Я виконала свою частину угоди, проте двері його дому виявилися для мене замкненими набагато міцніше, ніж я думала.
Уляна стояла біля вікна і спостерігала за тим, як вечірні сутінки повільно огортають місто. У її думках панував повний розлад, адже розмова, яка відбулася пів години тому з Василем, залишила по собі дивний присмак тривоги. Вони були разом уже три роки, і жінка щиро вважала, що їхні стосунки наближаються до логічного етапу — створення офіційної родини. Проте Василь мав на це свій погляд, який раніше здавався лише жартом, а тепер набув обрисів твердої умови.
— Уляно, я ж тобі казав, що для мене печатка в паспорті — це лише формальність, яка має сенс тільки тоді, коли ми станемо справжніми батьками.
— Але ж ми планували весілля ще минулого літа, Василю. Ми навіть дивилися на обручки.
— Плани змінюються. Тепер я хочу бути впевненим, що ми з тобою не просто пара, а продовження роду. Як тільки ти завагітнієш і я побачу, що в нас буде малюк, ми одразу підемо до РАЦСу.
— Тобто ти виставляєш мені таку умову? Ти хочеш перевірити мою здатність стати матір’ю перед тим, як назвати мене дружиною?
— Це не перевірка, це впевненість у майбутньому. Я не хочу жити в порожньому будинку. Народи мені дитину, і ти отримаєш усе, про що мріяла.
Уляна завжди мріяла про весілля, про білу сукню і про те, як вона увійде в дім свого чоловіка на правах законної дружини. Вона хотіла відчувати безпеку і стабільність, а не проходити своєрідний тест. Її подруга Оксана, з якою вона зустрілася наступного дня в парку, лише похитала головою, почувши цю історію.
— Знаєш, Уляно, це схоже на якийсь бартер. Ти йому дитину, а він тобі статус. Хіба так будується кохання?
— Він каже, що так чесніше. Що він хоче знати, чи зможемо ми мати повноцінну сім’ю.
— А якщо ні? Якщо раптом щось піде не так? Він просто розвернеться і піде шукати ту, яка зможе виконати його замовлення?
— Я боюсь про це навіть думати, Оксано. Я люблю його, і мені здається, що він теж мене кохає. Але ця його впертість мене лякає.
Минали місяці, і тиск з боку Василя лише посилювався. Кожна їхня зустріч, кожна спільна вечеря зводилася до теми дітей. Він почав купувати дитячі речі, показував їй візочки в магазинах, але пропозицію руки і серця так і не робив. Уляна відчувала, як її внутрішній спротив зростає, але водночас вона не хотіла втрачати кохану людину. Вона почала думати, що, можливо, він правий, і сучасний світ вимагає саме такого підходу.
Одного разу вони поїхали до батьків Василя в село. Його мати, пані Марія, за обідом почала розпитувати про плани молодих.
— Сину, коли вже ми з батьком на весіллі погуляємо? Уляна така гарна дівчина, пора б уже і до ладу довести ваші стосунки.
— Мамо, ми з Уляною вирішили, що спочатку треба дочекатися онука для вас, а тоді вже і бенкет влаштовувати.
— Що за дурниці ти кажеш, Василю? Сім’я має починатися з обітниці, а діти — то вже благословення Боже після шлюбу.
— Зараз інші часи, мамо. Ми хочемо бути впевнені.
Уляна бачила, як зніяковіла пані Марія, але сама не знайшла слів, щоб заперечити. Василь виглядав дуже впевненим у своїй позиції. Після повернення додому вона знову спробувала поговорити з ним серйозно.
— Василю, мені неприємно, що твої батьки тепер теж знають про цей твій ультиматум. Я почуваюся так, ніби я товар на ринку.
— Не перебільшуй. Я просто хочу гарантій. Хіба це так багато? Я забезпечу тебе всім, куплю найкраще, тільки дай мені відчути себе батьком.
— А якщо я завагітнію, а ти передумаєш? Що тоді?
— Я ніколи не змінюю своїх рішень. Моє слово — закон.
Через деякий час Уляна помітила зміни у своєму самопочутті. Тест показав дві смужки. Вона очікувала, що відчує величезну радість, але замість цього її серце сповнилося незрозумілим сумом. Вона прийшла до Василя і мовчки поклала перед ним результат.
— Нарешті! Уляно, це найкраща новина! Тепер я справді щасливий.
— То ми підемо завтра подавати заяву?
— Ти знаєш, зараз такий період на роботі, дуже багато справ. Давай трохи зачекаємо, поки ти трохи звикнеш до свого стану. Головне, що ми знаємо — у нас буде маля.
— Але ти обіцяв, Василю. Ти казав, що як тільки це станеться, ми одружимося.
— І ми це зробимо. Але куди нам поспішати? Тобі зараз треба спокій, а весілля — це зайві нерви та метушня.
Минав перший триместр, потім другий. Живіт Уляни ставав дедалі помітнішим, а Василь щоразу знаходив нові причини, щоб відкласти похід до державної установи. То ремонт у квартирі треба завершити, то документи на машину переоформити, то просто він втомлений. Жінка почала розуміти, що її просто обдурили. Тепер вона була прив’язана до нього дитиною, і він відчував свою повну владу над ситуацією.
Її батько, пан Петро, коли дізнався, що донька досі не в статусі дружини, був розлючений.
— Уляно, як ти могла на це погодитися? Ти ж доросла жінка. Хіба ти не бачиш, що він просто користується твоєю любов’ю?
— Тату, він каже, що любить мене і дитину. Він купує все необхідне.
— Купувати речі — це найлегше. Взяти відповідальність перед законом і людьми — ось що важливо. Якщо він не хоче стати твоїм чоловіком зараз, він не захоче цього і потім.
Уляна почала частіше плакати наодинці. Вона відчувала себе самотньою у великій квартирі Василя. Він став холоднішим, менше часу проводив удома, виправдовуючи це необхідністю заробляти більше грошей для майбутньої сім’ї. Коли прийшов час збирати речі до пологового будинку, Василь лише сухо запитав, чи все вона взяла.
— Ти хоч приїдеш забрати нас з дитиною?
— Звісно, приїду. Чому ти ставиш такі дивні питання?
— Бо я не знаю, хто я для тебе. Мати твоєї дитини чи просто співмешканка, яка виконала твою умову.
— Не починай знову цю тему. Мені зараз не до твоїх емоцій.
Коли народився маленький Назарчик, Василь з’явився на виписку з величезним букетом квітів. Він усміхався, позував для фотографій, які робили друзі. З боку здавалося, що це ідеальна родина. Але Уляна бачила в його очах лише гордість за самого себе, за те, що він тепер має сина. Коли вони повернулися додому, вона знову запитала про шлюб.
— Тепер, коли Назар з нами, ми нарешті розпишемося?
— Уляно, подивись на себе. Ти зараз виснажена, тобі не до суконь. Давай малюк трохи підросте, почне ходити, тоді й зробимо справжнє свято, щоб він теж був на наших фотографіях.
— Ти обіцяв мені це ще дев’ять місяців тому. Потім обіцяв під час вагітності. Ти постійно брешеш мені.
— Я не брешу, я просто обираю кращий час. Чому тобі так важливий цей папірць? Ми ж і так разом.
— Бо це повага. Бо це визнання мене як рівної партнерки, а не як інкубатора.
Уляна зрозуміла, що чекати більше немає сенсу. Василь ніколи не збирався з нею одружуватися. Йому була потрібна дитина, але він не хотів ділити з жінкою своє майно, свій простір і свою свободу на офіційному рівні. Вона почала усвідомлювати, що її життя перетворилося на постійне очікування того, що ніколи не відбудеться.
Одного вечора, коли Василь знову затримався, вона зібрала свої речі та речі сина. Їй було важко, серце розривалося на шматки, але вона знала, що так буде краще. Вона поїхала до батьків, де її прийняли з відкритими обіймами. Василь дзвонив, кричав, вимагав повернути сина, але про весілля знову не було ні слова. Він лише погрожував, що забере дитину через суд.
— Ти не маєш права забирати Назара, — спокійно відповіла Уляна в слухавку. — Ти йому юридично ніхто, бо ти навіть не вписаний у свідоцтво як батько з моєї ініціативи, поки ми не в шлюбі. Ти сам цього хотів — ніяких зобов’язань.
Наступила довга тиша. Василь не очікував такого кроку від завжди покірної Уляни. Він думав, що тримає ситуацію під контролем, але виявилося, що він сам загнав себе в пастку власних умов. Жінка відчула полегшення, хоча попереду на неї чекав нелегкий шлях виховання сина наодинці.
Вона сиділа на ґанку батьківської хати, тримаючи на руках малюка, і дивилася на зорі. Її історія не закінчилася казковим весіллям, про яке вона так мріяла. Вона закінчилася усвідомленням власної гідності. І хоча серце ще нило від болю розчарування, вона знала, що більше ніхто і ніколи не буде виставляти їй умови для того, щоб просто бути поруч.
Чи вважаєте ви, що чоловік має право виставляти подібні умови жінці перед шлюбом? Чи це справді щире бажання впевненості, чи просто маніпуляція та небажання брати відповідальність?
Поставте свою вподобайку, якщо вам відгукнулася ця історія, і обов’язково напишіть свою думку в коментарях, адже це дуже важливо для нас! Чи зустрічали ви схожі ситуації у своєму житті?
