— Ти справді думаєш, що можеш сидіти тут і вдавати, ніби все гаразд? — голос Миколи Петровича, мого тестя, був низьким, але в ньому бриніла напруга, що змушувала гостей навколо притихнути. Його очі пильно дивилися на мою свекруху, Марію Іванівну.
— А що я мала робити, Миколо? Мовчати й терпіти твої вічні виправдання? — відповіла вона, її голос тремтів, а пальці нервово стискали серветку.
— Ти завжди вміла перекручувати все на свій лад, — кинув він, відкинувшись на спинку стільця. Його усмішка була більше схожа на гримасу, ніж на прояв доброзичливості.
— А ти завжди вмів усе псувати, — відрізала Марія Іванівна, і її слова повисли в повітрі, заглушаючи гомін весільної зали.
Я, Маруся, сиділа за весільним столом, відчуваючи, як серце калатає. Це був мій день, наш із Іваном день, але напруга між моїми свекрами загрожувала затьмарити все. Іван стиснув мою руку під столом, але навіть він, здається, не знав, як зупинити бурю, що назрівала.
— Досить, — Марія Іванівна різко встала, кинувши серветку на стіл. — Я не сидітиму тут і не слухатиму тебе. — Вона розвернулася і пішла до виходу, залишивши за собою тишу, яку порушив лише звук її підборів.
Я ніколи не уявляла, що мій весільний день, який мав бути сповнений радості й тепла, перетвориться на арену для чужих образ. Мої свекри, Марія Іванівна та Микола Петрович, влаштували справжнє випробування для всіх нас. Їхнє розлучення, про яке я знала лише уривки від Івана, виявилося складною історією, що залишила глибокі сліди в їхніх серцях. Я сподівалася, що заради нашого свята вони зможуть стримати емоції, але помилилася.
Ранок мого весілля був сповнений метушні. Я сиділа в готельному номері, загорнута в м’який білий халат, поки візажистка Олена чаклувала над моїм макіяжем. У дзеркалі я бачила своє обличчя — зовні спокійне, але очі видавали тривогу. Іван зайшов із чашкою кави, його тепла посмішка на мить розвіяла мої сумніви.
— Марусю, ти виглядаєш неймовірно, — сказав він, сідаючи поруч. — Перестань хвилюватися. Мої батьки не зіпсують нам день, обіцяю.
— Ти впевнений, Іване? — я глянула на нього, тримаючи в руках шпильку для зачіски. — Вони ж ледве розмовляють. Що, якщо щось піде не так?
— Вони розлучилися три роки тому, — зітхнув він. — Так, між ними напруга, але я поговорив із ними. Вони знають, як це важливо для нас. Усе буде добре.
Я кивнула, але в глибині душі відчувала неспокій. Іван розповідав, що розлучення його батьків було важким. Марія Іванівна та Микола Петрович прожили разом двадцять п’ять років, але останні роки їхнього шлюбу були сповнені непорозумінь.
Усе почалося з дрібниць: різні погляди на те, як виховувати Івана, коли він був підлітком, чи як витрачати заощадження. Одного разу вони сперечалися через 7000 гривень, які відклали на сімейну відпустку. Марія Іванівна мріяла про поїздку до Карпат, а Микола Петрович наполягав на оновленні старого автомобіля. Ці розбіжності переросли у взаємні звинувачення.
Марія Іванівна вважала, що чоловік її не слухає, а Микола Петрович скаржився, що вона постійно його критикує. Зрештою, напруга стала нестерпною. Вони продали спільну квартиру за 350 000 гривень, розділили кошти й роз’їхалися: Марія Іванівна переїхала до сестри в інше місто, а Микола Петрович залишився в їхньому містечку. Іван казав, що вони спілкуються лише з формальних питань, але я бачила, що старі образи все ще живі.
— Мамо, ти перевірила розсадку гостей? — запитала я свою маму, Галину, коли ми востаннє переглядали план столів за кілька годин до вечері.
— Усе під контролем, доню, — мама посміхнулася, поправляючи окуляри. — Марія Іванівна та Микола Петрович сидять по різні боки столу, як ти просила. Не хвилюйся.
— Сподіваюся, цього досить, — пробурмотіла я, відчуваючи, як тривога стискає серце.
Коли гості почали збиратися в ресторані, я помітила, як Марія Іванівна увійшла до зали. Вона була в елегантній смарагдовій сукні, з ідеально укладеним волоссям, але її погляд був холодним, як зимовий вечір. Микола Петрович з’явився трохи пізніше, у строгому костюмі, з легкою усмішкою, яка здавалася вимушеною. Вони обмінялися короткими кивками, але не сказали один одному ні слова. Я видихнула, думаючи, що, можливо, все обійдеться.
За вечерею я намагалася зосередитися на розмовах із гостями. Моя подруга Катя розповідала кумедну історію про те, як вона мало не запізнилася на церемонію через пробку, а тато жартував про те, як Іван намагався навчитися танцювати для нашого першого танцю.
— Ти бачила, як він старався, Марусю? — сміявся тато, підморгуючи Івану. — Я думав, він пошкодить собі ногу ще до весілля!
— Тату, не нагадуй, — Іван закотив очі, але його посмішка була щирою. — Я ж таки навчився, правда?
— Майже, — пожартувала я, і ми всі розсміялися.
Але мій погляд постійно повертався до свекрів. Вони сиділи по різні боки столу, як ми й планували, але я помічала, як Марія Іванівна час від часу кидала швидкі погляди на Миколу Петровича. Він, своєю чергою, виглядав спокійним, але його пальці нервово постукували по келиху. Я відчула, як тривога знову підступає.
— Щось не так? — тихо запитала Катя, помітивши, як я напружилася.
— Просто… слідкую за ситуацією, — відповіла я, кивнувши в бік Марії Іванівни та Миколи Петровича.
— Ой, Марусю, розслабся, — Катя легенько штовхнула мене ліктем. — Це твій день, насолоджуйся!
Але насолоджуватися ставало дедалі важче. Під час подачі другої страви я помітила, що Марія Іванівна та Микола Петрович опинилися ближче, ніж я очікувала. Мабуть, хтось із гостей пересів, і тепер вони сиділи майже поруч. Я відчула, як серце стиснулося.
— Соус занадто солоний, — раптом сказала Марія Іванівна, звертаючись до офіціанта, але її погляд був спрямований на Миколу Петровича.
— Бувало й гірше, — відповів він, не дивлячись на неї, але з такою інтонацією, що я зрозуміла — це не просто про соус.
Я глянула на Івана, але він був зайнятий розмовою з братом. Гості продовжували гомоніти, але я відчувала, як напруга між свекрами наростає. Офіціант налив їм ще вина, і я помітила, як Марія Іванівна підняла келих, ніби перевіряючи його на вагу.
— Ти завжди знав, як усе зіпсувати, — сказала вона тихо, але достатньо голосно, щоб я почула.
— А ти завжди вміла перекладати провину на інших, — відповів Микола Петрович, і в його голосі з’явилася різкість.
Я відчула, як моє серце забилося швидше. Гості почали помічати, що щось не так. Тітка Оля, яка сиділа неподалік, нахилилася до мене.
— Марусю, може, їх розсадити? — прошепотіла вона.
— Пізно, — відповіла я, відчуваючи, як паніка наростає.
Ситуація загострилася швидше, ніж я могла уявити. Марія Іванівна заговорила голосніше, і її слова вже було чути на половину зали.
— Ти думаєш, що можеш просто сидіти тут і вдавати, що все нормально? — сказала вона, її голос тремтів від емоцій.
— А що я мав зробити? — Микола Петрович відкинувся на спинку стільця. — Продовжувати слухати твої докори?
Гості притихли. Навіть музика, здається, стала голоснішою в цій тиші. Я відчула, як Іван схопив мою руку під столом.
— Марусю, я зараз усе владнаю, — прошепотів він, але я бачила, що він сам не знає, що робити.
— Ти ніколи не піклувався про нашу сім’ю, — продовжувала Марія Іванівна, її голос став різким, як ніж. — Усе, що тебе цікавило, — це твої власні справи.
— О, будь ласка, не починай про те, хто що робив, — відрізав Микола Петрович. — Ти чудово знаєш, що ти теж не була ідеальною.
Це було як удар блискавки. Я відчула, як усе в мені завмерло. Гості перестали вдавати, що не слухають. Дехто опустив очі, дехто переглядався. Я знала, що мушу щось зробити, але ноги ніби приросли до підлоги.
— З мене досить, — Марія Іванівна встала, кинувши серветку на стіл. — Я не сидітиму тут і не слухатиму тебе.
Вона різко розвернулася і пішла до виходу. Зала завмерла. Микола Петрович сидів нерухомо, дивлячись у свій келих, ніби нічого не сталося. Я відчула, як сльози підступили до очей, але стримала їх. Це був мій день, і я не дозволю йому бути зіпсованим.
Через кілька хвилин Марія Іванівна повернулася. Вона виглядала спокійніше, але її очі були червоні. Вона не повернулася до нашого столу, а сіла за інший, поруч із моїм двоюрідним братом Андрієм і кількома друзями. Я видихнула, але знала, що цей інцидент залишив слід у всіх нас.
— Марусю, все гаразд? — тихо запитала мама, підійшовши до мене.
— Не знаю, мамо, — відповіла я, дивлячись на Івана. — Але я хочу, щоб цей день був нашим, а не їхнім.
— І він буде, — мама стиснула мою руку. — Ти сильна, ти впораєшся.
Решта вечора пройшла спокійніше. Гості повернулися до розмов, музика знову стала фоном, а офіціанти подали десерт. Але я знала, що цей інцидент запам’ятається всім. Іван намагався мене підбадьорити, жартуючи про те, як ми з ним танцювали, але я бачила в його очах той же смуток, що відчувала сама.
— Знаєш, Марусю, я радий, що ми з тобою разом, — сказав він, коли ми нарешті залишилися вдвох за столом. — Незалежно від того, що влаштували мої батьки.
— Я теж, — відповіла я, посміхнувшись. — Але як думаєш, чому вони не можуть просто відпустити минуле?
— Мабуть, тому що воно було частиною їхнього життя так довго, — зітхнув Іван. — Але ми з тобою зробимо інакше, правда?
— Сподіваюся, — тихо сказала я.
Коли гості почали розходитися, я сіла за один із порожніх столів. Навколо лежали стрічки від букетів, недопиті келихи, тарілки з недоїденим тортом. Я відчувала втому, але водночас і полегшення. Ми з Іваном пережили цей день, незважаючи на все. Розлучення Марії Іванівни та Миколи Петровича було не просто формальним завершенням їхнього шлюбу — це була дірка, яка все ще нила. Їхні суперечки про гроші, про пріоритети, про те, хто правий, а хто винен, залишили сліди, які проявилися навіть на нашому весіллі.
Я задумалася про наше з Іваном майбутнє. Чи зможемо ми уникнути тих помилок, які зробили його батьки? Чи зможемо ми говорити один з одним чесно, навіть коли буде важко? Я не знаю відповіді, але я знаю, що хочу спробувати.
А що думаєте ви? Як зберегти любов і повагу через роки, коли життя кидає виклики?
