– Ти справді нічого не розумієш? – сказала я брату, різко відклавши виделку на тарілку. – Наша допомога батькам потрібна зараз, а не через місяць чи два! Я роблю все, що в моїх силах, а ти тільки говориш про свої витрати! Хіба турбота про них – не наша спільна відповідальність?
Сергій зітхнув і відвів погляд. Я бачила, що він уникає відповіді, шукаючи якісь виправдання. Знову і знову та сама історія – у нього свої рахунки, свої проблеми, свій комфорт. І я знову залишаюся одна в цьому питанні.
Останні кілька місяців усе моє життя обертається навколо батьків. Я оплачую їхні рахунки, купую продукти, ліки, вирішую всі їхні побутові проблеми. І водночас працюю, намагаючись зводити кінці з кінцями. А Сергій та інші родичі, схоже, вирішили, що це моя відповідальність, а не спільна.
Коли мама з татом подзвонили мені одного вечора й попросили допомогти з оплатою комунальних, у мене не залишилося вибору. Я подзвонила Сергію та запропонувала обговорити цю ситуацію. Він запросив мене до себе, і я сподівалася, що зможу його переконати.
– Тетяно, ну справді, я ж тобі пояснював… У мене купа витрат! Машина потребує ремонту, кредит на квартиру… – Сергій розводив руками.
– І що? У мене що, немає витрат? Але я якось справляюся, – відповіла я, стискаючи губи. – Чому ж ти не можеш виділити хоча б якусь частину?
– Це не так просто… – Сергій перевів погляд на телефон, ніби шукав там відповідь. – А може, їм варто оформити якусь державну допомогу? Я чув, що зараз є програми підтримки.
– Ти серйозно? Це ж наші батьки! – мені стало неприємно чути таке. – Вони виховали нас, дали нам усе, що могли. А тепер ми будемо шукати, як би перекласти відповідальність на когось іншого?
Сергій мовчав. Я зрозуміла, що ця розмова ні до чого не призведе.
Через кілька днів я зустрілася з Юлією, нашою сестрою. Вона сиділа на кухні, перед нею лежала пачка рахунків. Вона помітно нервувала.
– Я знаю, навіщо ти прийшла, – сказала вона, перш ніж я встигла відкрити рота.
– Тоді скажи мені, що ти думаєш, – відповіла я, намагаючись стримати хвилювання.
Юлія глибоко вдихнула.
– Тетяно, я розумію, що тобі важко. Але в мене теж своє життя, свої турботи. Діти, робота, кредит… Я просто не можу зараз виділяти зайві кошти.
– А що буде з батьками? – запитала я тихо. – Як вони мають жити далі?
– Я не знаю, – Юлія відвернулася. – Але я теж не можу все на себе взяти.
Я вийшла від неї з важким серцем. Того вечора, приїхавши до батьків, я побачила, як вони радіють привезеним продуктам. Мама усміхалася, відкриваючи банку її улюбленого полуничного варення.
– Ти завжди знаєш, що мені потрібно, – сказала вона, лагідно торкаючись моєї руки.
Я ледь стримувала сльози. Хотілося, щоб і Сергій, і Юлія зрозуміли: справа не в грошах. Справа в тому, що батьки потребують нас. Зараз. А не коли нам буде зручно.
Того вечора я довго не могла заснути. Я не знала, як змінити ситуацію. Як донести до них, що ми маємо допомагати разом? Чому турбота про батьків перетворилася на мій особистий тягар?
А ви що думаєте? Чи справедливо, коли обов’язок допомагати батькам лягає тільки на одну людину? Як знайти правильний баланс між своїм життям і сімейними зобов’язаннями?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
