— Ти тут ніхто, Вікторіє, а я тепер господар цієї квартири і законний опікун твоєї матері, — кинув мені в обличчя колишній чоловік, зачиняючи двері зсередини. Я повернулася додому, щоб знайти прихисток, а натомість виявила, що мама викреслила мене з життя заради людини, яку я колись вигнала
Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли Вікторія намагалася розібрати останню коробку з речами. Вона щойно повернулася до міста після тривалої відсутності. Пів року життя в іншому регіоні здавалися їй спробою почати все з чистого аркуша. Вона поїхала туди, щоб знайти спокій, залишивши позаду невдалий шлюб та постійні суперечки. На порозі стояв Андрій. Але він не був схожий на ту людину, яку вона пам’ятала. На ньому були старі домашні штани та розтягнута футболка, а в руках він тримав пакет із продуктами, ніби щойно повернувся зі звичайної прогулянки до найближчого магазину.
— Ти що тут робиш? — запитала Вікторія, застигнувши на місці.
— Я тут живу, Віко. — спокійно відповів він, намагаючись пройти повз неї в коридор.
— Як це живеш? Це квартира моєї мами. Я приїхала сюди тимчасово, поки не знайду власне житло.
— Твоя мама сама запросила мене. Поки ти була в іншому місті, багато чого змінилося. — Андрій поставив пакет на стіл і почав викладати хліб та молоко.
Вікторія відчула, як земля вислизає з-під ніг. Вона пам’ятала їхнє розлучення як болючу, але необхідну крапку. Тоді здавалося, що вони більше ніколи не перетнуться. Її мати, Марія Іванівна, завжди казала, що Андрій непогана людина, просто йому не пощастило з характером. Але щоб поселити його у своєму домі, поки рідна донька шукає прихистку в родичів, це здавалося чимось нереальним.
— Мамо! — гукнула Вікторія в глибину квартири.
З кухні вийшла Марія Іванівна. Вона виглядала спокійною і навіть задоволеною. На ній був новий фартух, а в повітрі пахло свіжою випічкою.
— О, Вікуся, ти вже познайомилася з господарем? — усміхнулася мати.
— Яким ще господарем? Мамо, ми розлучилися рік тому. Чому він ходить тут у домашньому одязі?
— Розумієш, доню, коли ти поїхала, мені було дуже важко самій. Кран протікав, полиці падали. Андрій випадково заглянув провідати, допоміг раз, другий. А потім ми зрозуміли, що разом нам значно простіше. Він тепер допомагає мені з усім.
— Ти поселила мого колишнього чоловіка до себе? Ти хоч розумієш, як це виглядає?
— А що тут такого? Він ставиться до мене краще, ніж рідний син міг би. Ми тепер як одна родина.
Вікторія сіла на табурет, не в силах перетравити почуте. Вона дивилася на Андрія, який абсолютно по-господарськи наповнював чайник водою. Це було відчуття повної нереальності. Людина, від якої вона тікала, тепер стала частиною її батьківської оселі.
— Я сподіваюся, ти не проти, якщо я залишуся в гостьовій кімнаті на кілька днів? — тихим голосом запитала вона матір.
— Звісно, доню. Але май на увазі, Андрій тепер займає велику кімнату, бо йому треба місце для роботи. Ти можеш розташуватися на дивані в залі.
Протягом наступних днів Вікторія відчувала себе чужою у власному домі. Кожен ранок починався з того, що вона чула голос Андрія. Він обговорював із мамою плани на вечерю, ділився новинами про спільних знайомих і поводився так, ніби він завжди був частиною цієї квартири. Найбільше Вікторію вражало те, як швидко її мати переключила всю свою увагу на нього.
— Андрію, тобі ще додати цукру в чай? — лагідно питала Марія Іванівна.
— Ні, дякую, Маріє Іванівно, ви й так про мене занадто дбаєте. — відповідав він із тією усмішкою, яка колись підкупила й саму Вікторію.
Одного вечора Вікторія не витримала. Вона дочекалася, поки мама піде відпочивати, і вийшла на балкон, де Андрій дивився на нічне місто.
— Навіщо ти це робиш? — запитала вона без зайвих вступів.
— Що саме, Віко?
— Прикидаєшся ідеальним зятем. Ти ж знаєш, що ми не могли прожити й дня без сварок. Навіщо ти втерся в довіру до моєї матері?
— Я нікого не дурив. Коли ти поїхала, ти навіть не дзвонила їй тижнями. Їй було самотньо. Я просто був поруч.
— Ти був поруч, бо тобі не було де жити після того, як ти втратив роботу? — припустила вона.
— Можливо. Але тепер у мене є робота, і я допомагаю їй фінансово. Ми домовилися, що це вигідно всім.
— Всім, крім мене. Я почуваюся зайвою тут.
— Це твій вибір, Віко. Ти сама вирішила піти.
Вікторія повернулася до кімнати. Їй хотілося кричати від безсилля. Вона бачила, як її мати поступово стає залежною від присутності Андрія. Він став для неї опорою, якої вона не мала протягом багатьох років. Але для Вікторії це було справжнім випробуванням. Кожна зустріч у коридорі, кожен спільний сніданок нагадував їй про минулі образи.
Минуло кілька тижнів. Вікторія почала шукати роботу, але в місті було сутужно з вакансіями. Гроші, які вона відклала, швидко закінчувалися. Мати все частіше натякала, що Вікторії варто змінити ставлення до Андрія.
— Подивися, який він господарний. Може, ви б спробували ще раз? — якось за обідом сказала Марія Іванівна.
— Мамо, припини. Ми розлучилися не просто так. Люди не змінюються за рік.
— А я бачу, що він змінився. Він став серйознішим.
Андрій мовчав, уважно спостерігаючи за цією сценою. Його спокій дратував Вікторію більше, ніж будь-яка образа. Він поводився так, ніби мав повне право на це життя, на цю жінку поруч, на цей простір.
Одного разу Вікторія повернулася додому раніше звичного і почула розмову на кухні. Мати і Андрій щось жваво обговорювали.
— Вона скоро звикне. — почула вона голос Андрія. — Головне, щоб вона відчула, що без нас їй буде важко.
— Я стараюся, Андрію. Але вона така вперта, вся в батька. — зітхнула Марія Іванівна.
Вікторія завмерла біля дверей. Про що вони говорять? Який план вони обговорюють? Невже її власна мати бере участь у якомусь сценарії, щоб знову звести її з колишнім чоловіком? Або, що ще гірше, вони просто хочуть, щоб вона залежала від них обох?
Відчуття безпеки, яке вона сподівалася знайти вдома, остаточно зникло. Тепер вона розуміла, що затишок у цій квартирі був лише ілюзією. Під маскою турботи ховалися зовсім інші мотиви. Андрій знайшов спосіб залишитися в її житті через найближчу людину, а мати, здається, була готова на все, аби не залишатися наодинці зі своєю старістю.
Вона почала збирати речі того ж вечора.
— Ти кудись збираєшся? — запитав Андрій, побачивши її з валізою в руках.
— Іду звідси.
— Куди? У тебе ж немає грошей на оренду.
— Краще жити на вокзалі, ніж у цьому театрі.
Марія Іванівна вийшла в коридор, витираючи руки рушником.
— Вікуся, не дурій. Куди ти підеш на ніч глядячи?
— Мамо, ти вибрала його. Я не можу бути частиною цієї гри.
— Якої гри? Я просто хочу, щоб у нас все було добре! — Марія Іванівна почала хвилюватися.
— Добре для кого? Для тебе? Чи для нього? Ви обоє вирішили за мене, як мені жити.
Вікторія вийшла з квартири, не озираючись. На вулиці було холодно, мрячив дрібний дощ. Вона не знала, де проведе цю ніч, але точно знала, що не повернеться туди, де її зрадили найближчі.
Минув місяць. Вікторія знайшла невелику кімнату на околиці міста та влаштувалася на дві роботи одночасно. Було важко, але вона відчувала свободу. Проте спокій тривав недовго. Одного дня їй зателефонувала сусідка мами, пані Ганна.
— Вікторіє, ти знаєш, що там коїться? Твоя мама зовсім здала. Андрій привів у хату якусь іншу жінку, каже, що це його далека родичка. А Марія Іванівна тепер майже не виходить з дому.
Серце Вікторії стиснулося. Вона розуміла, що повинна щось зробити, але образа була ще надто свіжою. Вона поїхала до мами.
Двері відчинив Андрій. Тепер він виглядав ще більш впевненим у собі. Позаду нього в коридорі стояла незнайома молода жінка.
— Чого тобі? — грубо запитав він.
— Де мама?
— Вона відпочиває. Їй зараз не до тебе.
— Пусти мене, це моя квартира за законом.
— Вже ні. Твоя мати підписала документи. Тепер ця квартира належить нам на правах догляду.
Вікторія відчула, як холодна хвиля прокотилася по тілу. Вона зрозуміла, що її відсутність стала ідеальним моментом для того, щоб Андрій довів свій план до кінця. Мати, шукаючи захисту, віддала все людині, яка вміла вдавати доброту.
Вона пройшла до кімнати марії Іванівни. Мати сиділа біля вікна, дивлячись у порожнечу.
— Мамо, що ти зробила? — прошепотіла Вікторія.
Марія Іванівна повільно повернула голову. В її очах не було того блиску, який був місяць тому.
— Він сказав, що так буде краще… Що ти все одно не повернешся…
— Але я тут! Чому ти не зателефонувала мені?
— Він казав, що ти мене ненавидиш…
Вікторія обійняла матір, розуміючи, що тепер вони обоє стали жертвами однієї великої помилки. Але виправити це було вже майже неможливо. Квартира, яка була їхньою фортецею, стала пасткою.
Андрій стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. У його погляді не було жалю.
— Тобі краще піти, Вікторіє. — сказав він. — Ти тут більше ніхто.
Вікторія подивилася на нього і зрозуміла, що боротьба тільки починається. Але чи вистачить у неї сил повернути те, що було втрачено через власну гордість та чужу підступність?
Ситуація здавалася безвихідною. Андрій заздалегідь підготував усі папери, скориставшись вразливим станом літньої жінки. Вікторія розуміла, що юридично довести тиск буде надзвичайно складно. Вона залишилася в кімнаті з матір’ю, намагаючись знайти хоч якийсь вихід.
— Нам треба їхати звідси, мамо. — сказала Вікторія.
— Куди, доню? У мене тут усе життя.
— Це вже не твій дім. Ти ж бачиш, хто тут тепер господарює.
Марія Іванівна лише плакала, не знаючи, як бути. Вона нарешті зрозуміла, яку ціну заплатила за ілюзію спокою та допомоги від колишнього зятя.
Вікторія вийшла в коридор і зустрілася поглядом із новою мешканкою квартири. Та дивилася на неї з викликом.
— Ви ж розумієте, що це не закінчиться просто так? — звернулася Вікторія до Андрія.
— Спробуй. Подивимося, на чиєму боці закон. — відповів він із холодною усмішкою.
Вікторія зрозуміла, що її життя знову розкололося. Тепер їй доведеться не просто будувати власну долю, а й рятувати матір, яка через власну довірливість опинилася в центрі чужих маніпуляцій. Вона вийшла з квартири, але цього разу не для того, щоб втекти, а щоб знайти допомогу. Проте чи знайдеться вона в цьому місті, де кожен сам за себе?
Як ви вважаєте, чи повинна донька пробачити матір за таку необачність і чи варто їй боротися за житло, яке вже юридично належить іншій людині? Напишіть свою думку в коментарях, нам дуже важливо знати, як би ви вчинили в такій ситуації. І не забудьте поставити свою вподобайку, якщо історія змусила вас замислитися над стосунками з близькими, для нас це важливо!
