— Ти впевнена, що він узагалі повернеться? — запитала мама Марія Степанівна, і це єдине питання на Різдво руйнувало мене зсередини. Я сиділа за святковим столом, намагаючись зберегти усмішку, хоча три місяці мовчання Микити вже перетворили моє життя на крихку ілюзію
Різдвяний вечір завжди був для мене найтеплішим часом у році. Це час, коли збирається вся родина, коли будинок наповнений ароматом маминої куті та свіжої ялинки. У дитинстві я вірила, що в ці дні справді трапляються дива, а зараз, коли мені вже тридцять два, я просто хочу спокою, тепла і відчуття, що все добре. Але цього року за святковим столом я зрозуміла, що моє бажання залишиться нездійсненним.
Я — Олена. Живу в Києві, працюю графічним дизайнером. Моє життя завжди було досить розміреним і передбачуваним, принаймні до того моменту, поки я не зустріла Микиту. Він — архітектор, із галасливим почуттям гумору і такими ніжними руками, що я одразу ж закохалася. Наші стосунки розвивалися стрімко і, здавалося, мали прекрасне майбутнє. Ми мріяли про власну квартиру, про спільні подорожі і, звичайно ж, про дітей.
Микита був втіленням усього, що я шукала: надійний, уважний, амбітний. Його сім’я одразу мене прийняла, а мої батьки просто обожнювали його. Він був «тим самим», і я була в цьому впевнена. Півтора року ми жили разом, і щодня був сповнений планів. Здавалося, ось-ось пролунає дзвін заручин, але він усе відкладав. Я терпляче чекала, пояснюючи це собі його завантаженістю на роботі та бажанням спершу стати на ноги.
Три місяці тому Микита несподівано поїхав. Сказав, що отримав вигідний контракт у Польщі, дуже важливий для його кар’єри, і має бути там кілька місяців. Я його підтримала, хоча було дуже сумно. Ми домовилися, що це тимчасово, і він щодня дзвонитиме. Перший місяць так і було: довгі розмови по відеозв’язку, слова про любов, обіцянки.
Потім його дзвінки стали рідшими. Спочатку він посилався на зміну часових поясів, потім на складні переговори, потім просто на втому. Я відчувала, як між нами росте холодна стіна, яку я не могла пробити. Я запитувала, чи все гаразд, чи не сталося чогось. Він відповідав ухильно: «Усе чудово, просто багато роботи».
За тиждень до Різдва його дзвінки припинилися зовсім. Спершу я думала, що це якась надзвичайна ситуація, але його сторінка в соціальній мережі була активною. Він ставив лайки друзям, коментував пости, але мені не відповідав. Я писала йому повідомлення, у яких благала про пояснення, та у відповідь отримувала лише холодне мовчання.
Так я зустріла Різдво — з важким серцем і порожнечею в душі. Батьки, мамина сестра Галина з чоловіком та їхні діти — уся родина сиділа за великим столом. Я одягла свою найкращу сукню і намагалася посміхатися, щоб нікого не засмучувати.
Свято проходило, як завжди, тепло. Тости, спогади, плани. Усі намагалися мене розвеселити, хоча я відчувала, що вони помічають мою відсутність Микити. Мама, Марія Степанівна, час від часу кидала на мене стурбовані погляди, але мовчала, напевно, побоюючись порушити тендітну рівновагу вечора.
Коли всі вже трохи розслабилися, і розмова перейшла на побутові теми, мама подивилася мені прямо у вічі і запитала.
— Олено, а що там із Микитою? Він же казав, що приїде на свята.
Моє серце стиснулося від цього простого запитання. Я знала, що воно прозвучить, але була не готова до нього. У мене не було жодного пояснення, яке б не виглядало смішним чи неправдоподібним. Я спробувала віджартуватися.
— Мамо, він там дуже зайнятий. Важливий проєкт. Не вийшло приїхати.
Але мама не відступала.
— Ти ж учора плакала. Я чула. Скажи мені правду, доню. Що з вами?
Вона запитала це тихо, але її голос, сповнений справжнього хвилювання, пролунав у тиші як дзвін. Усі за столом стихли, дивлячись на мене. Я відчула, як до горла підступає клубок, а очі наповнюються сльозами, які я так старанно приховувала.
— Мамо, усе добре, — спробувала я посміхнутися, але посмішка вийшла тремтячою.
— Ні, не добре, — твердо сказала вона. — Я бачу, як тобі важко. Він телефонує тобі? Ти впевнена, що він узагалі повернеться?
Це було те, про що я боялася думати. Те, що я ретельно ховала глибоко в собі, намагаючись не визнавати правди. Я не була впевнена. Кожен день його мовчання говорив про те, що він не повернеться. Це запитання, задане моєю мамою в найсвітліший вечір року, вирвало із мене останню надію.
Сльози хлинули потоком. Я встала з-за столу, не в змозі вимовити жодного слова, і вибігла на балкон. Моє дихання перехопило, я не могла зупинитися. Це було таке сильне відчуття болю, що просто розривало зсередини. Мама пішла за мною.
— Оленко, ну що ж ти, — вона обійняла мене, і я притулилася до її плеча, як маленька дівчинка. — Скажи мені. Що сталося?
І тоді я розповіла їй усю правду. Про його мовчання, про мої порожні повідомлення, про те, як моє життя перетворилося на очікування відповіді, що ніколи не прийде. Я розповіла їй, що не знаю, чим займається Микита, і що найгірше — я не знаю, як сказати їй та іншим, що наші плани, наше спільне майбутнє, про яке ми всі мріяли, просто розвалилися на шматки. Мені було соромно за свою наївність, соромно за те, що я так помилилася в людині, яку так любила.
Мама мовчки слухала, погладжуючи мене по спині.
— Як же я це переживу? — прошепотіла я.
— Переживеш, доню. Ти сильна. Просто скажи правду. Не треба нікого захищати, особливо того, хто не заслуговує на це. Нехай усі знають, що сталося. Ти не винна.
Я просиділа з мамою на балконі ще пів години, поки не заспокоїлася. Коли ми повернулися, за столом усі дивилися на мене з любов’ю і співчуттям. Мені не треба було нічого пояснювати. Мої заплакані очі говорили самі за себе.
— Усе добре, — сказала я, змахнувши останню сльозу. — Микита, схоже, більше не приїде.
І як тільки ці слова були вимовлені, мені стало легше. Біль не зник, але тягар таємниці більше не давив на мене. Сім’я підтримала мене. Дядько жартував, щоб відвернути мою увагу, тітка Галина говорила, що я заслуговую на кращого, а тато просто мовчав, але його рука міцно стискала мою під столом.
Я не знаю, що сталося з Микитою. Можливо, він знайшов когось, а можливо, просто злякався відповідальності і втік. Я не знаю, але одне я зрозуміла точно: неможливо приховати правду про великий біль, особливо від тих, хто тебе любить.
Можливо, Різдво — це час не лише див, а й гіркої, але необхідної правди. Наступний рік буде складним, але я знаю, що зможу його пройти, бо в мене є моя родина.
А як ви думаєте? Що могло стати причиною такої поведінки Микити? Як варто поводитися, коли близька людина раптово зникає? Чи варто одразу казати родині про свої проблеми? Ваша думка для мене дуже важлива. Поставте свою вподобайку цій історії, якщо вона зачепила вас за живе, і напишіть коментар! Це дуже важливо для мене, щоб зрозуміти, що я не одна зі своїм болем.
