— Ти виїла всі мої соління і ще смієш просити гроші за “турботу”?! — вигукнула я на Оксану, яка перетворила нашу квартиру на табір для свого племені за тиждень нашої відсутності. Холодильник порожній, ванна в грязюці від дитячих ігор, а ліжко — як після пікніка. Ігор мовчав поруч, але її нахабний сміх у слухавці натякав: ця зрада тільки починається.
«Я завжди любила, коли все в домі на своїх місцях: ключі на гачку біля дверей, каструлі в шафі за розміром, а в холодильнику – акуратні баночки з огірками, які сама закатала ще влітку. Але той тиждень без мене перетворив наше гніздечко на справжній вир хаосу, від якого серце стискалося. І найгірше – та, кому я довірила ключі, не просто скористалася гостинністю, а ще й простягнула руку за копійкою».
Я, Валя, маю тридцять сім років, і мій світ тримається на дрібницях, які роблять життя затишним. Кожен ранок починається з чашки чаю з м’яти з нашого балкона, а ввечері – з розмови з Ігорем про те, як минув день. Він – мій чоловік уже десять років, спокійний інженер з тихим гумором, який завжди знає, як мене розсмішити. Ми живемо в просторій двокімнатній квартирі, де кожна стіна пам’ятає наші мрії: ремонт самі робили, меблі обирали разом. Але цього літа все змінилося через одну “допомогу”.
Ігор давно казав, що його сестра Оксана – добра душа, хоч і з важким характером. Вона розлучена вже три роки, з двома дітьми: старшою Сонею, шістнадцятирічною дівчинкою з вічним телефоном у руках, і молодшим Тимофієм, десятирічним хлопчиком, який ховається за мамою від усього світу. Оксана працювала продавчинею в магазині, але після кризи з роботою часто скаржилася, що “життя не щадить”. Ми з Ігорем іноді допомагали: то продукти привеземо, то за комуналку підкинемо. “Рідні ж”, – казав він.
Коли наближався наш довгоочікуваний відпочинок – тиждень у Карпатах, куди ми мріяли поїхати ще з минулого року, – постала проблема з квартирою. “Хто стежитиме? Сусіди не завжди в курсі, а ми ж не хочемо, щоб щось зламалося чи злодії заглянули”, – турбувалася я. Ігор посміхнувся:
– А давай Оксані ключі дамо? Вона ж поруч живе, заїде, перевірить. Діти її в школі, то час матиме.
Я вагалася. Оксана хоч і сестра, але з тими її звичками: приходить у гості й лишає крихти скрізь, а одного разу навіть мою улюблену вазу розбила й просто сказала “ой, ну буває”. Але Ігор дивився такими щенячим поглядом, що я здалася.
– Гаразд, – зітхнула я. – Але тільки перевірку, без гостей і без “зайти посидіти”. Обіцяй, що скажеш їй.
Він кивнув, і ми поїхали. Карпати зустріли нас свіжим вітром і шелестом ялин, ми гуляли стежками, їли вареники в колибі й забули про все. Кожен вечір я надсилала фото Ігореві в чат родини – хай знають, що ми щасливі. Оксана відповідала смайликами: “Клас! А квартиру тримаю в теплі”. Я посміхалася, думаючи, що все гаразд.
Але коли ми повернулися, ключ у замку повернувся з звичним клацанням, а всередині… Запах лупнув першим: суміш застиглого жиру, вологої білизни й чогось кисло-солодкого, ніби фрукти перезріли в мисці. Я отетеріла на порозі, а Ігор штовхнув двері ширше.
– Ого, – пробурмотів він, і я кинулася в кухню.
Холодильник стояв порожній, як після набігу саранчі: мої соління зникли, сир, ковбаса, навіть йогурти, які я купила для себе. На столі – залишки піци в коробці, з плямами соусу, а раковина забита тарілками з прилиплими шматками. Я рвонулася до ванної: мої шампуні й креми розкидані, тюбик з гелем для душу порожній, а рушники – мокрі клубки на підлозі. У спальні пошта розтріпана, подушки з мійками від чіпсів, а на тумбочці – порожні пляшки з коли.
– Ігоре! – закричала я, серце калатало. – Це що, наше ліжко? Воно ж… брудне!
Він увійшов, оглянув і почав збирати сміття, бурмочучи:
– Мабуть, Оксана з дітьми… ну, посиділи. Зараз приберемо.
Але я вже не слухала. Це не “посиділи” – це гірше. Наші речі, наш простір, наша приватність – все розтоптане, ніби хтось вирішив, що це його. Я схопила телефон і набрала Оксану. Гудки тягнулися вічно, поки не почула її сонний голос.
– Алло? Валю, що сталося? Ще ж ранок.
– Оксана, що ви наробили в нашій квартирі?! – мій голос тремтів від злості. – Холодильник порожній, ванна в багні, ліжко як після пікніка!
Вона зітхнула, ніби я перебільшувала.
– Ой, Валю, ну не кричи. Діти голодні були, то я заглянула, перевірила, як ти просила. А Соня захотіла перекусити – ну й узяла, що було. Не жаліла ж ти тих огірків?
– Не жаліла? Ти все виїла! Мої креми, шампуні – де вони? І рушники мокрі досі!
– Та то Соня помилася, узяла твій гель замість свого. А рушники… ну, висушимо. Ти ж розумієш, Тимофій купався, маленький же. І взагалі, я квартиру охороняла, вікна перевіряла. Могла б і подякувати.
Я стиснула телефон так, що кісточки побіліли.
– Подякувати? За те, що ви перетворили дім на гуртожиток? Спали в нашому ліжку, жерли запаси на тиждень!
– Валю, не драматизуй. Ми ж родина. А ти з Ігорем відпочивали, а я тут нудьгувала. Може, навіть плату візьму за послуги – бензин на поїздки, час мій. Сто гривень би вистачило за раз.
– Плату?! Ти жартуєш? За крадіжку їжі й бруд?
Вона розсміялася, ніби я сказала анекдот.
– Крадіжку? Ой, ну ти й слово підібрала. Родина не краде, а ділиться. Добре, байдуже, побачимося – поясню.
Я кинула слухавку, сльози котилися по щоках. Ігор обійняв мене, але його очі уникали моїх.
– Валю, може, вона не спеціально. Оксана в скруті, знаєш же.
– Скрута не виправдовує! – вигукнула я. – Це наш дім, Ігоре. Наш.
Ми прибирали цілий день: мої руки тремтіли, коли я відтирала плями від чіпсів на простирадлах, а Ігор мовчки викидав сміття. Вечером я заснула з важким серцем, думаючи, як родина може так зрадити.
Наступного дня задзвонив домофон. Оксана стояла на порозі з дітьми: Соня жувала жуйку, Тимофій ховався за її спідницею. Вона посміхнулася, ніби нічого не сталося, і увійшла без запрошення.
– Привіт, родинко! Приїхала все залагодити. Валю, ти вчора така гнівна була, а я подумала: може, перебільшила?
Я стояла, склавши руки, Ігор поруч ніяково переминався.
– Перебільшила? Оксана, ти бачила, що лишила? Квартира в руїнах!
Вона махнула рукою, сідаючи на диван.
– Та ну, подумаєш, крихти. Діти гралися, Соня серіал дивилася – ну й узяла подушку. А Тимофій купався, бо спекотно було. Я ж не для себе – для вас старалася.
Соня закотила очі.
– Мамо, а ці тітки завжди скаржаться. То чіпси, то гель. Я ж не знала, що твій.
– Бачиш? – Оксана знизала плечима. – Діти чесні. А ти, Валю, могла б і пробачити. Ми ж не чужі. І взагалі, за мою турботу – хоч би тисячку кинула. Діти просять морозива, а в мене порожньо.
Я не повірила своїм вухам.
– Ту… турботу? Ти спала в нашому ліжку, їла мої соління, а тепер гроші просиш? За що – за бруд?
Тимофій визирнув, шепочучи:
– Мамо, а можна морозиво?
Оксана погладила його.
– Бачиш, Ігоре? Твій племінник голодний. А ти мовчиш, ніби я ворог.
Ігор кашлянув.
– Оксана, Валя права. Це… забагато. Не можна так.
Вона підвелася, очі спалахнули.
– Забагато? Я квартиру стерегла, а ви – подяки чекаєте? Гаразд, нехай. Але пам’ятайте: родина – це взаємодопомога. А ви – егоїсти.
Вони пішли, грюкнувши дверима. Соня бурмотіла: “Фу, які вони нудні”. Я повернулася до Ігоря, серце стискалося.
– Обіцяй, що більше не буде. Ніяких ключів, ніякої “допомоги”.
Він кивнув, але я бачила сумнів у очах. “Рідна сестра”, – шепотів він увечері. А я не спала, думаючи про зраду.
Наступного ранку Ігор перевіряв виписку з банку – і отетерів. “Валю… дивись”. За три дні з нашої картки зникло дві тисячі гривень: покупки в супермаркеті, аптеці, навіть в кафе. “Оксана… вона мою картку взяла. “Помилково”, пише в смс”.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Не просто бруд – крадіжка. Оксана дзвонила, виправдовуючись:
– Ігоре, то випадково! Ключі від квартири й картка – схоже, переплутала. Купила продукти дітям, ліки Соні. Родина ж, віддам поступово.
Але Ігор, уперше за все це, гаркнув:
– Ні, Оксано. Це кінець. Ти перейшла межу. Більше не дзвони.
Вона плакала в слухавці, говорила щось про пам’ять дитинства, але ми заблокували номер. Поліція? Ні, не хотіли скандалу, але ключі забрали через сусіда. Квартиру ми відмили, але дірку в душі – ні.
Тепер ми з Ігорем ближче, бо зрозуміли: довіра – це вибір, а не обов’язок. Оксана зникла з нашого життя, як тінь, лишивши лише гіркоту. Але чи правильно ми вчинили? Чи родина завжди прощає, чи буває час рвати нитки?
А ви як гадаєте, друзі? Чи варто давати другий шанс тим, хто топче твоє “своє”, чи краще будувати стіни навколо серця?
