– Ти взагалі розумієш, що робиш? – кинув я, коли Аліна відкрила двері й побачила мене з напруженим поглядом. – Думаєш, ми з Вірою мовчатимемо, поки ти привласнюєш усе, що належало моєму батькові?
Її реакція була холодною, майже бездушною. Мені аж подих перехопило, бо колись ця жінка, здавалося, випромінювала теплоту, а тепер стояла переді мною, випромінюючи лише впевненість.
– Борисе, твій батько все розпорядив за законом, – відповіла вона спокійно, хоч у голосі вчувалася якась дивна нотка зневаги. – Якщо тобі це не подобається, йди до суду.
Я стис губи, намагаючись опанувати себе. Знав, що як тільки почну кричати, вона вмить скористається цим і виставить мене “скаженим родичем, який прагне тільки грошей”. Але я не міг мовчати: мені не давали спокою підозри, що ця нова “дружина” мого батька була аж надто хитрою. Такий чоловік, як тато, без важливих причин ніколи не переписав би на неї всі свої активи.
Ще донедавна ми жили без особливих клопотів, поки не дізналися, що мій батько Степан, досить заможний бізнесмен, офіційно уклав шлюб з молодшою від себе жінкою. Сказати, що це здивувало нашу сім’ю – не сказати нічого. Проте тато пояснював: “Аліна – це справжнє кохання, я врешті знайшов людину, котра мене розуміє”. Ну, гаразд, подумав я тоді, буває, люди знаходять щастя й у пізні роки. Але ж хто міг передбачити, що за всім цим криється така інтрига?
Проблеми почалися, коли стан батька раптово погіршився, а потім його не стало. Ми з Вірою були здивовані ще більше, коли дізналися зміст заповіту: там майже все записане на Аліну. Я навіть не про гроші турбувався – радше про те, що це виглядало неприродно. Мій батько завжди переймався мною, моєю сестрою, планував передати бізнес у “сімейні руки”. Але замість цього усі основні права раптом опинилися в однієї людини, яку ми майже не знали.
– Борисе, – сказала мені тоді Віра, коли я, сповнений розпачу, сидів у вітальні, – ти, певно, вважаєш, що це несправедливо. Та може, твій тато просто не встиг дописати щось у заповіті?
– Або хтось “допоміг” йому так вирішити, – пробурмотів я, навіть не приховуючи сумнівів. – Я не вірю, що він добровільно переписав на Аліну абсолютно все.
Так почалася моя внутрішня боротьба за справедливість. Мій батько не був ідеальним, але я знав його як людину чесну, справедливу до близьких. Це був чоловік, котрий любив наш сімейний бізнес і завжди говорив: “Коли мене не стане, ви, діти, маєте продовжувати цю справу”. Тож я не міг змиритися з думкою, що він отак узяв і знехтував нами заради жінки, яка з’явилася нізвідки.
Дехто з родичів казав: “Плюнь на це, забудь, живи своїм життям”. Інші натякали, що я просто заздрю “молодій вдові”, яка забрала всі статки. Але я відчував, що тут справа не лише в грошах, а в чужому обмані. Віра підтримувала мене, і ми вирішили: спочатку треба поговорити з Аліною, можливо, вона пояснить, чому батько прийняв таке рішення. Але перша ж розмова (та, про яку я казав на початку) майже закінчилася взаємними докорами. Аліна поводилася так, ніби все владнала зі Степаном і нам нічого не винна.
– Ти хоч розумієш, що твоя впевненість виглядає дивно? – не витримала Віра, коли ми з нею випадково зустріли Аліну в коридорі батькового офісу. – Якось не по-людськи, враховуючи, що так швидко після… – тут дружина на мить змовкла, згадавши про втрату, – ти почала все переоформлювати?
Аліна поправила своє волосся, усміхаючись так, що мене аж пересмикнуло від неприязні:
– Я просто роблю те, що було заповідано. Не більше. Борисе, Віро, вибачте, але мені зараз ніколи. У мене зустріч із юристом.
Отак вона пройшла повз нас, ніби ми були порожнім місцем. Мені стало так прикро, що ледь стримався від різких слів. Але вирішив: ліпше діяти розумно. Я почав обходити знайомих адвокатів, шукав бодай якусь зачіпку, щоб перевірити законність усього, що відбулося. Сподівався, може, знайду свідка, котрий бачив, що батька хтось змусив чи підкупив, щоб він переписав бізнес на Аліну. Або хоч якусь шпаринку в документах. Однак усе видавалося надто “чистим” – ніби хтось дуже ретельно вичистив усі сліди.
Одного вечора я повертався з офісу адвоката, знесилений, розчарований. Не знайшлося жодного доказу, що могло скомпрометувати Аліну. Віра зустріла мене на порозі квартири, турботливо простягнула горнятко чаю.
– Може, спробувати інший шлях? – мовила вона тихо, коли ми сіли на кухні. – Або поговорити з родичами батька, хто його знав краще. Є його давній друг, Володимир. Пам’ятаєш?
Я пригадав, що тато часто згадував цього Володимира як партнера по бізнесу. “Може, він щось підкаже?” – подумав я. Наступного ранку ми разом із Вірою поїхали на зустріч із тим чоловіком, котрий колись працював пліч-о-пліч із батьком. Володимир зустрів нас приязно, одразу поспівчував, що “така непроста історія у вас, діти, вийшла”. Та коли мова зайшла про Аліну, він помітно напружився.
– У Степана все був порядок: він мав чіткі плани на цей рік, – тихо сказав Володимир, переглядаючи якісь старі папери. – Знав про намір “вийти з гри” поступово, передати справи сину, тобто тобі, Борисе. Однак потім різко все змінив. Я не знаю, що саме йому сказала Аліна, але це виглядало дивно. Пригадую, в нас якось була спільна вечеря, він сидів мовчки, ніби на щось зважувався.
Я мало не схопився з крісла від хвилювання:
– То, може, ти помітив, що Степана… ну, налаштовували якось? Можливо, він боявся чогось?
– Не знаю напевно, – знизав плечима Володимир, – але враження було, що вона мала на нього сильний вплив. Утім, я не втручався, щоб не провокувати сварок. Мав би, мабуть, поговорити з ним… тепер уже пізно.
Після цієї розмови я відчув, що хоч якоїсь ясності і немає, але все ж залишається шанс докопатися до правди. Якщо вже один із найближчих друзів батька говорить про підозрілу поведінку, значить, вона таки була. Та довести це в юридичній площині – непросте завдання.
Я намагався зустрітися з Аліною вдруге, щоб хоч якось добитися від неї зізнання або почути хоч краплю щирості. Вона вдавала, що зайнята, пропонувала спілкуватися тільки через свого адвоката. Мені було важко, бо я розумів, що без достатніх доказів можу лише висловлювати підозри. А хіба комусь в офіційній установі цього досить? Ні. Потрібні аргументи, свідчення, документи.
– Борисе, – сказала якось Віра, коли я заходився порпатися в старих архівах батька, – може, ти зайдеш надто далеко в цій своїй боротьбі. А якщо Аліна виявиться менш винною, ніж здається? Або якщо ти втратиш здоров’я і спокій у цих пошуках?
Я тільки зітхнув. Адже пам’ятав, що здаватися не можна. Зрештою, це питання не лише про спадок, а й про честь нашої родини. Втім, подекуди мене справді гризли сумніви: “А раптом усе не так очевидно, як я собі уявляю?” Але що робити, коли знаки настільки кричущі?
Тож ось я у ситуації, коли проти мене – впевнена в собі жінка, яка має всі юридичні переваги. Переді мною – складне завдання довести, що вона шахраювала, якщо це правда. У мене є тільки віра в те, що чесність таки переможе, і підтримка моєї дружини, яка, на щастя, не дає опустити руки.
А тепер я ставлюся до вас, хто читає ці рядки, з питанням: “Як би ви вчинили на моєму місці? Чи прагнули б викрити людину, яка, ймовірно, підступно заволоділа майном вашої родини, навіть без незаперечних доказів? Чи, можливо, воліли б зберегти нерви та залишити все, як є?” Я сам досі не впевнений, у який бік поверне ця історія. Та одне знаю точно: я не відступлю, допоки не з’ясую, що ж насправді сталося.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
