Дивуюсь, що не пішла на цей крок раніше. Для чого терпіла таке ставлення, сама не розумію. Та головне, що зараз ми з Богданом щасливі!
– Ти взагалі, як смієш до мене таке говорити? Забула, в чиєму домі живеш? Так я нагадаю, – сказав свекор, – Я цей будинок своїми рученьками будував. А ти, за цей час, жодного разу підлоги не підмела, мовчу вже про генеральне прибирання. – Мене всю трясло. Богдан не розумів кого має захищати. Йому шкода і мене і батьків. – Не знайдеш квартиру, з’їду до мами. Вирішуй! Часу обмаль.
***
Познайомилися ми з Богданом в іншому місті – вчилися разом, а коли одружилися, приїхали сюди, в будинок до його батьків. Я відразу взяла всі господарські справи на себе – не страшно, з дитинства привчена у великій родині домашньому господарству, тому мені не привикати мити підлогу і готувати. Готувати, до речі, я люблю.
Ось тільки чомусь не припала я їм до “смаку”. Не знаю за що, але батькам чоловіка я не сподобалася. Особливо свекру. Кожен мій рух як під мікроскопом розглядався. “У нас так не прийнято”. “Ложки мокрі не клади в ящик”. “Салат так не ріжуть” і так далі.
Але я намагалася нічого не помічати – дуже любила їх сина, і до сих пір люблю. І Богдан теж завжди з добротою до мене, з посмішкою. Кожна хвилина разом – радість…
Тільки ось цих хвилин щось нам чомусь стало бракувати. Тому що (я не відразу і помітила!) Батьки чоловіка все робили для того, щоб ми якомога менше залишалися наодинці.
Цілий день, коли він на роботі (я ще не влаштувалася), вони на дачі. Я готую, прибираю в домі. Як йому прийти – і вони тут як тут. Хочемо ми поговорити наодинці на кухні хоча б – тут же йде свекор або свекруха.
До себе в кімнату підемо – тут же мати йде – їй в шафу знадобилося скласти білизну. Богдан каже: “Мам, нам треба поговорити…”
Вона так і підкине: “Я, що, в своїй квартирі не маю права в кімнату зайти?! Ще наговоритеся – все життя попереду. Якщо не розбіжитеся!”. Могла і ввечері зайти – замикатися не можна: “Від батьків? Замикатися? Ще чого придумали!”
Я швидко зрозуміла, що при надії. Нічого не змінилося. Я намагалася заради коханого чоловіка не показувати, наскільки мені неприємні його батьки. Особливо батько.
Відкритий конфлікт трапився в Новорічну ніч. Стіл накритий, ми сидимо з келихами в очікуванні бою курантів, готуємося один одному подарунки дарувати і шампанське відкривати. А батько, вибачте, в туалет пішов. Надовго. Його дружина покликала – він грубо відповів, типу чого вам треба – святкуйте!
Я візьми і скажи: “Кажуть, хто де зустріне свято – той так і проведе весь рік. Невчасно тато пішов по нужді”.
Він як вискочить, як зарипить: “Тобі слова не давали! Ти тут хто? Приїхала звідкись і ще рот роззявляти будеш! Ти в цьому будинку жодного разу підлогу ще не замела!”
Я від несправедливості прямо аж застигла. Жодного разу підлогу не замела? Та всі справи на мені: прання, прибирання, готування і взагалі все, я тут як домробітниця!
Єдине, що я йому відповіла: “Так хто ж її мете? Чи не ви, Андрій Петрович?” І відразу замовкла. Тому що таке почалося! Чоловік мій намагався нас усіх примирити, погасити суперечку.
Але я зрозуміла – вистачить. Моє мовчання тут розцінюється як невміння за себе постояти. Богдану всіх шкода, і мене і батьків – ми їх обмежили, вони теж терплять незручності, типу. Що ж.
Я заявила: “Якщо ти за завтрашній день (вже сьогодні!) Не знайдеш нам житло, хоч в корівнику, то я їду післязавтра до мами.
На ранок я зібрала свої речі і сіла чекати чоловіка, який пішов шукати нам житло. Він входить і з порога – збирайся!
Далекий родич дядько Василь надав нам в користування свій старий будиночок на околиці міста. Правда, там давно ніхто не живе, опалення пічне, але зате є вода і каналізація. І в цей же вечір ми заселилися. Я була просто щаслива!
Через три місяці ми стали батьками. Батько мого чоловіка навіть не прийшов подивитися на внучку.
З того часу минуло кілька років, ми купили квартиру. Життя продовжується. Але Андрій Петрович навіть не вибачився.
Але Бог йому суддя!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
