«Ти явно не тримав молотка в руках, коли був малим», — сказала Олена Василівна, моя теща, з ледь помітною усмішкою, але в її голосі відчувалася та сама зверхність, яка змушувала мене ніяковіти. Вона стояла посеред нашої нової квартири на Сихові, тримаючи в руках свій старий рівень, який, за її словами, «ще її батько використовував».
Я стояв із шуруповертом, який купив у кредит разом із набором свердел, намагаючись не показати, як мене дратують її слова. Соломія, моя дружина, стояла в дверях, тримаючи чашку кави, і мовчала. Її мовчання було як прибор, який повільно врізається в мою впевненість.
«Я стараюся, Олено Василівно», — відповів я, намагаючись тримати голос рівним. — «Це не так просто, як виглядає».
Вона знизала плечима, ніби мої зусилля були дрібницею. «Старатися — це добре, Давиде, але стіни не люблять помилок», — додала вона, поправляючи окуляри.
Я відчув, як жар підступає до щік. Соломія опустила погляд у свою чашку, ніби кава була найцікавішим у світі. Вона не втручалася. Вона ніколи не втручалася, коли її мама починала свої «поради». Я ввімкнув шуруповерт і приставив його до стіни, хоча вже передчував, що полиця, яку я так старанно вимірював, буде кривою. Не тому, що я не вмію, а тому, що їхні очі — Олени Василівни й Соломії — тиснули на мене сильніше, ніж будь-який інструмент.
Коли свердло застрягло, а пил посипався на підлогу, Олена Василівна лише цокнула язиком. «Треба було викликати майстра, Давиде. Шкода стіни», — сказала вона, ніби я зіпсував не штукатурку, а щось значно цінніше.
Я поклав шуруповерт на стіл і вийшов на балкон. Унизу гуділи машини, хтось вигулював собаку, а я стояв і думав: невже я справді настільки безпорадний? І чому Соломія, моя Соломія, не сказала жодного слова, щоб підтримати мене?
Все почалося з підписання документів у нотаріуса. Нам із Соломією було по тридцять, ми щойно одружилися, і ця квартира в новобудові на Сихові стала нашим першим спільним викликом. Ми мріяли про затишний дім: із полицями для її улюблених книг із психології, місцем для моїх вінілових платівок, великим столом для сімейних вечерь і маленьким куточком для майбутньої дитини. Але коли ми вперше зайшли в цю бетонну коробку, я побачив лише голі стіни, стару сантехніку й запах вологого цементу. Це було далеко від наших мрій, але я відчував азарт. Це було наше. Ми могли зробити з цього дім.
«Ми самі все зробимо», — сказав я Соломії, коли ми стояли посеред порожньої вітальні. Мій голос звучав упевнено, хоча всередині я сумнівався. — «Не будемо витрачати гроші на бригаду. Я впораюся».
Вона посміхнулася, її очі блищали, і я подумав, що вона вірить у мене. Вона завжди вірила в мене — принаймні, так мені здавалося.
Але правда була в тому, що я ніколи не тримав у руках нічого складнішого за викрутку, якою закручував ніжки до офісного крісла. Я виріс із мамою в маленькій квартирі на Левандівці. Вона була бухгалтеркою, сильною жінкою, яка сама виховала мене після того, як батько пішов, коли мені було шість.
Від нього залишилися лише старі листівки та кілька розмитих спогадів. У нас вдома не було інструментів. Якщо щось ламалося, мама викликала майстра або просила сусіда. Я ніколи не вчився свердлити, клеїти шпалери чи виправляти проводку. Моїм єдиним наставником став YouTube і хлопець із каналу «Ремонт за копійки», який обіцяв, що все можливо, якщо є бажання.
І я хотів. Дуже хотів. Я хотів довести — собі, Соломії, навіть її мамі, Олені Василівні, — що я можу. Що я гідний цієї квартири, цього шлюбу, цього життя.
Я купив шуруповерт, набір біт, дюбелі й лазерний рівень, хоча не до кінця розумів, як його налаштувати. Я свердлив отвори для полиць, клеїв шпалери, які потім відвалювалися, і намагався полагодити кран, який усе одно протікав. Іноді щось виходило, частіше — ні. Але кожен раз, коли я завершував хоч щось, я відчував себе сильнішим. Як чоловік, який будує щось важливе. Як чоловік, який тримає все під контролем.
Тільки я не помічав, що Соломія дедалі рідше посміхалася, коли я хвалився черговою «перемогою» над стіною. І що її мама, Олена Василівна, з кожним візитом ставала дедалі критичнішою.
Перший серйозний конфлікт стався через кухонні шафи. Я вирішив зібрати їх сам, щоб заощадити. Інструкція від меблевого магазину була схожа на головоломку, але я вперто сидів на підлозі, розкладаючи дошки й шурупи. Олена Василівна прийшла «допомогти». Вона принесла свій набір інструментів — старий, але доглянутий, із молотком, який, за її словами, «ще її батько використовував».
«Давиде, ти впевнений, що не потрібна допомога?» — запитала вона, коли я намагався прикрутити петлі до дверцят.
«Усе під контролем, Олено Василівно», — відповів я, хоча петля вже була прикручена криво.
Вона зітхнула і сіла за стіл, спостерігаючи. Соломія була на роботі, тож я залишився з її мамою сам на сам. Я відчував, як піт стікає по спині, хоча в квартирі було прохолодно. Кожен мій рух здавався виставою, а вона — суворим критиком.
Коли я нарешті прикрутив дверцята, вони не закривалися рівно. Олена Василівна підійшла, провела пальцем по щілині й сказала: «Ну, це можна виправити. Але краще б ти викликав майстра. Час — це гроші, Давид».
Я стиснув шуруповерт так, що пальці побіліли. «Я хочу зробити це сам», — сказав я, хоча голос тремтів.
Вона лише кивнула, але її погляд говорив: «Ти не впораєшся».
Того вечора я не розповів Соломії про цю розмову. Вона повернулася додому втомлена, з роботи в банку, де вона працювала менеджером. Я лише сказав, що шафи майже готові, і вона кивнула, не питаючи деталей. Але я бачив, як вона подивилася на криві дверцята. Вона нічого не сказала, але її мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
Минуло кілька тижнів. Ремонт просувався повільно, і я почав відчувати, що втрачаю контроль. Кожна нова спроба щось зробити закінчувалася або новою помилкою, або черговим коментарем від Олени Василівни. Вона приходила майже щотижня, приносила домашні вареники й одразу бралася «перевіряти» мою роботу. Її улюбленою фразою стало: «Ну, це не страшно, але краще б ти…»
Я перестав сперечатися. Я просто кивав і обіцяв «виправити». Але щоразу, коли вона йшла, я відчував, як у мені щось тріскається. Я не був тим, ким вона хотіла мене бачити. І, що гірше, я почав сумніватися, чи був я тим, ким Соломія хотіла мене бачити.
Одного вечора, коли ми з Соломією сиділи за вечерею, я не витримав. Вона їла голубці, які я приготував, намагаючись хоч у чомусь бути корисним. Але її погляд був відсутнім, ніби вона думала про щось інше.
«Соломіє, скажи чесно», — почав я, відсуваючи свою тарілку. — «Ти соромишся мене? Через цей ремонт, через те, що я не вмію все робити ідеально?»
Вона здивовано підняла очі. «Чому ти так думаєш?» — запитала вона тихо.
«Бо ти ніколи не заступаєшся за мене, коли твоя мама починає. Бо ти дивишся на ці стіни, на ці полиці, і я бачу, що тобі не подобається. Я стараюся, але цього ніби замало».
Вона поклала виделку й зітхнула. «Давиде, я не знаю, що сказати. Я просто… я думала, що ми робимо це разом. Але ти весь час намагаєшся довести щось, чого я від тебе не вимагаю».
Її слова подіяли сильніше, ніж я очікував. Не тому, що вони були грубими. А тому, що в них була правда. Я справді намагався довести — собі, їй, її мамі, — що я гідний. Але в цьому процесі я втрачав щось важливіше.
«Я просто хочу, щоб ти була щаслива», — сказав я тихо.
Вона подивилася на мене, і в її очах промайнуло щось, що я не бачив давно. Ніжність? Співчуття? Я не був певен. «Я щаслива, Давид. Але ти весь час борешся з собою. І я не знаю, як тобі допомогти».
Вона встала й пішла мити посуд. А я залишився сидіти, дивлячись на тарілку з недоїденими голубцями. У ту мить я зрозумів, що проблема не в полицях чи кривих шафах. Проблема була в тому, що я перестав бути собою.
Наступного дня я склав інструменти в коробку й заховав їх у комору. Я найняв бригаду майстрів, які за тиждень закінчили те, що я намагався зробити місяцями. Вони виправляли мої помилки, вирівнювали стіни, ставили нові розетки. Я платив за це, хоча кожен рахунок бив по нашому бюджету. Але я більше не міг чути коментарі Олени Василівни чи бачити розчарований погляд Соломії.
Соломія помітила зміну. Вона не сказала цього прямо, але я бачив, як вона з полегшенням зітхнула, коли побачила, що кухня нарешті готова. Вона навіть пожартувала, що тепер може запросити подруг на каву. Але я не сміявся. Я відчував, що здався. Що я програв.
Одного вечора, коли ремонт був майже завершений, я знайшов у шухляді наші старі фото. Соломія і я на Гуцульщині, біля водоспаду, де ми відпочивали перед весіллям. Вона сміялася, обіймаючи мене, а я виглядав таким безтурботним. Тоді я не думав про інструменти, стіни чи те, яким я маю бути. Я просто був собою, і цього було достатньо.
Я показав їй фото. «Пам’ятаєш, як ми були щасливі?» — запитав я.
Вона кивнула, але її посмішка була сумною. «Пам’ятаю. Але ми змінилися, Давид. Життя змінилося».
«Це через мене?» — запитав я прямо.
Вона помовчала, а потім сказала: «Це не через тебе. Це через нас. Ми обоє перестали говорити один з одним. Справжньо».
Я не знав, що відповісти. Вона мала рацію, але це не робило ситуацію легшою. Ми закінчили ремонт, але я не був певен, чи закінчили ми втрачати одне одного.
Минуло кілька місяців. Квартира виглядала так, як ми мріяли: світлі стіни, зручна кухня, полиці, які трималися міцно (хоча й не моїми руками). Олена Василівна більше не приходила з «перевірками», але її слова все ще звучали в моїй голові: «Ти явно не тримав молотка». І я все ще бачив, як Соломія іноді замислюється, дивлячись у вікно, ніби шукаючи відповідь на якесь питання, яке вона не озвучувала.
Одного вечора я запропонував їй поговорити. Справжньо, як вона сказала. Ми сіли за стіл, я налив нам чаю, і я запитав: «Що ми робимо не так? І як нам це виправити?»
Вона довго мовчала, а потім сказала: «Мені здається, ми забули, чому ми разом. Ми так зосередилися на цій квартирі, на ремонті, на тому, що подумають інші… Я не хочу, щоб ми втратили одне одного».
Я взяв її за руку. Вперше за довгий час я відчув, що ми знову разом, а не по різні боки столу. Але я також знав, що цього недостатньо. Потрібен був час. І зусилля. І, можливо, сміливість бути чесними.
Я досі не знаю, чи зможемо ми повернути те, що було на тому фото біля водоспаду. Але я хочу спробувати. Хочу бути не тим, хто ідеально свердлить стіни, а тим, хто робить її щасливою. І я сподіваюся, що вона хоче того самого.
А ви як думаєте — що важливіше в стосунках: ідеальний дім чи вміння слухати одне одного?
