— Ти з глузду з’їхав, нам по 65 років, яке розлучення?! — я намагалася загогородити йому вихід. — Саме тому, що нам по 65, я не хочу втратити останній шанс на тишу, — Степан м’яко відсторонив мене. Я все життя думала, що тримаю наш дім на своїх плечах, а виявилося, що я просто душила його своєю турботою. За дверима на нього чекало те, про що я боялася навіть подумати.
Ми прожили зі Степаном під одним дахом майже сорок два роки, і я була впевнена, що знаю кожен його подих, кожен рух і кожну думку, яка могла промайнути в його голові за ранковою кавою. Наша кухня завжди пахла сушеною м’ятою та старим деревом, а підлога на веранді приємно рипіла під ногами, коли ми разом виходили дивитися на захід сонця. Життя котилося по звичних рейках, і я вже подумки малювала нашу спокійну старість у колі онуків, поки одного вівторка Степан не поставив на стіл порожню чашку і не сказав те, що перекреслило всі мої плани.
— Тамаро, я зібрав частину речей, вони в передпокої.
Я продовжувала чистити яблуко, ніж злегка ковзнув по шкірці, залишаючи нерівний слід. Повітря в кімнаті раптом стало густим і липким, ніби перед грозою, хоча надворі світило яскраве травневе сонце.
— Куди ти зібрався? На риболовлю з Миколою? Так ще ж рано, ви домовлялися на суботу.
Степан підвівся, його плечі здавалися незвично важкими, а погляд був спрямований кудись крізь мене, на стару фотографію в рамці, де ми молоді стоїмо на тлі квітучих яблунь.
— Я йду зовсім, Тамаро. Я подаю на розлучення.
Ніж випав з моїх пальців і з глухим звуком вдарився об дерев’яну дошку. Я відчула, як холодна хвиля прокотилася по спині, зачіпаючи кожен нерв. Це не могло бути правдою. Це був якийсь безглуздий жарт або наслідок втоми, але його обличчя залишалося кам’яним.
— Ти з глузду з’їхав? Яке розлучення? Нам по шістдесят п’ять років, Степане! Люди в такому віці думають про те, як садити розсаду, а не як бігати по судах.
— Я все обдумав. Ми просто доживаємо, а я хочу відчути, що ще дихаю.
— Хто вона? — мій голос зірвався на хрип. — Хто ця жінка, яка затуманила тобі мозок на старості літ?
Степан зітхнув, витер долоні об штани і нарешті подивився мені прямо в очі. В його погляді не було каяття, лише якась дивна, незрозуміла мені рішучість, яка лякала більше за будь-який крик.
— Справа не в іншій жінці, хоча ти в це ніколи не повіриш. Справа в тому, що я більше не можу прокидатися в цій тиші, де кожен день копія попереднього.
— Ти невдячний, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Я віддала тобі найкращі роки, я виховала наших дітей, я терпіла твій складний характер, твої мовчазні тижні, твою забудькуватість. І тепер, коли ми нарешті могли б жити для себе, ти вирішив піти?
— Саме так, ми живемо для себе, але в цьому житті немає мене, є тільки твій розклад, твої правила і твій вічний контроль.
Він розвернувся і вийшов у коридор. Я чула, як він одягає куртку, як шурхотять пакети з його одягом. Кожен звук віддавався в моїй голові гучним відлунням. Я вибігла за ним, не в змозі зупинити це божевілля.
— Степане, зупинись! Що скажуть діти? Андрій з Оксаною просто не зрозуміють цього. Ти хочеш стати посміховиськом для всього села?
— Мені байдуже, що скажуть сусіди чи знайомі. Я все життя боявся їхнього осуду, а тепер мені стало все одно.
— Ти егоїст. Ти просто вирішив кинути мене напризволяще, коли я вже не маю сил починати все спочатку.
— Ти сильна, Тамаро. Ти завжди була сильнішою за мене. Ти впораєшся.
Двері зачинилися, і звук замка став крапкою в нашій багаторічній історії. Я залишилася стояти посеред порожнього коридору, де ще пахло його одеколоном і шкіряним ременем. Мої руки тремтіли, і я змушена була спертися на стіну, щоб не впасти.
Наступні дні перетворилися на суцільний туман. Я не могла їсти, не могла спати, лише ходила з кутка в куток, переставляючи речі, які тепер здавалися чужими. Кожна дрібниця нагадувала про нього: його стара кепка на гачку, пара взуття, яку він забув у кутку, недочитана газета на журнальному столику.
Діти приїхали в суботу, як і планувалося, але замість святкового обіду на них чекала порожнеча. Оксана, моя донька, довго мовчала, розглядаючи скатертину, а потім тихо запитала.
— Мамо, невже ви зовсім не сварилися останнім часом? Може, була якась причина, про яку ми не знаємо?
— Не було нічого, Оксано! Ми снідали, обговорювали ремонт огорожі, планували поїздку до вас на іменини онука. Все було як завжди.
— Може, татові просто треба побути самому? — припустив Андрій, наливаючи собі чаю. — Знаєш, криза віку чи щось таке.
— Яка криза в шістдесят п’ять років? — вигукнула я, зриваючись на плач. — Це просто блаж! Він знайшов собі якусь молоду і тепер думає, що почне нове життя.
— Він живе у своєї сестри в місті, — сказав Андрій, опустивши очі. — Я заїжджав до нього вчора.
Я заціпеніла. Значить, вони знали. Вони спілкувалися з ним, поки я тут згоряла від невідомості й образи.
— І що він тобі сказав? Він хоч пояснив, чому він так вчинив з матір’ю?
— Він сказав, що хоче спокою. Каже, що втомився від постійних повчань і того, що він ніколи не міг зробити крок без твого схвалення.
— Це брехня! Я просто піклувалася про нього. Хто б йому нагадував про обід? Хто б стежив за його здоров’ям?
— Мамо, можливо, ти просто занадто сильно його опікала? — Оксана обережно взяла мене за руку.
— Ви тепер його захищаєте? Після всього, що я для вас зробила?
Я вирвала руку і вийшла на подвір’я. Повітря було сповнене ароматом бузку, але мені він здавався нудотним. Я згадувала всі ті роки, коли я відмовляла собі у всьому заради сім’ї. Я згадувала, як ми будували цей будинок, як кожна цеглина проходила через наші руки. Як ми переживали важкі часи, коли не було грошей навіть на новий одяг дітям. І тепер усе це виявилося непотрібним.
Через тиждень я отримала повістку до суду. Степан діяв швидко і рішуче, ніби хотів якомога швидше стерти всі сліди нашого минулого. Я вирішила піти до нього, поговорити без свідків, спробувати повернути той розум, який, як мені здавалося, він втратив.
Він жив у невеликій квартирі своєї сестри Ганни. Коли я прийшла, він сидів на балконі і читав книгу. Він виглядав спокійним, навіть молодшим, і це розлютило мене ще більше.
— Тобі тут добре, так? — почала я прямо з порога. — Покинув дружину, розбив сім’ю і сидиш собі, насолоджуєшся?
Степан відклав книгу і подивився на мене. В його очах не було того вогню, який я звикла бачити під час наших рідкісних суперечок.
— Я нічого не розбивав, Тамаро. Сім’я вже давно трималася на твоїх наказах і моєму терпінні. Просто терпіння закінчилося.
— Ти невдячний. Ти хоч розумієш, як мені зараз? Мені соромно вийти на вулицю!
— Тобі соромно перед людьми, а мені було соромно перед самим собою, що я перетворився на додаток до твоїх бажань.
— Я бажала лише добра нам обом!
— Ти бажала, щоб усе було так, як хочеш ти. Ти ніколи не питала, чого хочу я. Навіть цей будинок… я хотів жити в місті, поближче до бібліотек і театрів, а ти наполягла на селі, бо тобі потрібен був город.
— Город нас годував!
— Він годував твоє самолюбство, Тамаро. Тобі подобалося бути господинею, якій усі заздрять. А мені хотілося просто тиші.
— І тепер ти маєш цю тишу. Ти задоволений?
Степан нічого не відповів. Він просто відвернувся до вікна, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Я пішла звідти, відчуваючи себе так, ніби мене облили холодною водою. Весь мій світ, який я так ретельно будувала, виявився картковим будинком, який розсипався від одного поштовху.
Минуло два місяці. Суд розвів нас швидко, оскільки діти вже дорослі, а майно ми не ділили — він просто залишив мені будинок, забравши лише свої інструменти та особисті речі. Тепер я живу одна в цьому великому домі, де кожен куток нагадує про те, чого більше немає.
Вечори стали особливо довгими. Я сідаю на веранді, заварюю собі чай, але він уже не має того смаку. Я намагаюся знайти розраду в роботі на городі, але земля здається мені важкою і чужою. Сусіди спочатку шепотілися за моєю спиною, а потім звикли. Хтось жалів мене, хтось засуджував його, але мені від того не легшало.
Одного разу я зустріла Степана в місті. Він ішов по парку з якимось чоловіком, вони про щось жваво розмовляли і сміялися. Я сховалася за деревом, щоб він мене не помітив. Я дивилася на нього і не впізнавала. Це був не той похмурий чоловік, який мовчки вечеряв зі мною останні десять років. Це був хтось інший, вільний і легкий.
Я повернулася додому і вперше за довгий час замислилася: а чи була я щасливою в цьому шлюбі? Чи я просто виконувала роль, яку сама собі придумала? Я згадувала наші дні, і в пам’яті спливали не лише моменти радості, а й моменти мого тиску, моїх претензій і його мовчазної згоди, яка, виявляється, була лише маскою.
Тепер я стою перед дзеркалом і бачу жінку з сивиною на скронях, яка залишилася біля розбитого корита свого ідеального життя. Я маю все, про що мріяла: великий будинок, гарний сад, повагу дітей. Але в мене немає людини, з якою я могла б цим поділитися, бо ця людина обрала самотність замість життя зі мною.
Чи можна звинувачувати когось у бажанні бути вільним на схилі літ, навіть якщо ця свобода завдає болю найближчим? Хто з нас насправді винен у тому, що сорок років любові перетворилися на порожнечу під одним спільним дахом? Чи маємо ми право вимагати від іншої людини вірності нашим звичкам до останнього подиху, чи кожен має право на свій останній шанс на справжнє, невигадане життя?
