— Ти занадто дріб’язкова, якщо рахуєш кожен шматок хліба, який з’їла моя мати, — кинув мені Ігор, захищаючи Світлану Петрівну після чергового скaндaлу через комунальні платежі. Тоді я ще не знала, що за цими словами стоїть ретельно спланований план моєї свекрухи щодо мого виселення.
Холодний лютневий вітер пробирав до кісток, коли я поверталася додому після довгої зміни. Я мріяла лише про гарячий чай і тихий вечір з Ігорем. Але замість затишку на мене чекав сюрприз, який докорінно змінив наше життя. У вітальні, оточена численними валізами та пакунками, сиділа моя свекруха — Світлана Петрівна. Її вигляд випромінював спокій, наче вона перебувала на курорті, а не в нашій тісній орендованій квартирі.
— Миросю, у мами вдома прорвало труби, — розвів руками Ігор, ховаючи очі. — Опалення вимкнули, стіни мокрі. Вона не могла там залишатися.
Я лише кивнула, намагаючись стримати втому. Адже це родина, і як можна відмовити в допомозі найріднішій людині мого чоловіка? Тоді я ще не знала, що ці відкриті двері стануть початком кінця нашого сімейного щастя.
Перші кілька днів Світлана Петрівна поводилася тихо. Вона приглядалася, вивчала наші звички, ніби хижак, що готується до стрибка. Проте згодом її присутність заповнила кожен куточок нашого помешкання. Вона почала з кухні. Коли я повернулася з роботи, виявила, що всі мої баночки зі спеціями переставлені, а улюблена сковорідка захована кудись подалі.
— Миросю, ти неправильно зберігаєш крупи, — заявила вона замість привітання. — У них заведеться міль. Я все впорядкувала.
Я спробувала посміхнутися, хоча всередині все закипало.
— Дякую, Світлано Петрівно, але я звикла до свого ладу. Мені так зручніше.
— Зручність — це добре, а порядок — краще, — відрізала вона.
З кожним днем втручання ставало все помітнішим. Світлана Петрівна не просто гостювала, вона почала встановлювати власні правила. Найбільше мене дратувало те, що вона абсолютно не переймалася фінансовим боком питання. Наші рахунки за воду та електроенергію зросли вдвічі. Вона могла годинами сидіти у ванній або тримати ввімкненим телевізор у порожній кімнаті. Пропозиція долучитися до витрат навіть не обговорювалася. Коли я наважилася підняти цю тему з Ігорем, він лише відмахнувся.
— Мирославо, як ти собі це уявляєш? Я буду просити в рідної матері гроші на хліб чи світло? В неї і так зараз скрута через ремонт.
— Але ремонт затягнувся вже на місяць, Ігорю. Ми ледве зводимо кінці з кінцями.
— Ти просто занадто дріб’язкова, — кинув він і вийшов з кімнати.
Ця тріщина у наших стосунках почала розширюватися щодня. Свекруха майстерно маніпулювала емоціями сина. Вона постійно скаржилася на слабкість, на те, як важко їй даються домашні справи, хоча фактично вона лише створювала хаос.
— Ігорику, твоя дружина знову купила цей дешевий пральний порошок, — чула я її голос із ванної. — Від нього в мене починається свербіж. Невже ви не можете дозволити собі щось краще для матері?
Ігор мовчав, але ввечері приносив дорогий засіб, купуючи його за останні гроші, відкладені на оренду. Я відчувала, як стаю чужою у власному домі. Моє право на приватність було знищене. Світлана Петрівна могла зайти до нашої спальні без стуку в будь-який момент.
— Ой, я просто шукала нитки, — казала вона, розглядаючи мої речі на комоді. — І до речі, ця сукня тобі не личить, вона занадто зухвала для заміжньої жінки.
Конфлікти спалахували через кожну дрібницю. Якось я приготувала вечерю, на яку витратила чимало часу. Ми сіли за стіл, і Світлана Петрівна, ледь скуштувавши страву, відставила тарілку.
— Ігорю, синку, я не можу це їсти. Тут стільки солі. Мирося, мабуть, хотіла мене доконати.
— Мамо, не кажи дурниць, — спробував заступитися чоловік, але його голос звучав невпевнено.
— Я кажу те, що відчуваю! Мені важко дихати в цій атмосфері ворожості.
Вона демонстративно пішла до своєї кімнати, а Ігор замість того, щоб підтримати мене, почав дорікати мені за нечуйність.
— Ти могла б бути м’якшою, Миросю. Вона людина похилого віку. Тобі важко просто промовчати?
— Промовчати на що? На те, що вона перетворює моє життя на пекло? Вона не платить ні копійки, вона руйнує наш побут і налаштовує тебе проти мене!
— Це моя мати!
— А я твоя дружина!
Ми кричали так, що стіни дрижали. І в цей момент я побачила в дверях Світлану Петрівну. На її обличчі не було смутку, там промайнула ледь помітна переможна посмішка. Вона досягала своєї мети — розділити нас.
Минуло ще два тижні. Свекруха почала втручатися в мої стосунки з подругами та колегами. Коли мені телефонували, вона завжди була поруч, прислухаючись до кожного слова. Одного разу вона навіть підняла слухавку мого телефону, коли я була в душі.
— Хто це? Андрій? А ви знаєте, що Мирослава заміжня жінка? Не телефонуйте сюди більше.
Це був мій керівник, який хотів уточнити деталі звіту. Наступного дня на роботі мені було соромно дивитися людям в очі. Пояснення не допомагали, репутація була підмочена.
Вдома ситуація стала критичною. Ігор почав затримуватися на роботі, а коли повертався, то або мовчав, або проводив час у кімнаті матері. Вони шепотілися, сміялися, а коли я заходила, миттєво замовкали. Я почувалася зайвою у власному шлюбі.
— Ігорю, нам треба серйозно поговорити, — сказала я одного вечора, коли ми залишилися наодинці.
— Про що знову? Знову про маму?
— Так, про неї. Минув другий місяць. Аварія в її будинку вже давно ліквідована, я дізнавалася у сусідів. Чому вона не повертається додому?
Ігор завмер. Його обличчя почервоніло.
— Вона боїться залишатися сама. Їй тут краще.
— А мені тут гірше! Ми втрачаємо одне одного. Ти не бачиш, що вона робить?
— Вона нічого не робить, крім того, що намагається бути корисною. Це ти вічно незадоволена. Може, проблема в тобі, Мирославо? Може, ти просто не вмієш любити людей?
Ці слова боляче кольнули в саме серце. Людина, якій я довіряла понад усе, звинуватила мене в черствості лише тому, що я хотіла захистити свій простір.
Останньою краплею стала історія з моєю пам’ятною річчю. У мене була старовинна брошка, що залишилася від бабусі. Це була єдина цінність, яка нагадувала мені про рідний дім. Одного дня я не знайшла її на місці. Почала шукати скрізь, перевернула всю шухляду.
— Ви не бачили мою брошку? — запитала я у свекрухи.
— Ой, ту стару залізяку? Я віддала її сусідці по під’їзду, вона збирає антикваріат. Вона дала за неї трохи грошей, я якраз купила нам смачних тістечок.
Я не могла повірити своїм вухам.
— Ви продали мою родинну реліквію? Без дозволу?
— А що такого? Вона просто лежала і припадала пилом. А так хоч якась користь. Не будь такою жадібною.
Того вечора я поставила ультиматум. Або Світлана Петрівна їде додому завтра, або я подаю на розлучення. Ігор дивився на мене…
— Ти ставиш мене перед вибором? Мати чи ти?
— Я ставлю тебе перед фактом. Я більше не можу так жити.
— Тоді йди, — тихо сказав він. — Мама мала рацію. Ти ніколи не цінувала нашу сім’ю.
Я збирала речі під супровід тихих коментарів свекрухи. Вона стояла в коридорі, схрестивши руки, і спостерігала за моїми зборами.
— Нарешті в домі настане спокій, — промовила вона, коли я зачиняла за собою двері.
Я вийшла на нічну вулицю з однією валізою. Моє серце було розбите, а віра в людей згасла. Я втратила чоловіка, якого кохала, через жінку, яка вирішила, що має право керувати чужими долями. Найгірше було те, що Ігор так і не зрозумів, хто насправді зруйнував наш дім.
Зараз я живу сама. Повільно повертаюся до нормального життя, але вечорами мене часто охоплює сум. Я часто думаю, чи можна було вчинити інакше? Чи був шанс врятувати кохання, не поступаючись власними принципами?
Чи траплялися у вашому житті подібні ситуації, коли родичі ставали причиною розриву? Як би ви вчинили на моєму місці — терпіли б далі чи пішли б у невідомість?
Для мене дуже важливо почути вашу думку, тому, будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть коментар зі своїми роздумами. Це справді важливо для мене та допомагає зрозуміти, що я не одна у своїх переживаннях. Чи є межа терпінню, коли йдеться про сім’ю?
