Нашому синочку Данилкові зараз майже два рочки. Я вирішила, що до трьох років годуватиму Данилка виключно дитячою сумішшю з пляшечки.
Це було не імпульсивне рішення, а результат тривалих консультацій із фахівцями. Чоловік, хоч і був спершу скептично налаштований, зрештою підтримав мене.
Данилко росте здоровим, веселим і розвиненим малюком. Всі необхідні речовини він отримує зі спеціальної суміші, і я впевнена, що в такому ранньому віці жодна “домашня” їжа йому не потрібна.
Але є момент, який не дає мені спокійно жити. Вся рідня – моя й чоловікова – не згодна зі мною. І кожний візит до них перетворюється на боротьбу.
Мама завжди починає з того, що “діти раніше їли все з городу і були здоровіші”.
– Олено, – каже вона, накладаючи мені борщ у тарілку, – ти сама росла на кашах і супчиках. А тепер? Суміш? Ти ж бачиш, як він на борщик дивиться!
– Мамо, він дивиться на яскравий червоний колір, а не на сам борщ, – терпляче пояснюю.
Та мама не здається. Вона вже тримає ложечку, намагаючись дати Данилкові “хоча б трошки бульйончику”.
– Мамо! – мій тон стає суворішим. – Ми з тобою про це говорили.
– Ну гаразд, – зітхає вона. Але через хвилину: – Хоч крихітку хлібця? Хліб же корисний!
І тут приєднується мій батько.
– Оленко, не будь такою впертою. Діти повинні їсти нормальну їжу. Що це за суміші? У наш час такого не було!
– Тату, у ваш час і смартфонів не було. Але ж ти користуєшся!
Свекруха зазвичай починає зі “своїх фірмових страв”.
– Оленко, подивись, яка у мене котлетка! І парова, і без спецій. Данилкові ж можна таке!
Я наперед готуюсь до “атаки”.
– Ні, Валентино Петрівно, дякую. Він поки тільки суміш.
– Та ну, Оленко, ну що ти вигадуєш? Я ж старалась. І потім, дитині потрібно м’ясце для росту.
Свекор підхоплює тему:
– Мати права! Ось я в дитинстві їв м’ясо і каші – он який виріс!
– Сергію Миколайовичу, – усміхаюся я, – це прекрасно, але ми вже прийняли це рішення.
Але найгірше трапляється, коли я відволікаюсь, наприклад, піду помити руки. Повертаюсь – а Данилкові вже “по секрету” дають пюрешку чи шматочок яблука.
– Та це ж просто фрукт, – виправдовується свекруха. – Він навіть не ковтнув, тільки облизав!
Друзі зазвичай не такі нав’язливі, але теж додають своє.
– Оленко, – каже моя подруга Аня, – ти правда думаєш, що без їжі він буде повноцінно розвиватися? Це ж складно – суміш, суміш, і так три роки.
– Аня, це наш вибір, і ми впевнені, що це найкраще для Данилка.
Але її чоловік завжди з жартами:
– Ну хоч маленький шматочок ковбаски? Данилку, ти ж хочеш ковбаску!
Один із найбільш курйозних випадків стався на хрестинах племінника. Там було багато гостей, і всі намагалися “нагодувати” Данилка. Одна з тітоньок, яку я ледве знаю, підійшла до нас із ложкою салату:
– Ну давай хоч крапельку! Тут все натуральне!
Коли я її ввічливо зупинила, вона надулася і сказала всім:
– От не розумію, навіщо так з дитиною!
Кожен візит до когось у гості – це випробування на мою витримку. Іноді здається, що я повинна знову й знову пояснювати свій вибір усім оточуючим, навіть тим, хто не має до нашої сім’ї жодного стосунку.
Але попри всі конфлікти й казуси, я залишаюся вірною своєму рішенню, адже бачу, як добре почувається Данилко.
Іноді я навіть думаю, що ця ситуація навчила мене бути більш терплячою. Хоч і дуже сподіваюся, що всі ці “годувальні баталії” закінчаться, коли Данилкові виповниться три.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
