– Ти ж українка, ну як можна приготувати такий огидний борщ?, – сказав мені чоловік. А потім підключилась і свекруха. – Я принесла тобі пакет овочів. Все домашнє, без хімії! Приготуй Надійці пюре. Я впевнена, ти впораєшся. – Та я була впевнена, що ті кабачки і огірки так і погниють в нашому холодильнику. Ну не до цих господарських я справ. Не кожному це дано. Та поки я борюсь з одним, чоловік придумав інше. – Віддай Надійку в садочок, а сама йди на роботу. – Та виявилось, і це для мене проблема.
– Ти взагалі чула, що каже твоя донька? – почав Орест, ледве стримуючи злість. – Надя плаче і питає, чому ти завжди невдоволена, коли вона поруч. Ти ж сама хотіла цю дитину, правда?, – наголосив мені чоловік.
Я зиркнула на нього з-під лоба і спробувала вдати, ніби нічого не сталося. Усередині ж заклекотіла злість упереміш із прикрістю. Та зрештою, хіба він не розуміє, що я теж людина? Звісно, я хотіла дитину, та навіть наші предки передбачали, що молода матуся має отримувати підтримку родини.
А мені здається, що я сама як сирота в лісі. І хай українські традиції сповнені колориту: від спільних вечорниць до пишних хрестин, – усе це не применшує мого відчуття, ніби моя свобода тане на очах. Дитина постійно заважає мені відпочити, зробити собі манікюр чи навіть просто спокійно зависнути в інтернеті.
Скажу відверто: я ніколи не була тим еталоном берегині, що з усмішкою ліпить вареники з вишнями, а потім ще й біжить з віником по хаті. Я не той тип жінки, яка, як моя далека тіточка Параска, щодня виспівує колискові і пече запашний хліб. Мабуть, проблема в тому, що я взагалі не маю хисту бути домогосподаркою.
Коли я тільки зрозуміла, що чекаю дитину, уявляла, що зможу просто заповнити собі час чимось «корисним». А на ділі виявилося, що постійно сидіти вдома – це ще та нудьга. І навіть моя свекруха, яка начебто мала б тішитися онукою, дедалі частіше натякає, що слід би мені влаштуватися на роботу, бо їй уже набридло щодня забігати й прибирати за нами посуд.
– Он Надя знову перекинула тарілку з борщем. Ти ж українка, маєш знати, як його варити, – кривився Орест, коли я з черговим кислим виразом обличчя підбирала зі столу червоні калюжі. – Чи тобі й це не до душі?
Я мовчки підняла плечі. Певна річ, я люблю борщ – у бабці Марії він був неперевершений. Але в мене ніколи не виходить такий самий смак, тому не бачу сенсу старатися. От і стою тепер, чуючи в спині докори, ніби я найгірша мати на світі. А я ж просто хочу спокою. Чи я просила забагато, коли планувала зрідка сходити з подругами кудись на каву? Виявляється, на каву з малим чадом не дуже розслабишся, якщо що п’ять хвилин хтось то шкребе тобі сукню, то кричить, що хоче бігти в туалет.
Коли згадую давні посиденьки, як ми з дівчатами вбиралися в вишиванки, робили селфі на фоні старовинних храмів і шукали пригод у центрі міста – аж щемить у середині. Усім здавалося, що я така активна й весела, а тепер мене наче підмінили. Дивлюся на себе в дзеркало: кола під очима, скуйовджене волосся, зайві кілограми, бо постійно хапаю щось на ходу – щоб швидше і без мороки. Мене страшенно дратує, що щойно я підходжу до комп’ютера, щоб зависнути в соцмережах, одразу чую скиглення Наді чи застороги Ореста: «Подивися за дитиною!» або «Серйозно, тобі не набридло киснути вдома?»
– Знайди собі роботу, – бурчав він учора, коли знову знайшов мене за розглядом шикарних фоток з відпочинку друзів. – Скільки можна нити, що тобі нудно? Надя вже досить доросла для садка, а ти теж не мусиш сидіти у цих чотирьох стінах.
От тут я би й рада. Але де мене візьмуть? Маю перервану освіту, бо спочатку покинула університет – мовляв, не моє, потім вступила знову – теж закинула. У резюме пишу, що я активна та комунікабельна, але роботодавці дивляться на мене, ніби на нетямку. У нас наче і підтримують молодих матерів, та коли справа доходить до працевлаштування, вимагають: «Потрібні досвід і чіткі навички.» Ну й хіба я не можу навчитися чомусь новому на місці? Чого всі так зациклені на тому, що ти робила до цього?
Усе, що маю зараз, – це нескінченні нотатки, як доглядати за дитиною, і своє величезне бажання вирватися з рутини. І я щоразу думаю: може, було б краще, якби я так відчайдушно не поспішала з материнством? Уже не раз ловила себе на думці, що докоряю собі: може, моє істинне покликання в чомусь іншому? Чи, навпаки, я просто лінива і намагаюся знайти винного у своїх невдачах?
Тим часом мама Ореста регулярно приносить нам свіжі овочі та фрукти з дачі і повторює: «Приготуй їй пюре, воно ж корисне. Ти ж українка – у нас із роду в рід передається любов до городніх справ». А я розумію, що ті овочі так і зів’януть на полиці. Часом додаю їх у суп. Інколи навіть роблю салат. Але раз на місяць – це не зовсім та «турбота про здоров’я дитини», яку всі очікують побачити.
Може, я надто боялася змін? Чи, може, у моєму сердечному куточку досі живе дівчинка, яка не готова брати на себе велику відповідальність? Ця історія не про ідеальну маму, а про звичайну жінку, що попри всі традиції та поради родичів хоче відчути себе вільною та впевненою у майбутньому.
Хочу запитати вас, мої читачі: як думаєте, чи є у мене шанс знайти баланс між потребами Наді і власними мріями? Чи, можливо, я занадто зациклилася на минулому і порожніх сподіваннях? Поділіться своїми думками – цікаво почути різні погляди та по-дружньому подискутувати.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!