– Ти ж заплатиш за нас усіх?, – сказала моя двоюрідна сестра в ресторані. – Ви ж круті, стільки років з чоловіком в Італії пропрацювали.
– Ти, Юлю, думаєш, що ми трудилися всі ці роки з Ігорем, щоб приїхати і за рік часу все протринькати? Та в нас діти, яким ми хочемо допомогти з квартирою.
Але родичі не зрозуміли нас з чоловіком і образилися. Але хто їм боронить самим в ту Італію їхати?
Ми з Ігорем повернулися в Україну назавжди. Десять років життя в Італії – не жарти. Десять років важкої праці, без вихідних, без свят. У той час наших дівчат доглядала моя мама, і лише завдяки їй ми могли собі дозволити працювати там, не переживаючи за дітей. Але тепер, коли ми нарешті повернулися, родичі сприйняли це по-своєму.
Юля образилася. Вона чекала, що я одразу підтримаю її ідею розплатитися за всіх. А як же інакше? Ми ж «круті», ми ж були за кордоном.
– Я не розумію, – продовжила вона, заклавши руки на колінах. – Що вам шкода? У вас же, мабуть, повно грошей.
– У нас є плани на ці гроші, Юлю, – відповів Ігор спокійно. – Ти ж теж хочеш, щоб твої діти мали житло?
Юля знизала плечима, а потім встала з-за столу і пішла у вбиральню. Інші родичі мовчали, але в повітрі відчувалася напруга.
– Та що ви серйозно? – не витримав наш троюрідний брат Андрій. – Хоч раз можна було й пригостити.
– А ви колись нас пригощали? – різко запитала я, відчуваючи, як закипає в мені злість. – За десять років хоч раз хтось із вас написав: «Як ви там? Не потрібно допомоги?»
За столом запала тиша. Я знала, що сказала правду.
Ми з Ігорем покинули ресторан одними з перших. Я відчувала, що ця розмова ще не закінчена. І не помилилася.
Наступного дня мені зателефонувала мама.
– Що ти там наговорила родичам? – її голос звучав напружено. – Юля вчора ввечері плакала, каже, що ти її при всіх образила.
– Мам, – я зітхнула, – вона хотіла, щоб ми заплатили за всіх, бо, бачте, працювали в Італії. А те, що ми працювали заради дітей, їх не цікавить.
Мама мовчала кілька секунд.
– Просто, знаєш, люди по-різному це сприймають. Вони ж не бачили, як ви там гарували. Для них ти – людина, яка повернулася з-за кордону із «золотим запасом».
– Але ж це не так! – мені хотілося кричати. – У нас є якісь заощадження, але ми їх не витратимо на гулянки, бо ми хочемо дати дітям старт. Чому це так важко зрозуміти?
– Я тебе розумію, доню, – нарешті сказала мама. – Але люди заздрять, навіть не розуміючи, що за цим стоїть.
Через кілька днів ми з Ігорем пішли в гості до його сестри Олени. Вона жила в невеликому будинку з чоловіком і двома дітьми.
– О, зіркові родичі приїхали! – зустріла нас вона жартома, але в її голосі відчувалася гірчинка.
Я зітхнула. І знову це.
– Олено, ну скільки можна? – Ігор сів на диван і подивився на сестру. – Ми не приїхали сюди хизуватися. Ми повернулися додому.
– Додому? – Олена перехрестила руки. – А що вам тут робити? В Україні зараз нелегко. Ви ж там грошей підзаробили, могли б ще пожити як люди.
– Як люди? – я не стрималася. – Олено, ти знаєш, як ми жили? Вставали о шостій, лягали опівночі. Працювали без вихідних. Без свят. Чужа країна, чужа мова, без родини поруч.
– Ну, зате гроші є.
– А що нам ті гроші, якщо ми десять років не бачили, як ростуть наші діти? – мій голос задзвенів від емоцій.
Олена замовкла.
Я подивилася на Ігоря. Він мовчав, але я бачила, як він стискає щелепи.
Ми повернулися, бо хочемо жити вдома. Хочемо бути поруч із мамою, хочемо бачити, як дорослішають наші діти. Так, у нас є трохи грошей, але це не означає, що ми будемо розкидатися ними направо і наліво.
Олена опустила очі.
– Та я розумію, просто… знаєш, ми тут весь час на місці, а ви приїхали – і одразу інші.
– Ми не інші, – я взяла її за руку. – Просто життя нас навчило, що треба цінувати те, що маєш.
Вона кивнула, але я відчувала, що остаточно вона цього ще не прийняла.
А ввечері я сиділа на кухні з чашкою чаю і думала: чому люди завжди бачать тільки кінцевий результат, але не шлях, який до нього веде? Чому вони вважають, що хтось їм щось винен тільки тому, що мав можливість заробити більше? Чи зміниться колись це ставлення?
А як ви вважаєте?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
