— Ти знову готуєш не так, як Софія, — сказав Тарас, не відриваючи очей від тарілки. Я стиснула виделку, відчуваючи, як у середині мене тріскає щось крихке. Його слова про неї завжди поверталися, але цього разу я відчула, що в мені зароджується щось нове
Скільки себе пам’ятаю, я жила в тіні спогадів, які не належали мені. Мій чоловік, Тарас, постійно згадував свою першу любов, Софію. Її ім’я звучало в нашому домі, як відлуння, яке ніколи не затихає. Кожна його згадка про неї була як легкий подих, що гасив мою впевненість.
Я була його дружиною, але в його очах — лише відображенням когось іншого. Я намагалася зібрати уламки його почуттів, сподіваючись, що колись вони складуться в щось цілісне. Але щоразу, коли я думала, що ми близькі, її ім’я поверталося, як непроханий гість.
— Знаєш, Софія завжди робила борщ із буряковим квасом, — сказав Тарас, розмішуючи ложкою суп у тарілці. Його голос був м’яким, майже мрійливим, ніби він не зі мною розмовляв, а з кимось із минулого.
Я застигла, тримаючи виделку. Це була звичайна субота в нашій квартирі в Черкасах. За вікном гуділи машини, а в середині мене щось стискалося. Я вдавала, що не помітила його слів, але вони вже осіли в мені, як пил.
— Я не Софія, — тихо відповіла я, дивлячись у свою тарілку.
— Та я знаю, Олено, — відмахнувся він, навіть не глянувши на мене. — Просто згадав. Її борщ пахнув так… по-домашньому.
Я кивнула, ковтнувши клубок, що підступив до горла. Мій борщ, мабуть, пахнув інакше. Може, не так, як у його спогадах. Наша квартира пахла не розчаруванням, але чимось схожим — невловимим відчуттям, що я ніколи не буду достатньою.
Були моменти, коли Тарас намагався бути зі мною. Він приносив мені квіти — ромашки чи тюльпани, залежно від пори року. Іноді обіймав мене, коли ми дивилися фільм на дивані. Але щоразу, коли я думала, що ми нарешті разом, він згадував її. Софія любила такі фільми. Софія сміялася голосніше. Софія робила каву міцнішою. Я слухала, стискаючи пальці, і вдавала, що це не ранить. Але в середині мене щось тріскалося, ніби тонке скло.
Сімейні зустрічі були найгіршими. Його мама, пані Галина, і сестра Марта завжди знаходили спосіб згадати Софію. Ніби вона була частиною їхньої родини, а я — лише гостею. Одного разу, на хрестинах племінника, Марта розповідала, як Софія колись організувала свято для всієї родини.
— Пам’ятаєш, Тарасе, як вона всіх зібрала на дачі? — засміялася Марта, тримаючи склянку із компотом. — У неї був такий талант робити всіх щасливими. І той її торт із горіхами… ти ж його обожнював.
Тарас усміхнувся, киваючи. Я сиділа поруч, тримаючи виделку так міцно, що пальці побіліли. Моя сукня, яку я ретельно вибирала, раптом здалася мені безглуздою. Я відчувала себе манекеном, який поставили за столом для декорації.
— Так, вона вміла, — відповів Тарас, навіть не глянувши на мене.
Я ковтнула компот, намагаючись приховати подив. Усі сміялися, згадуючи Софію, а я відчувала, як стаю невидимою. Після вечері ми їхали додому в тиші. Я дивилася у вікно, де миготіли вогні Черкас, і нарешті не витримала.
— Це несправедливо, — сказала я, порушуючи мовчання.
— Що? — перепитав він, не відводячи очей від дороги.
— Що ти весь час говориш про неї. Що я тут, але мене ніби немає.
Він зітхнув, стиснувши кермо.
— Олено, не починай. Це просто спогади. У всіх є минуле.
— Твоє минуле сидить із нами за столом, — різко відповіла я.
Він не відповів. Увімкнув радіо, і якась попсова пісня заповнила тишу. Я відчула себе ще меншою, ніби мої слова розчинилися в мелодії. Я не була Софією. І ніколи не могла нею стати.
Я пам’ятаю нашу п’яту річницю весілля. Я готувалася до неї тижнями. Купила нову сукню — синю, з тонким поясом, яка, як мені здавалося, підкреслювала мої очі. Я хотіла, щоб цей вечір був нашим. Без спогадів, без порівнянь. Я приготувала лазанью — його улюблену страву, — розставила свічки, навіть склала серветки в акуратні трикутники. Усе мало бути ідеально.
— Ти гарно виглядаєш, — сказав Тарас, сідаючи за стіл. Його слова зігріли мене, і я відчула, як усередині мене розквітає надія.
— Дякую, — усміхнулася я. — Я старалася. Хотіла, щоб усе було особливим.
Він кивнув, відрізаючи шматок м’яса. А потім, ніби між іншим, додав:
— Софія теж любила такі вечері. Вона завжди ставила свічки й увімкнула музику. Щось із джазу.
Я відчула, як у середині мене щось обірвалося. Я поклала виделку, апетит зник. Свічки горіли, але їхнє світло вже не гріло. Я дивилася на нього, сподіваючись, що він помітить мій подив, але він спокійно їв, ніби нічого не сталося.
— Тарасе, — тихо сказала я. — Ти можеш не згадувати її хоча б сьогодні?
Він підняв очі, здивований.
— Та що такого? Я просто згадав. Ти ж не думаєш, що я порівнюю?
— Ти завжди порівнюєш, — відповіла я, і мій голос тремтів. — Навіть коли не хочеш, ти робиш це.
Він зітхнув, відсунув тарілку.
— Олено, ти надто чутлива. Я ж нічого такого не мав на увазі.
Тієї ночі я не могла заснути. Лежала, дивлячись у стелю, і думала: чому я дозволяю цьому тривати? Чому я борюся за місце в його серці, де вже є хтось інший? У середині мене щось боліло, але я не могла назвати це словами.
Наш шлюб ставав усе більше схожим на декорацію. Ми жили разом, платили за квартиру, ходили в гості до друзів. Ззовні все виглядало нормально. Але всередині я відчувала порожнечу. Тарас ставав дедалі холоднішим. Його обійми, якщо вони й були, здавалися механічними. Одного разу я спробувала пригорнутися до нього, коли він читав новини на телефоні.
— Що ти робиш? — спитав він, відсуваючись.
— Хочу бути ближче, — відповіла я, відчуваючи, як голос тремтить.
— Зараз не час, — буркнув він і повернувся до екрана.
Це була наша близькість — коротка, як спалах, і холодна, як осінній дощ. Я почала уникати моментів, коли могла почути про Софію. Я ховала старі фото, які Тарас зберігав у шухляді. Але вона поверталася — у його словах, у його погляді, який дивився кудись повз мене.
Я звернулася до подруги, Лілі, яка завжди вміла слухати. Ми сиділи в маленькій кав’ярні в центрі Черкас, і я нарешті розповіла їй усе.
— Олено, ти заслуговуєш на більше, — сказала вона, стискаючи мою руку. — Ти не мусиш жити в тіні.
— Але я його люблю, — відповіла я, відчуваючи, як сльози печуть очі.
— А він тебе? — тихо спитала вона.
Я не відповіла. Бо не знала відповіді.
Я почала сумніватися в собі. Може, я недостатньо цікава? Може, я не вмію бути такою, якою він хоче мене бачити? Я дивилася в дзеркало і шукала в собі щось, що могло б зрівнятися з Софією. Я навіть записалася на курси кулінарії, думаючи, що, може, якщо я навчуся готувати її борщ, він побачить мене. Але це не допомагало. Щоразу, коли я намагалася бути кращою, я відчувала, що втрачаю себе.
Одного вечора я не витримала і запитала його прямо:
— Тарасе, ти взагалі мене любиш?
Він довго мовчав, дивлячись у підлогу. Потім підняв очі.
— Я не знаю, Олено. Я намагаюся.
Його слова подіяли на мене, як холодний вітер. Я чекала заперечення, сподіваючись, що він скаже: «Звичайно, люблю». Але він цього не сказав. І я зрозуміла, що більше не можу обманювати себе.
Я почала писати щоденник. У ньому я виливала все, що не могла сказати вголос. Як мені боляче. Як я втомилася бути невидимою. Як я хочу бути собою, а не тінню іншої жінки. Я писала про те, що заслуговую на любов, але боялася повірити в це. Щоденник став моїм притулком, місцем, де я могла бути чесною.
Одного дня я пішла на прогулянку до Дніпра. Був ранній ранок, і річка виблискувала під сонцем. Я стояла на березі, дивлячись, як вода тече, і думала: чи можу я піти? Чи вистачить мені сміливості залишити все — квартиру, спогади, його? Я не знала відповіді, але вперше відчула, що в мені є сила. Маленька, але справжня.
Одного вечора я зібрала валізу. Без криків, без драми. Я склала одяг, улюблені книжки, блокнот із моїми записами. На кухонному столі залишила записку: «Не чекай мене сьогодні». Я не писала, куди йду чи чому. Я просто пішла. Знайшла маленьку квартиру на околиці Черкас, де було тихо. Тиша там була іншою — не гнітючою, а спокійною. Я почала вчитися бути самою. Це було важко, але з кожним днем я відчувала, як повертаюся до себе.
Тарас написав через тиждень. Коротке повідомлення: «Це те, що тобі потрібно?» Я не відповіла. Бо питання було не в тому, що мені потрібно. Питання було в тому, чи зможу я колись бути для нього єдиною. І чи хочу я цього ще?
Іноді я прокидаюся з думкою про нього. Іноді мені сниться, що він приходить і каже, що бачить мене — не Софію, а мене, Олену. Але потім я відкриваю очі й розумію, що це лише сон. Я живу сама, і це лякає, але водночас звільняє. Я більше не борюся за місце за столом, де мене не помічають. Але чи готова я зовсім відпустити минуле? Чи зможу я знайти себе, не озираючись назад? І чи є в мені сила почати все спочатку?
Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!
