— Ти знову приїхала без дзвінка? — холодно запитала Софія, тримаючи двері напіввідчиненими. За її спиною Артем тихо кашлянув і пішов у кімнату, а я відчула, як між нами виросла стіна, яку я сама будувала двадцять дев’ять років

Я до сьогодні пам’ятаю той запах свіжого хліба, коли Соня була маленька й бігала по квартирі в моїх старих капцях. Ми тоді жили на четвертому поверсі панельки на Сихові, і кожне ранок я вставала о п’ятій, щоб спекти для неї булочки з корицею.

Вона прокидалася від аромату, прибігала на кухню в піжамі з ведмедиками й кричала: мамо, ти в мене найкраща пекарка у цілому Львові! Я сміялася й казала, що коли виросте, відкриємо з нею свою кав’ярню «Соня і Марта». Вона серйозно кивала й уже малювала вивіску кольоровими олівцями.

Ми справді планували. Я відкладала по сто-двісті гривень із зарплати, вона — зі стипендії й підробітків офіціанткою в «Копальні кави». Коли їй виповнилося двадцять три, ми вже мали майже сорок тисяч на рахунку. Я думала, це буде наш спільний проєкт, наша мрія на двох. Але одного вечора Соня прийшла додому й сказала:

— Мамо, я знайшла роботу в ІТ. Зарплата в п’ять разів більша, ніж я могла б заробляти в кав’ярні. І вони дають релокейт у Прагу на пів року.

Я мовчала. Просто стояла біля плити й мішала борщ, щоб не дивитися їй в очі.

— Ти ж розумієш, це мій шанс, — додала вона тихіше.

— Звісно, розумію, — відповіла я й усміхнулася так широко, що аж щелепи заболіли.

Ті сорок тисяч я потім віддала їй на перший внесок за квартиру. Сказала: бери, доню, це твій старт. Вона довго відмовлялася, а потім обняла мене й прошепотала: я тобі все поверну, мамо, з відсотками.

Повернула. Через рік. Переказом на картку з приміткою «дякую за крила». Я плакала над телефоном, а потім пішла й купила собі найдорожчу сукню, яку ніколи не наважилася б узяти раніше.

Коли Соня повернулася з Праги, вона вже була іншою. Говорила швидше, сміялася голосніше, носила дорогі кросівки й пахла парфумами, назву яких я не могла вимовити. Вона привела Артема. Він був високий, з акуратною бородою й тихим голосом. Сказав мені «добрий день, пані Марто» й подарував пляшку “червоненького”. Я розклала на стіл мамин сервіз, виняла срібні ложечки, які берегла на весілля доньки. Артем похвалив холодець, Соня фотографувала кожну страву й викладала в сторіз з підписом «моя мама — богиня кухні».

Я була щаслива. Думала, ось воно, моє продовження. Онуки скоро підуть, ми разом гулятимемо в Стрийському парку, я в’язатиму їм светрики, а Соня привозитиме з відпусток магнітики на мій холодильник.

Але вже через пів року я почала помічати, що мої дзвінки залишаються без відповіді. Що мої «як справи?» читаються, але не отримують відповіді. Що коли я пропоную приїхати допомогти з прибиранням після ремонту, вона пише: мамо, в нас клінінг двічі на тиждень.

Я не здавалася. Привозила варення з малини, яке варила три дні. Пекла сирники за рецептом її покійної бабусі. Купувала квитки в театр на двох і залишала їх у неї під дверима, бо вона «забула» відповісти на повідомлення.

Одного разу я прийшла о дев’ятій ранку в суботу. Хотіла зробити сюрприз — привезла свіжі круасани з «Цукорні» й каву, яку вона любила. Подзвонила у домофон — ніхто не відчиняв. Я набрала її мобільний.

— Мамо, ми ще спимо, — сонний голос.

— Вибач, доню, я просто хотіла вас порадувати сніданком…

— Ми вчора пізно лягли. І взагалі, я ж просила попереджати.

Я стояла під під’їздом із пакетом у руках. Потім поставила його біля дверей, сфотографувала й надіслала їй: залишилося тобі, смачного.

Вона навіть не подякувала.

Після того я почала помічати, що мої подарунки зникають у шафу, а не стоять на видному місці. Що мої фотографії з нею в рамочках переїхали з полиці в коробку. Що коли я приходжу, Артем чемно вітається, але швидко йде в іншу кімнату працювати.

Я намагалася поговорити.

— Соню, я щось не так роблю? Скажи, я виправлюся.

— Мамо, ти нічого поганого не робиш. Просто мені зараз дуже багато всього. Робота, курси, спортзал. Я просто фізично не встигаю.

— Я можу допомагати. Прибирати, готувати, прати…

— Мамо, в нас є прибиральниця. І ми самі готуємо. І мені не треба, щоб ти приїжджала щотижня.

Я кивала й усміхалася. А вдома виливала сльози в подушку, щоб сусіди не чули.

Найгірше було на Різдво 2023-го. Я цілий місяць готувалася. Купила ялинку, прикрасила квартиру, спекла дванадцять страв, накрила стіл на трьох. Написала Соні за тиждень: приїдьте до мене на Святвечір, дуже чекаю. Вона відповіла: добре, мамо, подивимося за графіком.

Увечері 24 грудня я сиділа в святковій сукні біля ялинки до півночі. Телефон мовчав. О першій ночі прийшло повідомлення: вибач, мамо, Артем захворів, не вийде приїхати. Надіюсь, ти добре проведеш свято.

Я вимкнула світло на ялинці й пішла спати. Кутя простояла на столі до ранку.

Після того я перестала запрошувати. Перестала дзвонити на свята перша. Перестала питати, чи потрібна допомога. Почала жити своїм життям. Записалася на курси італійської, поїхала з подругами в Карпати, завела кота — рудого, як Соня в дитинстві. Назвала його Марципан.

Іноді вона пише сама. Раз на три-чотири місяці. Надсилає фотографію з відпустки: мамо, подивись, яка краса в Хорватії. Або голосове: привіт, як ти там? Я відповідаю коротко: добре, доню, дякую. Радію за тебе.

Минулого місяця я святкувала свій п’ятдесятидев’ятий день народження. Запросила подруг, сусідів, колег. Стіл ломився від страв. Музика, сміх, танці. О дванадцятій ночі хтось постукав у двері. Я відкрила — на порозі стояла Соня. В пальто, з букетом троянд і коробкою мого улюбленого торта.

— З днем народження, мамо, — сказала тихо й ніяково посміхнулася.

Я стояла в дверях і не знала, що робити. Обняти? Запросити? Чи просто взяти квіти й подякувати?

— Заходь, — нарешті сказала я.

Вона зайшла. Поставила торт на стіл, привіталася з усіма. Посиділа годину. Потім підійшла до мене на кухні, коли я різала салат.

— Мамо, я багато думала. Я була не права. Просто… мені було важко. Я не знала, як сказати, що мені потрібен простір. Боялася тебе образити.

— Ти мене образила, — відповіла я спокійно. — Але я зрозуміла. І пробачила.

Вона кивнула. Потім обняла мене. Я відчула, як її сльози капають мені на плече.

Вона поїхала о другій ночі. Обіцяла зателефонувати завтра. Не зателефонувала. Але через тиждень надіслала довге повідомлення: мамо, давай почнемо спочатку? Повільно. Без тиску. Коли мені буде зручно — я напишу. Коли тобі захочеться — ти напишеш. Без образ, без докорів.

Я відповіла: добре, доню. Я чекатиму. Скільки треба.

І от я сиджу й пишу це. Бо не знаю, чи правильно я роблю. Чи не занадто легко пробачила. Чи не занадто швидко відпустила. Чи не зруйнувала я щось назавжди своєю надмірною любов’ю.

А ви як думаєте, шановні читачі? Чи можна навчитися любити дитину правильно, коли їй уже майже тридцять? Чи буває так, що найкраще, що може зробити мати — це відступити й чекати, поки донька сама зробить крок назустріч? Чи є в цьому сила — чи тільки слабкість і страх знову залишитися непотрібною?

Напишіть мені, будь ласка. Мені дуже треба знати, що думаєте саме ви.